Перед зривом - Чайковський Андрій

І вони молилися й ждали...

Вернувши в Чигирин, застав Богдан у полку великі непорядки, що про них згадував сам гетьман.

Полковником чигиринського полку реєстрових козаків був польський шляхтич Ян Закшевський. Рахуючи на своє шляхетство та на свої військові заслуги, поводився із своїми козаками, як з па холками. Закшевський провадив розгульне життя, а що на те треба було багато грошей, лупив їх із козаків, не оглядаючись на способи. Козацькі землі вважав за свої і казав собі за них платити та відробляти панщину. З козаків здирав, що під руки попало, навіть воєнну добичу брав для себе. І плата, що польський уряд посилав для козаків, топилася в його глибокій кишені. А хто посмів упімнутися за свою кривду, цього люто карав і замикав у тюрму. Козаки терпіли й мовчали, бо знали, що правди їм нізвідки сподіватися.

Коли Хмельницький прийшов до полкової канцелярії, не застав полковника.

— Коли можу пана полковника застати в канцелярії? Мені ніколи ждати на нього.

— Пан полковник приходить тоді, коли йому завгодно, і не має причини перед ким-небудь виправдуватися! — сказав один канцелярист згорда.

— Не говори так до мене, небоже, щоб цього не пожалував. Я є генеральний військовий писар Богдан , Хмельницький. Йди й скажи пану полковникові, що мені треба негайно з ним говорити. Маю приказ від ясновельможного пана гетьмана Конєцпольського до пана полковника, так йому й скажи.

Аж таки канцеляристи повставали з місць і поклонилися. Ясновельможний пан гетьман кого-небудь не посилає, з ним немає жартів...

Метнулися за Закшевським, що спав напідпитку після нічного бенкету.

Довго прийшлося Хмельницькому ждати, заки пан полковник устав, умився й одягнувся.

За першим поглядом пізнав Хмельницький, що це п'яниця та гільтай. Широке, червоне, мов у опира, покрите струпами обличчя, великий, червоний, мережаний синіми" ниточками ніс, а на його кінці — бородавка. Це носище спиралося на товстих вусах, що, наче гребля, загородили приступ до рота. Здавалося, що це жаба сидить під греблею і дивиться у чорний лісок, що виріс на бороді. До цього всього — прихлип-лий голос і сопіння, мов з ковальського міха.

— Чого вашмосці треба від мене? — привітав Хмельницького гостро, лихий, що не дав йому виспатися.

— Приходжу сюди, як назначений ясновельможним паном гетьманом коронним генеральний писар реєстрового війська козацького його милості короля. Ось моя грамота.

— Будь собі, вашмосць, писарем, і пиши собі скільки завгодно, тільки до моїх справ не мішайся і не находи на мене.

— Воно дещо не так, пане полковнику,— каже Хмельницький, усміхаючись,— так можеш, вашмосць, говорити до свого полкового писаря, та не до мене. Я є генеральний писар на всі полки, а чигиринський полк не стоїть за плотом. Та будь ласкав бодай поглянути на мою грамоту. Не хто-будь її підписав, а сам гетьман коронний.

Аж тепер почав полковник читати грамоту. Він скривився, мов від полину.

— Ну, добре, а тепер, пане-брате, прохаю до мене в гості та вип'ємо за наше знайомство.

— Спасибі, пане полковнику; твоєї гостини я не цураюся, тільки не сьогодні, бо в мене багато такого діла, що не можна відкладати.

— Вашмосць, лишаєш грамоту тут, у полковій канцелярії? — каже Закшевський.

— Ні, грамота має бути все в мене в руках. Мені треба роз'їздити й по інших полках, і всюди мушу нею виказатися, а то не схотять полковники зо мною говорити.

З цими словами загорнув Хмельницький Закшев-ському з-перед носа грамоту.

"Ця шельма не дасть собі в. кашу дмухати",— подумав Закшевський.

...Канцелярія генерального писаря була в Чигирині. Перебираючи урядування, Хмельницький відразу доглянув непорядки, що в цьому полку загніздилися. Надужиття Закшевського впадали всюди в очі. Відразу почав збирати матеріали, що мав представити гетьманові. Та робив це осторожно, потай Закшевського.

Його уряд вимагав того, що мусив часто виїздити з Чигирина до всіх полків. При цьому знайомився з усякими людьми, впливовими козаками та шляхтичами. Справедливим поступованням з'єднував собі симпатії козацтва. При цій нагоді познайомився теж з миргородським полковником Сомком і згодом посватав його сестру, Ганну Сомківну. Незабаром і оженився з нею.

Тепер треба було подбати й про власне гніздечко. Треба було привести Суботів до ладу. Користувався планом, що його обдумав ще покійний батько. Не було йому тяжко це зробити, бо мав доволі грошей, що привіз ще з Туреччини. Праця йшла жваво. Поставив гарні будинки, копав рови, осушував болота, закладав греблі, будував млини. Закликав до себе осадчих на дуже корисних умовах. Його хутір став славний на всю Чигиринщину і колов не одного в очі. Досі ніхто на нього й не поглянув, а осадчі не дуже туди квапилися.

Закшевський не налякався Хмельницького, і ні в чому не змінив свого поступовання. Та вже те, що Хмельницький був у Чигирині, не давало йому спокійно спати. Окружив його шпигунами, щоб його на чомусь приловити та перед гетьманом прискаржити, та це йому не вдавалося.

Одного разу, ранком, зайшов Хмельницький в канцелярію і побачив таке, що вся кров у ньому скипіла. Привели кількох старших, знайомих йому козаків, що їх полковник за невелику провину присудив до тілесної кари. Якраз одного поклали на лаву і почали прив'язувати ременями, щоб його вибити киями.

