Мазепа - Лепкий Богдан
Руку товаришеві своєму подасть, однодумцеві своєму, і вдвійку помандрують шляхами, назустріч новому добру.
Сповідалася Мотря ранкові святому...
І бачила душу свою, горду, химерну царівну, невдоволену підданими своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато і таке жахливе воно — життя один жах!
До ран цілющим ліком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слізьми топити жар. Любов самолюбиву між людьми поділити, як Господь нам велів.
Такою хотіла бути тепер.
В руці тримала лист, лист, писаний власною рукою Мазепи, дрібне, круглаве письмо.
"Не відміняйся в нічому до мене, про що не раз вже слово своє давала і рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тільки слова свої, що давала єси під клятвою, коли виходила з покою мурованого від мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не відміниться".
Відмінилася... А чому?..
І Мотря сміливою рукою стала здирати з душі тую намітку тендітну, яку сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя.
Покинула гетьмана, бо так розум велів.
Хотіла йому вільну руку дати до праці для великого діла. А все ж таки глибоко десь у серці заліг намул недопитої чаші кохання. Обіда ворушилася в душі, що відпустив її, що не жертвував для неї усім.
Сама до жертви тої недопустила, а опісля ремствувала на нього.
"Швидше смерті на себе сподівався,— писав гетьман у другому листі,— ніж такої у серці вашому відміни. Згадай тільки свої рученьки, котрі мені не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смерті любити обіцяла".
Найлюбіші слова не розвіяли гордощів укритих. Не відписувала йому довго, аж врешті відповідь дала, що для неї Івана Степановича немає, є тільки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вірність і пошану...
* * *
Хай буде так!.. Може, воно і краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич під липою учора казав,— правда. Поки не віддасться вона, гетьман не перестане думати про неї. Шукатиме доріг, щоб дійти до престолу. А престол у царських руках. Нині цар і для церкви Бог, цар-антихрист...
І поки не віддасться Мотря, не заспокоїться Любов Хведорівна. Помста і злоба скорпіонами поженуть її на крутий шлях злочину... Пощо?..
Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою життєвої мандрівки...
Прощай, казкова мріє дівоча! Перед дійсністю розплинись, як перед сонцем імла! Забудьте Кочубеєві сади, що колись у Ковалівці зачули. Не говоріть нікому, портрети в бахмацькому дворі, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно таємницею останеться між ними. Минуть літа, виростуть інші люди, може, ті розмови колись, комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, і неспокійна, як історія наша, і — може, може, вона здійснить те, чого Мотрі не довелось здійснити.
Долі своєї навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш... Боже, хай діється воля твоя!..
* * *
Без жалю й докору дивилась Мотря в вікно. На обрію зазолотилася смужка, ніби меч відтинав небо від землі. Смужка ширшала і кріпшала, полиняле золото прочищувалося, багровіло і променіло. Проміннями тремтіли ниви хвилястії, і заспанії садки, і дорога, що до хутора вела.
Хутір будився зі сну. В стайнях коні іржали, скрипів журавель, милися біля корита козаки. Набравши повні пригорщі студеної водиці, Мотриних дівчат обливали. Чисто, як гомін срібних струн, лунали веселі сміхи. Крізь віття дерев ніби приском сипнуло в очі.
Сонце викочувалося на небо.
* * *
Мотря гетьманські листи за поясок уткнула.
Порвати і спалити їх?
Пощо?
Нічого поганого в них нема, нічого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що між Мотрею і гетьманом було. Вона його не дурить. Вирівняні рахунки поміж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її.
* * *
Мотрин чура Чуйкевичевого коня зі стайні виводив. Гладив його по шиї і приговорював пестливо. Кінь жадібно свіже повітря ніздрями втягав. Пахощами ранішніми несло від лугів.
* * *
Мотря вмилася, розчесала коси, свіже вбрання вдягнула.
Вітай, нова днино, життя!..
Казала готовити снідання.
Дивно так. Вчора чужим приїхав, нині будучим мужем від'їжджає. Чого-то не буває через ніч!
* * *
Чуйкевич за сніданням ока з Мотрі не зводив. Ніби її іншою побачив — своєю.
Солодких слів не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко від'їжджати тепер!
