Перед зривом - Чайковський Андрій

Хитрий, дра-буга! — При цих словах гетьман засміявся. Був радий, що збив Кричевського з пантелику.

Кричевський хотів доходити свого далі, та пригадав собі, що його добродія, гетьмана Конєцполь-ського, немає вже в живих...

При найближчій стрічі з Хмельницьким каже:

— Нічого не вдію. Староста мені не те, що нічого не поміг, але ще й насміявся з мене.

— Хіба ж ти до старости ходив? Шкода було т|эуду. Александер Конєцпольський — то не Станіслав. Той, хоч козаків не любив, але любив правду й був лицар, а цей — баба, пестій, дивиться тільки, щоб йому пахучого мила не бракло.

— Богдане, бережись!

— Що ж зроблю? Чи ж могло бути для мене безпечніше місце, як під твоїм боком? Чей же, з Субото-ва мене не проженуть...

Кричевський не відповів нічого...

XII

Незабаром стрінуло тяжке горе сім'ю Хмельницьких.

Анна Хмельницька стояла на оборі, як пастухи пригнали з пасовиська череду. Здоровий бугай, що був між чередою, кинувся знічев'я на Хмельницьку, взяв її на роги, кинув об землю та став місити ногами. Поки пастухи надбігли та звірюку відогнали, Хмельницька була вся потовчена й покалічена.

Від цеї хвилини не було їй ні життя, ні смерті. Терпіла невимовно, з постелі не могла підвестися. Не помагали знахарки, ні їхні ліки. Богдан аж з Києва лікаря привозив. Для Хмельницької виходу не було. Стара няня Горпина перейняла ціле хазяйство й знаходилася біля недужої.

Походи проти татар не вгавали. В одному такому поході козаки відбили багато бранців, а між ними — одну молоденьку польку. Вона була ледве жива, обідрана й знеможена. Богданові жаль стало дівчини, посадив її у віз та казав завезти в Суботів. Хмельницька задержала її при собі. Дівчина розказувала, ідо батька й матір вбили татари, брата забрали в ясир, і вона тепер — кругла сирота, нікуди їй вертати. Називалася теж Ганна. Своїм оповіданням зворушила недужу, й вона її щиро полюбила. Але й Ганна вміла віддячитися своїй добродійці. Рідна дитина не заходилася б біля хворої так, як Це робила Ганна. Думки її відгадувала, у найменшому догоджала. Богдан був їй дуже вдячний за це. Гани зуміла з'єднати собі всіх. Навчилася легко української мови, була для всіх привітна, весела, й так прив'язалася до сім'ї, що й не думала вертати в Польщу. Всі її любили, одна тільки Горпина незлюбила її. Всі дивувалися, бо Горпина все милосердилась над бідними й сиротами. А хіба ж така Ганя, що опинилася так далеко від своїх, між чужими, не заслугу-вала на співчуття?

Коли Хмельницька стане, було, вихвалювати Ганю за її уважливість, за її добре серце,— стара тільки головою хитає.

— Не добре ти говориш, моя дитино, не до доброго воно доведе. Кажу тобі, що із-за неї впаде колись велике нещастя на Богданову голову. Світ колись переконається, що моя душа добре віщувала... Я бачу крізь людину її душу, чи вона добра чи лиха.

А коли Ганна хотіла з нею перечитися, стара виходила з хати.

Ганна западала щораз більше на здоровлю. Вона відчувала, що недовго вже їй на цьому світі жити. Прийде, було, Богдан та розпитує про її здоровля,— а все те саме говорить.

— Не питай мене про це, мій друже. Ти ж сам найкраще знаєш, що з мене вже нічого не буде. Коли бажаєш мені добра, то благай Господа, щоб вкоротив мої муки. Навіщо вже я кому придалася? Турбота про тебе та мої діти дуже мене мучить. На кого я лишу мої діточки, хто їх заходити буде, хто їх у люди виведе? Ще поки жива Горпина, то вона заступить їм мене. Та вона не вічна, а що буде опісля?

