Бурлачка - Нечуй-Левицький

Дівчата, вглядівши пана, встали з колодок. Народ рушив слідком за паном. Хлопці не скинули шапок перед Ястшембським. Музики й Лейба рушили в контору разом з робітниками. Тільки що Ястшембський одчинив контору і висипав на стіл з торби гроші, Лейба вискочив з гурту і став коло столу в пана за спиною. В його очі так і забігали.

- Чого ж ти товпишся! - сказав пан до Лейби вже зовсім не фамільярно. - Геть, оступись!

Лейба знав, коли можна підступити до пана запанібрата і коли треба зігнутись в три погибелі. Він знав, що пани братаються з жидами на самоті, а перед людьми держать себе на потрібній дистанції. Лейба поклонився й оступився до порога.

Ястшембський викликав дівчат і хлопців по списові й одлічував їм гроші. Він все придивлявся до дівчат. Коли це з гурту виступила й наближилась до стола Василина Паляниківна. Ястшембський зирнув на неї, а потім на Лейбу. Лейба кивнув своєю гострою борідкою зовсім, як цап до собак. Перед столом стояла молода, рівна станом дівчина й неначе сяла своєю красою,- круглими темно-карими очима та високими бровами. Вся голова в Василини цвіла червоним маком та настурцями. За вухами зеленіли листочки барвінку та дрібної рути. Чорні товсті коси зміями вилися поміж квітками, а на широкому та високому чистому лобі аж сміялись брови, як веселки. Біле лице не боялось навіть сонця. Розкішні червоні та сині квітки, повишивані на рукавах, дуже приставали до чорних брів, до червоних губів. Перед столом стояла дівчина, неначе спахнула полум’ям перша маківка серед зеленого листу,

- Ти, дівчино, з Комарівки чи з Журавки? - спитав Ястшембський, дивлячись Василині просто в вічі.

- З Комарівки,- сміливо одказала Василица.

Ястшембський переглянувся з Лейбою. Лейба знов химерно кивнув борідкою по-козиному.

Василина стояла й ждала. Ястшембський помаленьку одлічував гроші і одним оком все поглядав на Василину. Василина почервоніла, як маківка.

- А хто це тобі, дівчино, вишив таку гарну сорочку? - спитав посесор, кидаючи помаленьку гривню за гривнею на стіл.

- Сама вишила. Хіба я маленька, щоб сама не вишила собі сорочки.

- Гарна в тебе сорочка,- сказав панич через зуби і все дивився на Василину, а руками насилу ворушив п’ятаки по столі.

- А чи не стала б ти, дівчино, робити в мене на буряках ціле літо й осінь? - спитав пан.

- Чом не стала б? Аби тільки батько пустили,- сказала Василина.

- Як будеш робити в мене ціле літо, то я одріжу тобі матерії на спідницю. Ходитимеш до мене ціле літо на буряки? - спитав пан.

- А чом же,- сказала Василина.

- Постій же трохи, ось я розщитаю людей. Я буду роздавать своїм журавцям гостинці, то й тобі дам,- сказав Ястшембський.

Василина одійшла од стола і стала коло стіни. Довго підступали до стола люди, довго брязкали п’ятаки на столі. В кінці всього приступив Лейба, прийшли й музики й забрали гроші за свою працю, Ястшембський встав й оповістив, що буде роздавати гостинці тим журавцям і комарівцям, які робитимуть в його в жнива та восени. Багато людей вийшло з контори, але чимало й зосталося, ждучи гостинців. Посесор повернув ключ коло стола. Замок дзенькнув. Ключі забряжчали.

Ястшембський одчинив двері в канцелярію. Молодиці й дівчата всі разом пообертались до дверей, неначе нагляділи якесь диво. Канцелярія була в той час справді дивом. Трудно було розібрати, чи то канцелярія, чи крамниця. На столах, на конторках, на полицях і навіть на вікнах лежали цілі штуки усякої матерії. Довгі кінці од кожної штуки зумисне були позвішувані до самого долу. На одному столі, як жар, горіла червона матерія з зеленими та синіми дрібненькими квітками; на другому столі зеленіла, неначе трава в лузі, зелена матерія з лапатими червоними квітками. З високої конторки спускався до самого помосту жовтогарячий ситець з чорними смужками та червоними букетами. Квітчасті й картаті хустки були розкидані по вікнах, по поличках. Коло порога на кілочках висів цілий ряд смушевих чорних та сивих шапок, оповитих червоними одеськими поясами.

Пан Ястшембський ходив по канцелярії з аршином в руках і був зовсім схожий на крамаря в крамниці, котрий виставив напоказ свій крам. Високий, плечистий, рівний станом, повний на виду, з рум’яними здоровими щоками, з повного шиєю, з розкішним волоссям на голові, він і справді був схожий на добре вгодованого тілистого купця. Тільки високий білий лоб, чудові ясні сині очі та червоні повні, невеличкі, як у панни, губи показували його аристократичну вроду. Густе м’яке волосся на голові, кудлате, як грива, та довгі вуси, спущені вниз, робили його зовсім схожим на польського дідича шляхтича.

- А ходіть сюди! Молодиці, дівчата! Йдіть ближче та вибирайте собі на спідниці та на юбки! - гукнув Ястшембський зовсім так, як крамарі в крамницях закликають до себе мужиків.

Молодиці й дівчата несміливо вступили в канцелярію. Одна пхала другу вперед і кожна одхилялась за спину другої.

- Сміливіше! Чого ж ви боїтесь? Я не вовк, не з’їм вас! - сказав пан.

Молодиці й дівчата вже сміливіше вступили в хату, а далі не втерпіли й розсипались по хаті, як овечки по лузі. Червоні, зелені матерії, гарні хустки притягували їх до себе, як чари. Парубки стояли коло порога і тільки скоса поглядали на смушеві шапки та на червоні пояси.

- Ой гарна ж матерія! - аж запищала одна молода молодиця.- Така червона, аж очі бере в себе.

- А що? Одрізати тобі на спідницю чи на юбку? - спитав Ястшембський в молодиці і вщипнув її за руку.

Молодиця запищала й захихикала, затуляючись рукавом.

- Ой, гарна ж буде спідниця! Одріжте мені, пане, хоч і на дві спідниці,- просила молодиця.

- А ходитимеш до мене на роботу ціле літо й осінь на копанку буряків? - спитав пан.

- Їй-богу, буду, тільки одріжте,- сказала молодиця,

- Гляди ж! А як візьмеш гостинець та підеш на роботу до другого посесора, то я не подивлюсь тобі в зуби: серед улиці здеру з тебе спідницю ще й нагайкою обшмагаю. Чуєш, молодичко!