Мазепа - Лепкий Богдан

Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів?"

Чуйкевич міцно стиснув її руку:

"Спасибі тобі, Мотре!"

"Пліткам не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?"

"Розумію".

"Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки".

Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:

"Стривай! Послухай і мого слова".

Посадив її на ласку, сам стояв, стискаючи шаблю:

"Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути... Так тоді, покорімся їй".

Слухала спокійно і уважно. А він говорив далі, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.

"Для обох нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені — ти! Пощо воно?"

"Гадаєш — краще покінчити з життям?"

Чуйкевич зжахнувся:

"Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!"

"А що ж тоді?"

"Що?.. Позволь — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Хведорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому".

"Гетьманові, гадаєш?"

"Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі".

"Так, сказала я це".

"Так тоді й бачиш. Любов Хведорівна не стане впівдороги, далі коверзуватиме проти гетьмана і попсує діло. Не гнівайся, що так про твою маму кажу".

"Кажи!"

"І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш".

"Ні, я того не хочу, Іване".

"Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу".

"Який?"

"Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: ,Мрію кохаю'. Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі друзі, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас".

У бузку залящав соловей, затремтіли зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Хведорівни:

"Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!"

"Підемо!" — відповіла Мотря.

"Ходім".

І вони йшли поруч, несучи в серцях своє життєве питання.

"Що ж ти. Мотре, на те?" — озвався перед сходами Чуйкевич.

"Дай подумати хвилину",— відповіла спокійно Мотря.

"Коли можу сподіватися отвіту?"

"Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю".

І увійшли до хати.

* * *

За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштатським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що крім цього написав власноручне письмо до Лєщинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його, як нового законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Карлові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.

"А чи додержить слово?" — спитала Мотря, котрої прихильність була на стороні короля Станіслава.

Чуйкевич похитав головою: "Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром".

"І до чого договорилися польські пани з царем?"

"До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за це мають допомагати йому побити Карла".

"Пани б'ються, а на хлопах шкіра тріщить",— зауважила тітка.

"Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїздні двори, навіть на домовини наложили налоги, на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три мільйони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три мільйони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздрі виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше — на війні чи в краю?"

Жінки сумно головами хитали.

"Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить".

"Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич.— Старшини розбираються в ділі. Кожному відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде — гадають".

"Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо".

"І воно вже нашим не буде,— з жалем доповіла Мотря.— На українські дикі поля чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки сумний спомин остане".

"А все із-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, ніби рай, та не вложив у серця наші справжньої любові до неї".

Зажурилися журбою великою, ніби в хмарах сиділи.

* * *

"Переїздив я раз,— розказував Чуйкевич,— повз хутір один. Як мальований стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящі жили. Поле справлене, тини попідчинювані, навіть млинок є. Тільки людей немає. Мужчини на війні, молодих жінок кудись пігнали, хутір — смуток один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребі або в потайнику якому,— нема. Аж діда старого знайшли, але не живого, тяжко покалічений був і ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сиділа над нею собака, шкіра й кості, і пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, ніби прохаючи, щоб кривди дитині не робили".

"У звірів милосердя більше, ніж у людей!"

"Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає".

"Їду я раз — розказував Чуйкевич далі,— понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло — порохи, піт, незагоєні рани. Треба знати, що тоді купіль значить! Вліз я у воду, дивлюся — ігі! примари якісь чи що? Русалки чи живі дівчата? На другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо, хоч би тобі одне словечко сказали. Підпливаю — а це повішені на гілляках дівчата. Гілляки нагинаються над водою — і вони поринають, піднімаються гілляки вгору— і вони з ними летять, ніби підстрибують вгору, молоді, гарні — тільки живи!"

На столі смачна страва стигла. Даремно Марія Хведорівна казала наготовити її. Страва до губи не йшла.

"Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високі, тільки небо бачиш; ніби море кругом тебе шумить. Нас тільки кілька, усі не з тих сторін, ніч настигає,— роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила не висока, не далеко зазриш. Ночі чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отсє з трав люди виринають. Наші-таки. П'ять козаків-молодиків, ще їм і двадцять літ немає. Пібралися за руки і ніби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'яні чи що? Аж підійшли — дивимось, а в них, де очі, там рани одні... Повилуплювали їм очі і так у степ пустили. Вертайте до своїх".

Марія Хведорівна руками вуха затулила:

"Досить, Іване, досить. Ради Бога, мовчи!"

Її волосся, здавалося, ще більше побіліло, а вбрання зробилося ще чорніше. По зів'ялому обличчі котилися сльози, як горох.

Мотря сиділа витягнена, мов струна. Уста затулені, під очима тіні, від чого очі здавалися ще більшими, ніж були. Чоло біле, як стіна, груди то підносяться, то опадають. Брови ніби дві хмари насуваються на себе — зударяться і блискавки вискочать з-під них.

"Іване!" — озивається нараз.

"Що прикажеш, Мотре?"

"Відповідь тобі подаю: так..."

"Так?"

Чуйкевич встав, підійшов до неї і простягнув руку:

"Значиться, згідна стати моєю?"

"Дружиною",—-доповіла Мотря.

Марія Хведорівна терла очі рукою. Сон це чи ява? Збентежена і зворушена оповіданнями Чуйкевича не могла перейти від смутку до втіхи. Уста ломилися, очі кліпали безпорадно, лице кривилося, аж головою вдарила об стіл і заридала.

Обоє молоді прискочили до неї:

"Тітко, тітусю, чого це ви?" — цілували її руки, Мотря устами припала до її зимного чола.

"Благословіть!"

Марія Хведорівна очі вгору зняла і руки на їх голови поклала:

"Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас".

СТЕПИ ХВИЛЯСТІЇ

Линяло небо, блідли зорі, поранній туман знімався понад ставком, ніби ставок, встаючи зі сну, позіхав.

Свіжим холодком заносило від лісу.

Мотря відчинила кватирку. Впивалася чарами зарання.

Красо ненаглядная, земле безцінная, чи є де краще, як у нас? Степи хвилястії, луги квітчастії і ріки, як алмаз. Ранки рум'янії, ночі зорянії, сонце, як Бог в небесах,— чом же в раю отсім, грізно гогоче грім, чом тут життя,— один жах!

Оповідання Чуйкевича прогнали сон від Мотриних очей. Грізні картини виринали як докір. Хотілося бігти в степ на могилу і грудьми до землі припасти, благаючи прощення в неї, за гріхи власні і за провини батьків. Що ми зробили для тебе, земля свята, чим жертвували тобі життя наше рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні з рук собі добро виривали, а його кругом так багато,— для всякого було б. По скарбах безцінних топчемо,— пригадувалися гетьманові слова,— але ліниві ми зігнуться і підняти їх. Велика земля, так ладу нема! — заспокоюємо себе, триваючи в давньому...

Сповідалася Мотря ранкові святому, незаплямованому вчинками людськими, сповідалася тишині нічній, що розпливалася у імлах світанкових. Обмий її з суєти повсякденної і намасти душу ісопом, щоб паче снігу убілилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвіла,— не без гріхів вона... Полюбила гетьмана свого, але ж і блискові булави піддалася. Влади і слави бажалося її. Блистіти хотілося, красою і силою променіти, зависливі очі людські під ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвіту потребуєш ти, а труженників до жертви спосібних, робітників малим довольних, чистих, покірливих душ.

Такою хоче бути тепер.