Перед зривом - Чайковський Андрій

Чого ж було спішитися? В таку нічку, серед пахощів левадних квітів, ідеться дуже любо. Особливо після такої турботи, що тепер її він переходив.

Хмельницький роздумував про те, що сьогодні з полковником говорили. Чи ж справді пробудилася в ньому душа, чи справді він спочував козацтву? Чи справді вже надходила пора, щоб підняти грімкий, збройний протест проти гнобителів? Що козацтво дістало за те, що проляло стільки крові? Паня окраїнні, ті погані королей ята, подуріли з гордощів. Король в них — нізащо. Його пов'язали пактами, цього доброго Володислава! Коли б так він ці кайдани з пактів порвав, короленят приборкав, золоту шляхетську зольність знищив і став королем-самодсржцем, тоді б усім добре жилося. А, може, воно до цього справді Йде, як говорив Кричевський. Створиться велика коаліція проти Туреччини. При тому й ми будемо. Розіб'ємо турків, завоюємо Крим, заселимо його козацьким народом. Тоді обернемо всі сили на панів і скажемо цим гордим королейятам: "Слухайте, мосці панове, одного нашого короля, а то ми поробимо вас о голову коротшими!"

Ці думки так його розворушили, що попустив коневі поводи і почвалував уперід. За ним — Степан.

Заїхали у невеликий гайок, посередині дороги між Чигирином і Суботовом. Козаки Кричевського дещо відстали, куняючи на сідлах.

Нараз вискочило з корчів кількох гільтаїв. Наші вершники й не зчулися, як здержали їхніх коней за поводи.

— Злази! — засичав гільтай крізь зуби і став Хмельницького стягати з коня. Двох других теж почали його тягнути. Кінь став непокоїтися і ставав дибки.

— Геть, чортів сину! — крикнув Хмельницький і копнув одного в зуби, аж він поточився. Других теж почастував своїм дужим кулаком. Та в цій хвилині наскочили на нього інші, і таки стягнули його з коня, зв'язали, затулили рота ганчіркою і стали тягнути його в лісок. Те саме зробили й з його чурою Степаном.

І хто зна, що було б із ними сталося, коли б козаки Кричевського не були почули Богданового крику. 'Вони вмить прочуняли і, добуваючи шабель, поскакали туди, відки почувся крик. Надлетіли в сам раз. Почали рубати гільтаїв шаблями, й післали кількох на лоно Авраама. Другі пішли врозтіч. Козаки скочили з коней та стали Хмельницького й його чуру розв'язувати.

— Добре наш пан полковник прочував,— каже десятник.— Коли б ти, батьку, не був крикнув, то ми були б прийшли запізно. Ніде правди діти, задрімали... Що нам зробити з цими, що тут лежать? — І копнув одного ногою.

— Оставимо їх тут, а завтра будемо знати, хто це. До хутора вже недалечко буде.

Всі пігнали скоком, і невдовзі почулось козацьке гасло: "Пугу! Пугу!" Заспаний сторожний відчинив ворота. Хмельницький передав коня Степанові.

— Спасибі вам, хлопці, що впору наспіли та вирятували. Заведи їх, Степане, між наших козаків, та дайте їм повечеряти.

— Спасибі, батьку! — гукали козаки.— Ми таки тут, у вас, заночуємо, якщо нас не проженете.

— Доброї вам ночі!

Ганна ще не спала. Турбувалася за чоловіка, бо ще ніколи такого не було, щоб Богдан ночував за домом і не дав їй знати.

— Добре прочувало твоє серце: я за цей час був двічі у великій небезпеці, й обидва рази хіба чудом спасся.— І розказав жінці про свої пригоди.

— Бережись, Богдане! — остерігала Ганна.— Вороги Завзялися на тебе. Було б найкраще, коли б ти подякував за всі уряди й жив собі спокійно на хуторі. Та знаю, що тобі не можна цього зробити, бо ти козак. Та хоч вночі не пускайся сам в дорогу...

Коли другої днини вийшли Богданові люди в лісок, не застали там уже нічого, тільки трохи крові та розмішаного болота. Гільтаї позатирали всі сліди за собою.

Полковник довідався від своїх людей про нічну пригоду і зараз приїхав на хутір.

— Не треба тобі, Богдане, говорити, чия це робота,— сам, здоров, знаєш. Були б тебе, небоже, у кущах зарізали, мов барана, та закопали в лісі. І слід по тобі пропав би.

В сім'ї Хмельницького заносилося на велике свято. Ганна сподівалася п'ятої дитини. Постановили обоє просити Кричевського за кума. Він вірний друг — стільки разів станув йому в пригоді. Вони однодумці, до одної мети прямують, однакові в них ідеали й бажання.

Богдан сказав про це йому при нагоді, й він згодився дуже радо. Як же ж можна відмовити в такій справі, та ще такому щирому другові!

Прийшов на світ хлопчик. Дитина була слабосила, ніхто не ворожив їй довгого життя. Та Кричевський радів, і на його бажання відбулися гучні хрестини. Дитину охрестили Юрієм.

XI

До полковника Кричевського прийшло з Варшави письмо, щоб до Варшави приїхала козацька депутація. Цього бажає собі король Володислав.

Так писав канцлер Оссолінський. Кричевський догадувався, що це зв'язане з коаліцією проти турків, планованою королем та Конєцпольським. На це вказував і приватний лист Оссолінського — щоб провести справу секретно, щоб магнати про це не довідалися. Кричевський порозумівся з Хмельницьким і зложив таку депутацію: черкаського сотника Івана Ба-рабаша, білоцерківського полковника Ілаша й корсун-ського полковника Максима Несторенка.