А другим разом говорила:

— Тобі, Богдане, прийдеться доконче вженитися, та яка ця друга мама буде для моїх діток? Коби хоч добра була!

— Не говори такого, дружино моя дорога та вірна,— казав Богдан, здержуючи сльози, що йому до очей напливали,— ти ще подужаєш і ми ще поживем щасливо.

Але він сам своїм словам не вірив, і жаль стискав його за глотку, що й слова промовити не міг. А коли не міг сам себе опанувати, виходив прожогом з хати. Заходив у свою кімнату й плакав, аж душився від сліз, щоб люди не почули, бо козакові не годиться плакати.

А цій розмові подругів прислухувалася крізь відхилені двері татарська бранка з далекого польського краю, проти своєї волі сюди привезена. І, як тільки вийшов Богдан, вона припала до постелі недужої й стала її цілувати по руках.

— Як же ж мені вас, моя пані, дуже жаль. Коли б я могла хоч частину мого здоровля передати вам. Я б радо поклалася на ваше місце в постелю, щоб вас тільки здоровою бачити. Бо навіщо ж я кому потрібна? — Вона гіренько заплакала.— Мої рідні певне вже й забули про мене та панахиду за мою душу відправили. Померла б я, то не було б кому й заплакати за мною. А вам, треба ще довго жити, поки діточок у люди не виведете...

— Моя дитино люба, моя розрадо дорога, хай Господь тебе благословить за це. Та ти гнівиш Бога, бо ніхто не може перебирати від другого терпінь, що Господь йому зсилає. Кожний мусить терпіти тільки за себе самого.

Хмельницька простягнула свої висохлі, мов билинки, руки, обняла дівчину, пригорнула до висохлої груді й щиро її поцілувала.

— Ох, мої бідні діточки! Приведи мені їх, щоб я ще надивилася на них, заки замкну очі навіки...

Ганя метнулася й привела тільки двоє наймолодших. Старших хлопців не було вдома. Вони між козацтвом, їх тягне до коней — звичайно, козацькі діти. Обличчя недужої на хвилину прояснилося, та знову покрилося хмарою смутку. Знову станули їй сльози в очах. Власними силами не могла піднятися, щоб пригорнути діточок. Помогла їй в тому Ганя. Недужа обнімала їх та цілувала.

— Цого ти, мама, плацес? — щебетала мала Ганя.— Ми так гарно гралися. Пан полковник привіз Юрасеві галного коника, мов зивого. А коли ти, мамо, вийдес до городу? — Кожне слово дитини, мов ножем, краяло материне серце.

— А ти, Юрасю,— каже до хлопчика,— не скажеш мені нічого?

Хлопчик держав палець у роті, дивився тупо на матір і не промовив ні слова.

Хмельницька похитала головою.

— Ти, Юрасю,— найбільша моя турбота. Не вийде з тебе козак на славу України...

— Чому ж би ні? — відозвалася Ганна-панночка. Він потакнув головою, та не промовив ні слова.

— Гірка твоя доля буде,— бідкалася недужа.

Мала Ганя все щось щебетала. Юрась мовчав і тільки пальчик смоктав. Недужа гляділа на них крізь сльози. Врешті знемоглася й впала на подушки з заплющеними очима. Ганя вивела дітей із світлиці.

На це надійшов Богдан. Стрінув їх у сінях. Ганя була заплакана.

— А що недужа?

— Тепер, мабуть, заснули, а я забрала діти, щоби був спокій. Для недужого сон — велике добро.

Богдан дивився услід за нею. Вона була гарна русявка, струнка й чепурна. Йдучи, плила, мов рибка,— наче землі не доторкала.

— Пізнати, що полька,— подумав собі Хмельницький.— Панські манери в неї, й хоч на чужому сміттю — почуває себе панею.

