Перед зривом - Чайковський Андрій

А як кінчили вже, помітив Богдан, що його товариш засипляє, й сам заснув...

Та недовго їм спалося. Прийшов час переміни гребців. Наставники будили сплячих, копаючи їх немилосердно ногами. Микола спав, мов неживий. Даремне його копали. Він відкрив на хвилину очі, та не мав сили підвестися. Наставник почав його бити.

— Його б оставити на цей раз, хай відпічне! — говорив Богдан.

— Не твое діло,— воркнув по-собачому потурнак. Прикликав двох невольників та щось до них по-турецькому проговорив. Вони взяли Миколу за руки й ноги, розмахнулися й викинули через борт у море.

Наляканий Степан дрижав усім тілом і пригорнувся до Богдана.

— Помолись, Степане, за йо^о праведну душу.

— І нам таке буде,— каже Степан.

— Не мусить таке бути. Ми ще молоді й не одне прийдеться нам пережити. Ходімо, хлопче, на наші місця, щоб нас не розлучили.

Приковано їх до лави. Богдан каже:

— Пам'ятай, Степане: ми так маємо робити, щоб не дати їм ніколи причини знущатися над нами. І тримайся мене все, щоб ми могли однакову долю мати й ніколи не розлучатися.

— Я не хочу ніколи з вами розлучатися, бо без вас я певно пропав би.

І справді так було. Наставник не мав ніколи причини лаяти їх та зневажати й вважав їх парою найкращих гребців.

їздили так по Чорному морі до осені. Восени бували тут часто великі бурі. Високі гори-хвилі підносили галеру високо-високо й кидали нею у пропасть. То знову клали її на бік і держали її так якийсь час. поки не випустили її з своїх обіймів. Людей кидало, мов снопами, розбивало їм голови об стіни. А вже для прикованих гребців було справжнє пекло. Й нг чердакові ніхто не міг вдержатися на ногах. Тоді вся галера перемінювалася в багатоязичний дім молитви. Молилися на всіх мовах, на всіх вірах. Тоді справджувалася народна приповідка: "Не хочеш молитися — йди на море вчитися". Тоді й твердосердні наглядачі ставали м'якші.

Часті бурі так ушкодили галеру, що треба було її направляти. Галера поплила в царгородську пристань.

Невольників висадили на берег, бо ж гребців більш не було треба. Були вони вихуділі, заморені голодом немиті, обдерті... І сам Богдан, певно, не був би себе пізнав. Обличчя заросле, на голові довге волосся, скудовчене, що, довго нечесане, позбивалося в ковтуни. Вилиці виставали, мов у мерця, і тільки чорні очі горіли вогнем.

При виході стояв знатний турецький старшина та приглядався пильно до невольників. На Богдана звернув свою особливу увагу. Старшина дав знак і його відлучили від гурту та поставили на боці. Біля його станув Степан.

Паша,— цей старшина був паша,^ приступив до Богдана.

— Чи ти козак? — спитав його через товмача.

— Козак реєстровий з чигиринського полку.

— Де тебе узяли? В Криму? А, може, в Синопі, бо цей шайтан Сагайдак аж туди недавно поважився.

— Мене взяли під Цецорою.

— То, може, ти польський шляхтич — чому ж не дадуть за тебе окупу?

— Я шляхтич руський, православної віри, і немає кому мене викупити, бо мій батько поляг під Цецорою.

Паша заговорив щось до своїх людей і вони оставили Богдана, а Степана хотіли забрати. Богдан каже до товмача:

— Попроси його милості, щоб його оставили при мені, це мій брат.

Паша дозволив, і обох їх повели в Царгород. Турецький народ навіть не глянув на цих обірванців, бо ж це в Царгороді — звичайна річ. Завели їх до величної палати над Босфором. Тут проживав паша.

Поперед усього повели їх у лазню. Господи, що за розкіш! Багато болота та бруду треба було змити, за-ки до тіла добралися. Опісля взяли їх під ножиці й бритву, а там і одежа найшлася. Повечеряли і полягали спати, перший раз у чистій постелі. Здавалося їм, що це якийсь чарівний сон.

— Не забувай, Степане, що ти мій брат. Коли б ця брехня виявилася, то ми обидва пропали. Маєш казати, що ми оба на приказ гетьмаїїа Конєцполь-ського пішли на війну. Ти навіть козаком ще не був, тільки чурою при батькові, що поліг під Цецорою.

На другий день повели їх перед обличчя його милості Селіма-паші. Він поглянув на невольників і всміхнувся.

— Ну, тепер ви схожі на людей. Скажи мені, ти, старший, чим ти був, яка в тебе освіта?

— Я скінчив школу в єзуїтів у Львові й Ярославлі, а опісля господарював при батькові в нашій садибі в Суботові під Чигирином, поки нас гетьман не покликав у похід.

— Мені відомо, що козаки мають гетьмана — якогось чортівського Сагайдака, що від нього нам життя немає.

— Сагайдачний не є тепер козацьким гетьманом. Зрештою, він не має ніякого права до реєстрових козаків. Ми підлягаємо безпосередньо польським гетьманам.

— Чи ти мені правду говориш? — питає паша і дивиться Богданові просто в очі.

— Я готовий присягнути на євангеліє, що так було, як я виїздив під Цецору.

І товмач потвердив, що тоді Сагайдачний не був гетьманом.

— Які наміри має польський король супроти високої Порти?

Богдан тільки руки розвів.

— Як же ж мені, худопахолкові, знати про королівські наміри?