Так служба кличе, служба, не забава!
Марія Хведорівна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом і пліснявою обросла, насилу підшпунтували її. Пахощами понесло по хаті.
Марія Хведорівна хотіла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до ніг Марії Хведорівни припав, прощавсь з нею, як з мамою.
Прийняла його і притулила до себе.
"Як сина люблю тебе,— казала, цілуючи в голову,— а Мотрю, як доньку, діти ви мої рідні".
Втрійку до брами йшли. Марія Хведорівна по середині, молоді по боках.
"Не барися з весіллям,— наказувала тітка,— тільки сир відкладаний добрий".
"Мене хоч нині до аналоя ведіть".
Мотря мовчки ішла, ніби це не торкалося її. Бліда по невиспаній ночі, променіла душевним супокоєм, виглядала, як по бурі ранок.
На овиді хмари бовваніють, над головою ясно.
Мотрин чура коня за поводи тримав.
"Гарний коник, прошу ясної панночки,— казав,— на ньому і вашій милості їхати було б безпечно".
Чуйкевич усміхнувся.
"Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його".
"Тільки хай ваша милість не баряться",— казав, підставляючи Чуйкевичеві стремено.
"Ця біда вже догадалася чогось",— подумала собі Мотря, а вголос йому відповіла: "А тебе піхотинцем оставимо, бо ти надто цікавий".
Козаки поїхали вперед. Ніч щедрою росою скропила мало виїжджений шлях, і він за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спів:
Мені з жінков не возиться,
А тютюн та й люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!
"Чуєш, Іване, що співають тобі?" — сказала до Чуйкевича Мотря.
"Самі в те не вірять, що співають",— відповів, сідаючи кріпко в сідло.
Лівою рукою поводи стягнув, в правій шапку тримав, низько кланявся.
Марія Хведорівна рукою хрест у повітрі робила.
Стояли в брамі, поки з очей не щез.
ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ
На небі місяць май, а сонце гріє, як улітку. Трави повиганялися в хлопа, будяччя розрослося, як гай.
Та від того тільки кінським ногам деяка прохолода, а з козаків, хоч вони до сорочок пороздягалися, піт цюрком ллється.
Найкраще б перележати жару десь у балці, або в комишах над ставищем, або між розвалинами хат (їх чимало тоді попадалося по дорозі), і що лиш вечірком їхати далі. Та годі! Чуйкевич поспішався. Совість не давала йому вважати на власні вигоди більше, ніж на службу.
В гетьманській військовій канцелярії праці повні руки. Творяться нові військові частини, полки виступають у похід — війна!
Це одне, а друге — тепер і в днину не дуже-то безпечно, а вночі їхати, не маючи відповідного конвою, і не гадай!
Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей.
До того якраз із полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вільна Слобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без того вже збентежені війною уми.
Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі!
Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши свої рідні гнізда, готові були до всього. "Лучше псу муха, як поза уха",— казали, пускаючися на непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавин, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у гетьманщині і зробив усякому панству кінець.
Тому-то не було як Чуйкевичеві оглядатися чи сонце дуже припікає, чи ні, треба було поспішатися, щоб щасливо вибратись на певнішу дорогу. Цілком певної тоді не було, і ніхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї.
А все ж таки, коли він другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїздний двір з ґанком на тесаних стовпах, від котрого холодна тінь спускалася на спалену сонцем землю, і коли почув запах квітуючої липи і гул гамірливих бджіл, не устояв проти спокуси і вступив туди.
Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, милуючись тінистою прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і наказав собі подати зимного пива.
Принесла його хазяйка, жінка не стара, ще й доволі гарна собою: повновида, рум'яна, зі сміливим поглядом раз сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний, хоч дохідний промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові.
Пізнавши в гостю знатного козака, присіла на краєчку лавки і почала розмову.
Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в люди. "Часи ж які. Матінко свята, які тепер часи!"
І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя людське втратило всяку ціну, що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вірна, не сини, що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти, то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства — і поминай як звали!
Вона теж нарікала на царських ратників, що не лише харчі і пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й підпалили — прокляті!
І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє.
"Чекав народ на кінець світу,— казала, мрійливо споглядаючи своїми карими очима,— а тут, бач, і цього рятунку нема.