— Не руш його! — крикнув Хмельницький.— Як смієш козака бити? — Відтрутив з усієї сили гайдука, розв'язав ремені і підвів козака на ноги.

— Йди собі, товаришу, й ніхто не посміє.тебе бити, поки я живий. Ви теж йдіть собі! — сказав до гайдуків.

Та гайдуки не хотіли вступитися. Тоді Хмельницький, заслоняючи собою козаків, крикнув:

— Хто хоче швидше піти чортові в зуби, спробуй мене не послухати!

Зчинився великий гамір.

На це вийшов сам полковник Закшевський з хати. Він був уже добре п'яний, бо не міг рівно на ногах стояти.

— Що тут робиться, що це за крики якісь?

— Це я тебе спитаю, пане полковнику, що тут робиться. То вже до цього дійшло, що реєстрових козаків б'ється киями, як посполитих панщиняків?

— Як я захочу, то прикажу й тебе, мосціпане Хмельницький, вибити киями.

Хмельницький підступив до нього, держачи шаблю в руці.

— Заки прикажеш мене вибити, то твоя чорна душа піде чорту в зуби. Кат вже давно тебе вижидає. Знаю я, що ти витворяєш, і знай, що про все знатиме пан гетьман.

Закшевський поступався взад, поки не дійшов до дверей і скрився за ними. Тоді й замкнув їх на всі спусти. Скреготав з досади й люті та поприсяг Хмельницькому пімсту.

А Хмельницький забрав реєстровців і пішов з ними за ворота. Зараз пішла по полку слава, що генеральний писар заступається за козаків і не дає робити їм кривди.

Після цієї події Хмельницький мусив виступити рішуче. Коли тепер не скрутить Закшевському в'язів, то він певно не дасть йому жити. Матеріалу призбирав немало, і тому взявся писати письмо до гетьмана. Цілу ніч просидів над письмом, заки воно було готове.

Він писав:

"Моєї вірної служби для його милості короля і нашої отчизни Речі Посполитої я дав докази в боях. Натомився я в бісурменській неволі і заєдно думав про те, як із неї визволитися і знову отчизні служити. Мій уряд генерального писаря я хотів використати на те, щоб зорганізувати реєстрове козацтво й зробити його боєздатним на услуги Речі Посполитої. Та я зрозумів, що це можна тільки тоді зробити, коли козацтво буде вдоволене своїм у привілейованим положенням. На жаль, я застав у чигиринському полку, під пірначем пана полковника Яна Закшевського та його ледачих помічників таке, що від цього полку годі сподіватися помочі. Козацтво зубожіле, здеморалізоване безправствами, що їх ці пани від ряду літ на козаках поповняли".

За цим вступом ішли описи різних зловживань Закшевського, що їх Хмельницький сам провірив.

Далі писав:

"Боюся, ваша милосте, що коли цих надужить не припиниться, то спокійний і вірний народ реєстровців, доведений до одчаю тим, що не може ніде найти правди, піднесе бунт і викличе заколот у всій Україні, а на те тільки ждуть поганці.

Завважаю ще, що козацтво є майже без зброї, без коней, бо службові коні пан Закшевський попродав і наказує козакам купувати похідні коні за свої гроші, хоча знає, що козацтво так зубожіло, що того вчинити не може. Під гетьманською булавою вашої милості, лицаря і пана, такі безправства не можуть діятися й уходити безкарно. Я вважаю за свій обов'язок про те все вашій милості донести і прохати помочі, бо і моє становище й існування серед цього доведеного до од-чаю народу не є вже певне і безпечне".

Це письмо вислав Хмельницький довіреним післан-цем до гетьмана.

Гетьман Конєцпольський повірив Хмельницькому. Він знав, що Хмельницький не поважився б писати наклепи на такого поважного шляхтича, як Закшевський. Зрештою, і до нього доходили чутки про зловживання цього чоловіка. Гетьман не мав у своїй шляхотській гордості докорів сумління за те, що розгромив і покорив козацтво, але, як людина справедлива, не міг на такі безправства байдуже дивитися. Не гаючись, поїхав сам в Україну, щоб поставити Закшев-ського під суд і покарати по заслузі, забираючи з собою свого улюбленця Станислава Кричевського. Його іменував зараз же полковником чигиринського полку.

Приїхавши у Чигирин, Конєцпольський приказав Закшевського ув'язнити і почав строге слідство. Виявилося, що не тільки подані Хмельницьким факти були правдиві, але й, що надужить було ще більше. Гетьман розсердився сильно. Негідник своїм злочинним поступованням перекреслював усі плани, й королівські, і його, гетьманські. Вони обидва підняли думку великої коаліції християнських держав проти турків. Наслідник Жигмонта III, король Володислав IV, звірився із своїми планами перед канцлером Оссолін-ським і ще деякими своїми певними людьми. Справа мала бути вдержана в тайні перед магнатами, що про ніяку війну й чути не хотіли. Вони бажали спокою, хоча б навіть приходилось платити туркам та татарам гарач. На все мусили бути гроші, тільки як йшло про справи публічні, то магнати щільно замикали свої кишені. Вони побоювалися того, що король, зібравши більшу силу на таку війну, використає її, щоб вкоротити золоті шляхетські вольності. А ці вольності знову допроваджували Польщу до загибелі.

Король і його однодумці, між ними й коронний гетьман Конєцпольський, хотіли справу повести так, щоб поставити шляхту перед доконаний факт.