Бурлачка - Нечуй-Левицький

- От тепер, серце Василино, ти вже не вийдеш з нашої Журавки,- сказав Василь.

- Хто його зна... Чогось мене сум бере в Журавці,- сказала Василина,- я не звикла до тих панських покоїв, не знаю, як в їх і повернутись, як і ступити.

Василина говорила і дивилась на ставок. Вода в ставку блищала між зеленими садками та вербами, неначе в зелених рамах, і Василина чогось пригадала здорове дзеркало в широких рамах в панських покоях. Ті пишні зелені береги здавались для неї рамами, тиха вода стояла, неначе блискуче скло. Вона неначе вгляділа свою гарну вроду, свій осміх, і тут, поруч з своїм лицем - прегарне лице Ястшембського з рожевими устами, з тихими, але пишними синіми очима.

- Чого ти, Василино, стала така смутна? Звикай до нашого села та виходь до нас на вулицю.

- Коли ще пан пустить... Хто його зна, яке буде тутечки моє життя... Одарка та Ярина чогось такі напундючені, чогось косо дивляться на мене.

- А пан тебе не зачіпає? - спитав Василь, насупивши брови.

Василина почувала, що на її лице неначе хто дихнув огнем. Ніби огонь запалив її щоки, навіть лоб і вуха. Вона вся неначе зайнялась з тілом і душею.

- Стережись, моє серце, цього панича. Не одна дівчина в селі плаче од його. Стережись, Василино!

Василина й справді збентежилась. Якийсь страх напав на неї, неначе облив її холодною водою.

Ніч спадала на садки, на ставок. Вода під млиновими колесами дуже гула та шуміла серед вечірньої тиші. Василь обняв Василину і пригорнув до себе. Василина почувала, що її серце було спокійне, як тиха вода в ставку, її лице було холодне; вона несподівано почутила, що в неї душа холоне для молодого Василя.

Василь недовго стояв з Василиною; вони швидко розійшлися, неначе Василина хапалася до панського двору.

«Я вже не так люблю його, як любила під зеленим дубом коло куреня,- думала Василина, тихо йдучи до двору.- Чогось у його стали не такі гарні губи, чогось у його так глибоко запало перенісся, і лице стало чогось коротке. Чи він був слабий, чи схуд...» - міркувала молода дівчина, вертаючись до двору.

Василина прийшла в двір. Вже зовсім смеркалось. Панський дім білів в темряві: вікна чорніли навіть в пекарні... а з пекарні було чути скрипку... Василина одчинила двері в сіни, з хати було чуть шум, регіт, а скрипка вищала та щебетала. Одчинила вона двері в пекарню - звідтіль полився світ широкою хвилею. Вікна були позавішувані свитками.

На столі горіло дві свічки. Стіл був застелений скатертю. За столом сиділа Одарка поруч з мірошником з панського млина. Ярина сиділа кінець стола, а проти неї на ослоні сидів писар з контори. Другий писар грав на скрипці, а Олена подавала на стіл тарілки та полумиски. На столі стояла здорова миска вареників в маслі, тарілки з сметаною, молочна каша. Перед мірошником стояла пляшка горілки. Мірошник, здоровий, чорновусий та повновидий чоловік, наливав в чарку горілку і частував Одарку й Ярину.

Василина ввійшла в хату і не знала, де стати, де сісти.

- Здорова була, чорнобрива! - гукнув з-за стола мірошник.- А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці.

Василина стояла серед хати і не знала, куди притулитись.

- Це якась горда та пишна,- обізвався писар.- Просимо вечеряти!

- Вечеряйте на здоров’я, спасибі! - несміливо обізвалась Василина.

- Та сідай-бо, Василино, не будь така пишна,- сказала Ярина і трохи посунулась.

Василина сіла коло стола і не знала, чи їсти, чи не їсти. Писар накидав вареників в тарілку і поставив перед Василиною.

- Потривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати дівчину,- сказав мірошник, подаючи Василині чарку горілки.

Василині було чогось сором. Вона одхилила лице і затулилась рукавом.

- Бач, як одвертається! А якби я був молодий, то, може б, прихилилась до мене,- сказав мірошник.

- Та випий-бо, коли тебе просять,- обізвалась з-за стола Одарка,- оце, яка ти справді пишна!

- Та спасибі, я не п’ю горілки,-сказала Василина,

- Знаю я, як дівчата не п’ють! При людях не можна, а за дверима, та ще з хлопцями, то й можна,- сказав мірошник.

- Випий, Василино, а то ще викажеш на нас,- сказала Олена.

Василина взяла чарку, притулила її до губів і випила півчарки. Міцна горілка запекла в роті, як вогонь. Молода дівчина закашлялась. Всі засміялись.

- Ого-го! Видно, що первістка,- загуркотів мірошник, як млинове колесо.- Ану, хильни ще раз так, щоб було видно дно.

Всі причепились до Василини. Вона й справді хильнула до дна, і в неї одразу заморочилась голова, а на душі стало чогось так весело, що вона голосно засміялась.

- Гі-гі-гі! Мати Каленика привела, та не скажу, як звуть,- загегав, як гуска, один писарчук і простяг руку, щоб поженихатись з Василиною. Василина так потягла писаря по руці ложкою, що він аж засичав.

- Та й легенька ж у тебе ручка! А ще й молода! Що ж то буде, як постарієшся?

Довго уся челядь пила й їла, а далі попилась і вийшла з-за стола.

- А поведи нас, Одарко, в панські покої,- намагався мірошник.

- Ой, боюся! Часом панич приїде,- сказала Одарка.

- А як приїде, то ми повтікаємо,- сказав писар,- ходім та пограймо на тому фортуплясі, а ви, молодиці, потанцюєте.

- А справді ходім,- закричали молодиці.

Молодиці забрали свічки і повели гостей в покої. Писарець сів за фортеп’ян і вдарив по клавішах. Старі клавіші засичали, як гусаки. Струни задзвеніли, як на цимбалах. П’яний писарець не грав, а просто бив дрібно кулаками по клавішах, де влучав. Молодиці пішли по залі козачка. Мірошник вивернувся на широкій старомодній канапі і вилупив п’яні баньки на молодиць. В залі піднялася курява. Струни під кулаками в писаря аж стогнали, аж квакали, а молодиці гацали по хаті, неначе де-небудь в шинку.

- Та й добре лежати на цьому