Бурлачка - Нечуй-Левицький
- Не хочу, не піду,- сказала Василина, надувши губи, як мала дитина,- я не п’ю горілки.
- Я Василині сам понесу, та ще й вина,- сказав Хшановський тонким дівоцьким голосом, наливши чарку вина і подаючи Василині.
Василина не хотіла брати в руки чарки та все одвертала голову.
- Та йди-бо, Василино! Оце яка чудна! - сказала Ярина і потягла Василину за руку до стола.
- Пий, Василино! - сказав Хшановський.
- Я од вас зроду-віку не візьму чарки,- сказала Василина різким голосом.
Всі засміялись.
- Ну, то випий од мене - сказав Ястшембський і подав Василині чарку з вином.
Василина взяла чарку і покуштувала. Вино було добре й солодке. Василина незчулась, як вихилила всю чарку до дна.
Паничі й молодиці зареготались.
- А що? Добре вино? Ану, ще випий од мене! - обізвався Прушинський і знов налив і подав Василині чарку вина.
Василина взяла чарку й випила.
- Е! Бачте, які ви! - обізвалась Ярина.- Як мене, то й не частуєте вином.
- Бо ти вже підтопталась. Ти вже баба,- сказав Прушинський.
- Яка ж я баба? Хіба я вам пупа різала,- сказала зобижена Ярина.
Ще довгенько паничі пили, й закушували, та жартували з молодицями, а далі сіли грати в карти.
Тим часом молодиці пішли в садок і познаходили поховані в бур’яні клунки з борошном, з крупами, з пшоном, салом і всяким панським добром. Вони поодносили мішки - хто до тітки, хто до матері.
Посесорове добро точилось, як через решето. А паничі все пили, та курили, та грали в карти, доки не розвиднілось надворі, і тільки світом пороз’їжджались додому.
Ястшембський ліг в постіль, курив цигарку, а його думка чогось вертілась коло Василини. Він її неначе бачив перед дзеркалом, всю облиту вечірнім сонцем, всю в квітках, в стрічках, в червоному сяєві кругом її чудового лиця, кругом тонкого стану. Він багато звів з розуму дівчат, багато любив паннів, та ні одна панна не вразила так глибоко його серця, як Василина. Він почутив в своїй душі щиру, правдиву любов.
Сільська краса, чесність, навіть дикість - все подобалось Ястшембському в Василині.
«Чи не оженитись мені з нею? Але чи любить вона мене? Може, вона мене ненавидить, як усі мужички, й тільки любить мої гроші, гарні убори, червоні чоботи та квітки... А що, якби я оженився з нею?» - подумав Ястшембський і зареготався на всю кімнату.
- Ото було б диво! А багата жінка? А гроші? А Варшава або Київ? А що скаже рідня, що скажуть тітки? Що скажуть сусіди? Ну, це вдрав би штуку! Не знати що лізе в голову, та й годі! - сказав Ястшембський й з тими словами закутався в укривало й заснув міцним-міцним сном.
Другого дня Ястшембський ввійшов в залу й одчинив вікно в садок. Під вікном були витолочені всі квітки, а кущі оргинії лежали при землі поламані. По грядках на квітках було видно широкі сліди.
- Одарко! - гукнув він в пекарню.- Хто це витолочив квітки? Який це чорт понапускав товару в садок? Чи ти ба, що то на квітках!
- Може, вночі перескочила через тин товаряка. Це, мабуть, погоничі не зачинили звечора воріт. Оце лишенько моє! Та тут качалась, мабуть, і не одна товаряка! - бідкалась Одарка, заглядаючи через вікно в садок.
Ястшембський посипав чортами та бісами, як простий мужик. Досталося й Одарці, її батькові й матері, погоничам, наймичкам, з усім їх родом і кодлом. Ястшембський пішов по дворі, заглянув в хату для челяді, вилаяв в батька в матір усіх наймитів і, вернувшись до покоїв, звелів Василині подавати самовар.
Василина принесла самовар й поставила на столі перед Ястшембським. Ястшембський сидів за столом, спершись ліктем на подушку, й курив цигару. Він був в сорочці, в червоному шлафроці й в туфлях, вишитих квітками. Василина глянула на його гарне лице, на густе розкидане волосся на голові, на довгі м’які вуса, на повну білу шию, на міцні, здорові груди й спахнула. Неприбраний, непричесаний, розхристаний Ястшембський здався Василині ще кращим.
- Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарівкою? - спитав ласкаво панич.
- Ні, не скучаю,- ледве обізвалась Василина, насилу піднявши довгі вії.
- Подивись же на мене! Чого ти дивишся у землю, неначе що загубила? - сказав панич.
Василина проти волі підняла віка й одслонила чудові круглі, веселі очі. Ястшембський вхопив її однією рукою за шию й поцілував в око.
- Які в тебе, Василино, очі! Які брови! Де ти взяла такі чудові карі очі?
- У комарівських садках знайшла,- сказала Василина й вже не пручалась.
- От тепер ти стала гарна дівчина: вже не брикаєшся. Як будеш мене любити, то я привезу тобі з Києва таких квіток та золотих стрічок, яких ти зроду не бачила. Чи любиш мене, га? - спитав панич в Василини, ласкаво заглядаючи їй в вічі.
Василина стояла перед ним, як дитина, з спущеними віками, з похиленою головою.
Ястшембський пригорнув Василину й поцілував в губи. М’які пахучі губи впекли її, неначе огонь...
III
Василина оговталась, привикла до села, привикла до двору й почувала, що полюбила панича.
Раз, в неділю, надвечір, Василина вийшла погуляти, пішла понад ставком й дійшла до млина. Через греблю йшов Василь Кравченко, накинувши чорну свиту на одно плече. Василина почала вже забувати за його. Вона несподівано вгляділа його й не знала, чи йти далі, чи вернутись.
Василь приступив до неї, поздоровкався й пішов поруч з нею. Вони перейшли через греблю, повернули поза млином й пішли попід вербами. По зеленому лузі вилася маленька течія, стікаючи з лотоків. Верби й лози росли над тихою течією по обидва боки й прикривали її густим гіллям.
Василь став над самою водою під вербою. Василина й собі стала. Вони й досі не промовили між собою ні одного слова.
- Василино, що ж буде з нашого кохання? Скільки раз я підходив під панський двір, виглядав тебе, а ти до мене ні разу не вийшла. Чи не дурно я топчу стежку до тебе? - сказав