Ганна Хмельницька догоряла. Богдан був безрад-ний. Мусив уживати цілої сили волі, щоб не затрою-вати бідній дружині останніх хвилин життя. Показував із себе веселого, повного надії, хоч серце кривавилось із жалю за вірною дружиною. Та вона відчувала стан його душі.

— Богдане, друже мій, не годиться самого себе обдурювати. Я сама найкраще знаю, який мій стан здоровля, й ти це знаєш, тільки силкуєшся не показати цього по собі. Мої дні почислені. Мені діток найбільше жаль. Бо ти ще молодий, одружишся незабаром, а згодом й забудеш свою Ганну... Так, так, живий живе гадає, дарма... Коли б тільки дісталася тобі годяща жінка, щоб над пасинками дрібними не знущалася...

Богдан не втерпів. Припав головою до грудей вмираючої й гірко заридав. Ганна гладила вимар-нілою рукою його голову, потішала й заспокоювала, як могла.

— Головою стіни не проб'єш, мій любий; плачем долі не випросиш, хіба що серцю полегшає від сердечного плачу... Так мусить бути, бо така вже людська доля. Може, ти ще коли мені завидувати будеш, що я вже під муравою... О, моя душа віщує, що жде тебе нелегке життя. Маєш лютих ворогів, що на твою голову дибають й загибель тобі готують... Я гадала б, щоб ти з цею Ганною одружився. Вона до мене й до моїх дітей така добра, а притому роботяща й розумна. Тобі добре з нею буде... Так мені здається... Не знаю тільки, чому наша няня так її незлюбила й все якогось лиха від неї жде. Гадаю, що це без причини... От старим людям не одне ввижається... Хіба тому, що вона полька. Та це нічого... Ганя мені говорила, що з нашим козацьким життям ізжилася, й хоче до нашої віри пристати... До церкви вже ходить. З неї буде краща козачка, як не з одної, що козачкою вродилася.

Богданові здавалося досі, що з смертю Ганни стане перед ним тверда стіна, кінець усьому, темрява, що до самої його смерті вкриватиме його душу зболілу. Коли б не малі діти, то й йому жити не треба.

Аж ось вмираюча дружина вибила в цій стіні отвір... Відсунула занавісу з-перед його очей й показала йому новий світ. Ще довго можна буде в ньому жити...

Ганя — гарна дівчина, проворна та до діток прихильна. Вмираючі люди бачать далі, як здорові, бо душа, виходячи з тіла, має над ним перевагу... Може, справді Господь післав йому цю дівчину.

Та враз налякався цієї думки. Та ж його дружина ще живе. Та ж це великий гріх супроти вірної дружини, що з нею стільки літ щасливо прожив...

— Господи, прости гріха! — бився в груди.— Відверни від мене, Боже, ці грішні думки... Не спокушай мене, дияволе, не піддавай мені такої погані. Боже! Чи й цій бідній, терплячій Ганні, що вже на тому світі свої гріхи спокутувала, теж нечистий цю спокусливу думку підшепнув?

Поглянув на ікону святої Покрови, перехрестився та став шептати молитви...

Кинувся до праці то в сотенній канцелярії, то в с во му хазяйстві, та всюди ця остання розмова з дружиною непокоїла його. Не раз думав: нечистий — хитра штука. Вміє поволеньки добиратися до людської душі. Добре він вивчив латинську посло-вицю:

Гутта кават ляпідем, нон ві, сед сепе кадендо *.

Смерть не дала вже довго на себе ждати. Ганна вмирала при пам'яті до останньої хвилини, благословила діточок, прощалася з усіми, а Богданові, що похилився над нею, шепнула до уха:

— Не забувай, що я тобі говорила.

Померла з усмішкою на устах. Може, тому, що її мука скінчилася, а може, тому, що побачила щось не земського, божого, може, душа, виходячи з тіла, оставила на ньому слід свого вдоволення й щастя...

На похорони з'їхалася вся родина Хмельницьких і Сомків.