Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці - Старицький М. П.

Дмитро. Тричі їй-богу, що ні!

Галина. Ох, яка ж я рада!

Дмитро. Хома переказував, щоб ти мерщій йшла додому, а він постарається привести до вас Грицька, щоб ти перша з ним побачилась...

Галина. Я зараз, зараз! Поможи мені тільки, голубчику, донести оце шмаття.

Дмитро. Давай! За голубчика я і тебе саму однесу!

Галина склада йому на голову шмаття.

Ой, за шию тече!

Галина. Нічого, нічого! Так гаразд!

Дмитро підхоплює Галину і йде притупуючи, вона йому приспівує.

Разом (співають)

{Ой ходила дівчина бережком,

Заганяла селезня батіжком.

Іди, іди, селезню, додому,

Продам тебе жидові рудому.} Bis

Виходять.

Маруся і Дарина.

Маруся (бліда, за руки з Дариною). Куди ти мене, Дарино, хочеш вести?

Дарина. Та пройдемось хоч до нас.

Маруся. Постій, я трохи тут спочину.

Дарина. То сядь тут, передихни. Тобі б давно проходжуватись, то зараз би поздоровішала.

Маруся. Не знаю... та я так нічим і не хвора... А мені просто нудьга чогось... Та така нудьга, що й на світ би не дивилася! Тут би при нашім бездоллі матері підсобити, захистити її знуджені руки, а я сама од вітру валюся... От тут у мене під серцем мов ссе щось... і день, і ніч не втиха...

Дарина. Ти б до знахарки пішла, може, тобі наврочено?

Маруся. Не знаю... А то знов так у мене защемить обида за ту зневагу, така закипить злоба, що, здається, і на дитину б кинулась!

Дарина. А ти не потурай, ще, може, вийде на добре... Кажу тобі, що тут поговори одні... Брат, знаєш, чоловік запальний, заздрий. Згарячу й нестямивсь, що ляпнув!

Маруся (з запалом). Ох, що ж ляпнув!? Покидькою мене назвав! Та він би краще ударив мене рукою, ніж цим словом! Така зневага! Знаєш, сестро, що ти одним згадом про те мов струп з мого серця зірвала, і воно скипілося кров’ю...

Дарина. Заспокойся... я не хотіла... Тільки чого ж і ти тоді його весь вечір дратувала?

Маруся (сіда). Коли він і зразу тоді не захотів і слова мого вислухати... і підняв зараз на глум... А потім, як став обнімати Галину, так у мене й свічки в очах стали... я не тямила й де я... Одного тільки хотілося: не показати перед миром своєї муки, а йому дозолити чим-небудь...

Дарина. Ну, так йому ж так само: коли б він тебе не любив, так чого ж би йому було сатаніти?

Маруся. Даймо, що тоді так склалося, ну а потім, потім? Коли над нами стряслась кара божа, коли я лежала без пам’яті, у нього не одійшло серце, він навіть не прийшов провідати.

Дарина. Чудна ти! Та його ж на допроси взяли... Він же міг думати, що це з вашої причини й напасть... Як же б він зваживсь і переступити той поріг? А далі він, оправдавшись, поїхав знов із хурою.

Маруся. Може... може... І досі нема Грицька?

Дарина. І досі.

Маруся. Слухай, Дарино, чи правда тому, що він свата... Шеньову?

Дарина. Про його ще не знаю й не думаю... А що батько й мати того хотять і силують, то то правда.

Маруся. Ми бідні тепер... їм треба невістки багатої... тільки як же воно буде? (Встає.) Ні, не можна... не можна цього! Слухай, Дарино; попроси свого брата... виблагай у його для мене одну ласку: коли він зважиться на таке діло, то нехай прийде до мене і порсне мене ножем в серце, щоб я на тім ножі затріпотіла і попрощалася з ним навіки!..

Дарина. Що ти, що ти?

Маруся (стиска Дарині руку). Слухай, Дарино, не перенесу я цього... та й йому краще здихатись мене навіки, спокійніше! Несила ж мені справитись з серцем!.. Люблю ж я його, так люблю, що, здається, і душа у мене стеряється!

Дарина. От бачиш, Марусе, як то тяжко одривати од серця того, хто миліще йому за весь світ! А ти мого серця не пошанувала! Навіщо тобі було чіпати Потапа? Тобі за жарт це було? А цей жарт розраяв мене з милим і самій тобі надломив щастя!

Маруся. Дарино, забудь це... я незнарошно... хіба я хотіла... тобі й собі...

Дарина. Знаю, знаю! Ти на других-то не дуже вважала... а от як мені забути це? Як же мені забути його? Як мені забути саму себе? У тебе ще єсть надія: ти можеш побачитись, погодитись... а я? Я ніколи свого милого не побачу, ніколи!.. Виплачу свої очі, виглядаючи... і зів’яну з печалі!.. (Плаче.)

Маруся (кидається до неї). Прости! Прости мене, голубко!

Дарина. Якби він просто вмер, коли ми кохалися, то мені легше б було: я б носила його в серці, поки б мене господь на землі носив, розмовляла б з його душею... темними ніченьками, поливала б його могилу дрібними слізоньками, а тепер він поневіряється десь, може, помира десь на чужині за чужу злобу; але й помираючи не мене згадуватиме, а тебе... Як же мені це забути?..

Маруся. Прости! Прости! (Знервовано тремтить.)

Дарина. Бог з тобою, заспокойся!.. Тільки мені таке горе... така мука... ні просвітку, ні порятунку!..