Від старости чигиринського, молодого Александра Конєцпольського, дістали супровідні письма й вибра-. лис я в дорогу з великим почотом козаків.

У Варшаві пішли відразу до канцлера Оссолінського, бо ж це він писав листа в справі депутації. Канцлер прийняв козацьких висланників незвичайно гарно, та все покликувався на самого короля, так наче б він сам був ніпричому. Поводився з ними так чемно, як ще ні один з магнатів, що з ними доводилось їм коли мати яке діло. На питання, яка є ціль їхнього приїзду, відповів, що почують про це з уст самого короля.

Опісля заведено їх перед короля Володислава.

— Здорові були, панове молодці, лицарі мойого вірного козацького війська! — привітав їх король.— Козацтву я маю багато дечого завдячити. Великі су* проти вас маю зобов'язання. Тому рад би я з цілого серця ваші кривди винагородити й вашу долю забезпечити. Для вашої церкви я вже дещо зробив, а решта певно зробиться. Та ви мусите попереду всього виявити вашу силу. І от трапляється до цього нагода. Використайте її. Усій Европі надоїли своєю нахабністю турки. Балканські народи, що мають за собою свою славну історію, греки, болгари, серби, волохи й молдавани стогнуть у турецькому ярмі. Італійські торговельні республіки, Венеція і Генуя, не можуть своїх агенд розвинути й привести до давнього стану тільки через турків. І багато іншого. Отож християнські держави в Европі збираються у велику коаліцію. Кожний дає, що має і що може дати. Венеція і Генуя дають гроші і свої великі флоти, цісар дає військо, Святіший Отець дає гроті, веде пожиточну пропаганду в християнській Европі і молиться за всіх. Польща не має грошей, але має хоробре військо, а в першій мірі вас, козаків. Решту війська ми звербуємо в сумеж-них християнських державах. Вам, козакам, припав би обов'язок зробити туркам диверсію на Криму, випасти на море й застукати турків на південному березі Чорного моря. Від цього ви певне не відмовитеся.

— Не відмовимо, ваша королівська милосте, бо ми знаємо, яким щирим серцем ваша королівська милость відноситься до свого вірного козацького народу та до нашої благочестивої грецької церкви православної.

Ми знаємо й те, що з приводу уступок на річ нашої віри пішли до Риму скарги на вашу королівську милость, та це пусте. Хай ваша королівська милость зво-лять тільки знак дати — а все козацтво стане твердим муром довкруги королівського маєстату...

Так говорив палкий Несторенко. Його аж розпирало, щоб відповісти на щирі королівські слова. Король наче б налякався, щоб хто не підслухав.

— Ви мене зрозуміли, мої приятелі, як і я вас,— каже король тихим голосом,— але обережність передовсім. Мене, хоч я і король, оточують з усіх сторін шпигуни, а мої стіни мають дуже чуткі вуха.

Тепер заговорив Хмельницький:

— Охота в нас, без сумніву, є. Завданням козацтва, як християнського лицарства, є оборона святого хреста. Козак від дитини тільки мріє про боротьбу з невірними. Але ми не маємо чим боротися з ними. Пани — ми знаємо, що проти волі вашої королівської милості,— знищили козацтво до останку. Ми лиш з імення остали козаками. Наші вольності й лицарські привілеї пропали. Козаків поза реєстром повернули пани в підданців та примусили їх робити панщину. Відобрали їм зброю, що в них була, попалили судна, порубали таборові вози. Без цього всього ми нічого вдіяти не зможемо — голіруч з турками й татарами воювати не підемо, бо це було б божевілля. На нове не спроможемося, бо й ми, реєстрові козаки, зійшли на старців, завдяки кресовим панам.

Король поклав Хмельницькому руку на плече.

— Я знаю добре, який є теперішній стан козацького війська, та-на це є рада. Ми пособимо вам грішми, щоб ви зорганізувались, одяглись, узброїлись, поробили таборові вози та побудували якнайбільше байдаків. Скликайте охочих, формуйте полки...

— Ваша королівська милосте, ми приказу послухаємо, але ми знаємо, що зараз, при першому кроці нашого почину, пани нас запроторять в тюрму, а чого доброго, й голови нам познімають,— говорив Хмельницький.

— Не бійтеся, я вам дам зазивні листи на вербування війська; а що цей вербунок не йде проти Польщі, ані проти мене, то зараз вам видадуть не тільки зазивні листи, але й козацькі клейноди: малинову хоругву, булаву, бунчук і литаври.

Козаки склонилися до королівських колін. Хмельницький говорив далі:

— Історія Польщі не записала в своїх хроніках ні разу, щоб козаки проти короля або Польщі бунтува-лися. Всі козацькі бунти, від Косинського починаючи, мали іншу причину і були звернені тільки проти кривд-ників-панів, тих кресових короленят, за утиски і знущання.

— Я знаю це добре. Вони й мені затроюють життя. Та, мої друзі, я на престолі, але в неволі. Моя воля пов'язана пактами, що на них я мусив присягати. Тямте про це, що може прийти такий час, що я буду мусити схоронитися між дорогим мому серцю і вірним мені козацьким народом.

— Голови положимо за вашу королівську милість! — знову крикнув запальний Несторенко.

Король був схвильований.

— Спасибі вам! А поки всі ті грамоти для вас не будуть готові, будьте моїми гістьми. Тільки пробі! — пильнуйте своїх язиків, щоби не виговоритися з тим, чого не треба. Сойм ніколи не дозволить мені на війну, бо це для панів — невигода.