— Тепер бачу, що ти говориш правду. Я сам знаю, що ти цього знати не можеш, та хотів знати, чи не пічнеш ти торочити теревенів, що ти з королем при одному столі сидів. Тут вже й такі брехуни бували... Та скажи мені, чи козацтво вдоволене з польського короля Жигмонта?

— Ні, ваша милосте, бо король дуже вже єзуїтів слухає, та окраїнні пани православну віру угні-тають та замучують народ панщиною.

Паша слухав уважно, помовчав трохи, а тоді питає:

— А чи ти знаєш, чому я взяв тебе з галери до себе?

— Не вгадаю, ваша милосте.

— Я хотів від тебе довідатися, чому козаки так на нас завзялися, що просвітку від них не маємо?

— Якби не татарські набіги на християнські землі та тайні прикази короля, щоб козаки непокоїли Туреччину, між високою Портою і козацький народом були б дуже гарні відносини.

— Ти добре говориш, і по твоїй мові бачу, що ти чогось вчився. Тільки те не виходить на правду, щоб польський король приказував козакам нападати на наші землі. Та ж на наші часті жалоби він завжди виправдується, що козаки — це не його люди, тільки розбишаки, що не признають його за пана.

— Ваша милосте, а чи козаки винні тому, що пан Потоцький, снятинський староста, пішов на турецькі землі в обороні свого тестя Могили? А чи в цій останній війні, що так славно скінчилася для вас під Цецорою, теж козаки були причиною? Та ж козаки відмовилися від цього походу і пішло тільки дві тисячі нас, реєстрових козаків, що підлягаємо польським гетьмацам. Взяв нас гетьман на показ, щоб знову змогти зьалити вину на козаків. Таке було й з московською війною, що стільки біди та клопотів принесла По.тьщі.

— .Так, ти говориш правду, а така людина в мене багато варта. Тому й задержую тебе з твоїм молодим братом у себе й роботу для тебе знайду. Ти мені говорив, що ти завідував господарством твого батька. В мене б гарний хутірець під Адріанополем, та мушу щороку до нього докладати, бо ніякої користі мені не дає. Тепер ти будеш ним завідувати. А може, ще коли будеш мені до чого іншого потрібний.

— А які там люди працюють?

— А навіщо ж тобі цього знати?

— Ваша милосте, це дуже велика річ. Робітники, що мають працювати в полі, мусять бути хліборобами з діда-прадіда. Це мусить віками входлти їм у кров і кість. До хліборобства підходять найкраще українці. Коли я таких людей матиму під своєю рукою, то можу заручити, що ваша милість матиме гарні приходи з хутірця. Йде мені ще й про те, щоб я міг із своїми робітниками розмовитись. А я іншої мови, крім української, польської та латинської, не знаю.

Паша заговорив>ьдо Богдана латиною. Хмельницький здивувався.

— Тобі дивно, відки я знаю латину? Отже, скажу тобі, що я чотири роки був турецьким послом у Парижі, й мусив навчитися латини,— сказав паша й додав: — Зараз завтра поїдеш із моїм листом та обіймеш заряд мойого хутора.

— Старатися буду всіма силами вдоволити вашу милість. Я доволі добре знаюся на сільському господарстві і тут використаю усе моє знання.

VIII

Хмельницький приїхав на хутір зараз в часі великих польових робіт.

Тут господарили справді по-орієнтальному. Гарні квіти, зелена стрижена травичка, південні дерева, кущі й рослини, водограї. Все те пестить око, та не дає ніякого пожитку. Хмельницький взявся запопадливо до праці на український лад. Закупив у Адрія-нополі кілька болгарських плугів і борон та переробив їх на свій спосіб. Паша прислав йому кільканадцять українських бранців. Яке ж було їхнє здивування, коли Хмельницький став з ними молитися та спровадив грецького попа з Адріянополя, щоб правив їм Службу Божу. Вони думали, що це якийсь потурнак, що стане їх на турецьку віру навертати та знущатися над ними. Вони зраділи невимовно, як побачили себе під рукою свого чоловіка, і працювали радо, що не треба було підганяти їх до праці.

Хмельницький оставив малу частину травників та квітників біля палати паші, а решту казав зорати та засадити горо до виною. Під осінь міг уже вивезти до Адріянополя кілька возів городовини на базар і продати її там за добрі гроші.

Восени приїхав Селім-паша оглянути свій хутір. Не пізнав його. Замість травників і квітників — грядки з розкішною городовиною. Та ще більше здивувався, коли Богдан передав йому доволі важкий гаманець із золотими цехінами.

— Це за продану городовину. Маю надію, що на другий рік, як почну сіяти й садити вже під весну, буде цього більше.

— Як же ж воно? Хто ж це купував? — питав паша.

— В Адріянополі купують це радо, бо я придбав гарне насіння.

— Мені й на думку таке не приходило. Ці ле-дарюги-зарядці багатіли моїм добром — дістануть за це по п'ятдесят батогів у п'яти, не подарую їм цього.

— Прохаю вашої милості вибачити їм. Вони хазяйнували по-свому, як вміли: квіти, травники, водограї... Все те веселить панське око, та не дає ніякого прибутку. Вони й не знали, що можна робити так, як я робив. А не мали городовини, то й не мали прибутків.

— Ну добре. Та ці перші гроші візьми собі. Опісля будеш вже мені давати.

Богдан був радий із дарунку, бо в Туреччині гроші дуже потрібні.

Хмельницький робив цілу зиму приготування до весняних робіт і спроваджував найкраще насіння. Часто їздив в Адріянополь та робив тут знайомості, особливо з купцями, бо з ними мав найбільше до діла. Вони знали, яке значіння має він у паші.

Та згодом найшлися вороги, що завидували йому цього добра й хотіли його висадити.