Чорний ангел - Слісаренко Олекса
Буржуазний клас, як би він не розкладався, добровільно пролетаріатові місцем не поступиться і з історичної арени не піде, а, маючи військо, поліцію, жандармерію, буде змагатися за владу до скону... І що ж би то за ідіоти були оті комуністи, що, маючи проти свого класу добре організоване військо буржуазії, поліцію, озброєну за останнім словом техніки, розвідку і шпіонаж, яких світ не бачив, сиділи б і мріяли б, як слиняві кретини, про той час, коли буржуазія сама собою поступиться?
Ви от самі посміхаєтесь... Звичайно, можна говорити різні красивенькі, пробачте, дурнички про жандарма з марксівською ідеологією, можна розводити жалісливі слова про інквізицію, батоги, але чи подумали ви про те, що інквізиція теж прислужувалася класовим інтересам феодалізму? Чи ви думаєте, що то Христову віру захищали? Можливо, що попівська "маса" так і думала, та не думав так папа римськії, що по-папашинському турбувався за прибутки своєї парафії... Ми стаємо до жорстокого двобою з буржуазією, а всякі ідеалісти дорікають нам в’язницями, розстрілами, немовби ми мусимо своїх класових ворогів якось маринувати, щоб повернути до життя, коли настане комуністичне суспільство...
Гайдученко говорив тепер із запалом. Лагідна посмішка зникла з його обличчя, а очі ширяли десь за сизими верхівлями сосен та за болотяними просторами багряних осок. Карлюга йшов мовчки, мляво похнюпивши голову, немов слухаючи нотацію сердитого вчителя.
— Ви дійшли до крайнього скепсису, до цілковитої анархії мислення. Ви втратили маяки і не можете пристати ні до якого берега. Усі береги для вас однаково ворожі й чужі... Пробачте, але в такому стані людині нічого не залишається, крім...
Гайдученко запнувся, немов зважуючи слово "самогубство", що його хотів сказати, але, зваживши, не сказав. Він тільки дражливо махнув рукою й мовив далі:
— Скептик тратить міру й ціну речам, вони йому байдужі. Отак мені здається, що вам однаково — чи комунізм, чи монархізм, чи чорт, чи диявол!
Гайдученко аж плюнув, а плюнувши, спіймав себе на нечемному вчинку. З-за повороту дороги показався паркан маєткового двору й дахи будинків. Сизий димок зносився До неба, як офіра лісовим богам, і плутався в червоному гіллі сосен. На дворищі поралися коло скотини комунари та жінки заклопотано пробігали з куховарні до колодязя.
— От бачите цих людей? Хіба вони всі свідомо будують нове життя й комунізм, той комунізм, суті якого вони Ще не розуміють? Звичайно, свідомості тієї як кіт наплакав, але річ не в цьому,— ми, невхильно йдучи до комунізму, Мусимо навіть примушувати найвідсталіших членів нашого класу... Може, той примус буде не жорстокий і більше економічного порядку, але все ж примус, а ви нам закидатимете, що ми, мовляв, "гнобителі"!.. Нехай це зветься й таким Некрасивим словом, але річ не в словах, а в суті. Хіба комунізм гнобить, щоб набити пельку небагатьом? Хіба "гнобительство", вірніше примус, не потрібний, щоб вивести відсталих членів класу з вікової темряви? Так, ми будемо "гнобити", посилаючи проти волі в школи, ми будемо "пригнічувати", ведучи цих темних людей у нове суспіль ство, де вони будуть справжніми господарями життя... я за таке, коли хочете, "гнобительство"!
Карлюга пильно подивився в очі Гайдученкові, немов перевіряючи його щирість, і від того, що він у тих очах побачив, рот йому скривився саркастичною посмішкою. Він нічого більше не сказав бесідникові, повернувся назад і швидко пішов лісовою стежкою, втягнувши голову в плечі, немов боячись, що його хтось ударить по голові...
Гайдученко, стоячи коло воріт двору, дивився йому вслід і тепло посміхався.
— Анархіст!.. — промовив він тихо вголос і пішов до двору.
Розділ дев’ятий. Чмир не розуміє...
Чмир пішов до гути за склом, що йому там належало за роботу, і повернувся з якимось дідом "непевної масті", як висловився про нього Гайдученко. Дід був убогий і кривий на одну ногу. Він підпирався милицею й держав голову набік, так немовби від того залежала рівновага його тіла. Одне око йому було з більмом, і тому дід видющим своїм оком дивився гостро, пронизливо, і від дідового погляду людині ставало ніяково й моторошно.
— З голодних місцевостей іде дід,— пояснив Чмир,— думає, що в нас наїсться... Та дарма!..— махнув він рукою.
Комунари поставилися до діда непривітно. Кат зна, відкіля йде, а тут приймай його і годуй, коли в самих тих харчів — хоч би до весни дотягти.
Харчувалася комуна лише картоплею, що її багато вродило на піщаній землі, а крім картоплі коли й було що, то тільки дітям.
— Із степу йду, дітки, з степу... Голод там, люди людей їдять... Покарав Господь праведний... Ох!..
Ні до чого був цей дід у комуні, та якось ніяково вигнати стару людину проти осені, і до діда незабаром звикли. Доручили йому пасти комунарські корови та стерегти коні, і дід порався коло них і вдень і вночі. Спати йому призначили в пекарні, і ночами можна було чути, як крехтав дід і шепотів свої молитви.
— Теж комунар! — з посмішкою казав Чмир.— Йому б по святих місцях з патерицею лазити, а він і собі в комуну!..
— Нічого, нехай собі живе,— відказав Гайдученко, а подумавши, додав: — Навесні буде скотину пасти та дітей доглядати...
— Та цей-то придасться, а от той! — кивнув Андрій у бік Карлюжиного житла.
Гайдученко зрозумів, про кого говорить Чмир.
— Той, певно, до весни дотягне і втече... Йому вже й так тут неприємно пахне... Схимник якийсь чи біглий анархіст, чорт його розбере!
— А як на мене, то я б його витурив зараз звідси,— сказав Чмир.— На чорта нам тут молокани всякі, тільки морочить будуть наших комунарів.
— Морока з ним... Він без скандалу не піде звідси, а збивати бучу не варт...
— А я б його витурив!
Гайдученко мовчки знизав плечима. Під цей час з дверей показалася Марта. Вона позирнула на товаришів сумними очима і пішла з двору в ліс.
— Оції дівчини так я ніяк не розумію, чи вона придуркувата, чи придурюється...
— Вона хвора, Чмирю, тяжко хвора. Хороша дівчина, а хвора... Ти її не чіпай... Хай собі...
— Та я хіба чіпаю? Мені немає діла...
— Таких, як Марта, не буде за соціалізму, за тих часів, коли боротьба людей з людьми зникне на землі...
Артем замислено замовк, а по паузі тихим голосом, немов боячись, що його може ще хтось, крім Чмиря, почути, сказав: — Та тільки не одною боротьбою люди дійдуть до такого стану в суспільстві...
Чмир підвів голову й здивовано глянув на Гайдученка. його вразили ці слова, а надто тон, яким їх сказано. Артем помітив здивування в очах товариша й пояснив:
— Боротьба потрібна тільки на те, щоб повалити старе трухляве життя. Боротьбою можна очистити місце для будівлі, а вивершити будівлю можна тільки працею. У боротьбі-бо постає поділ людей на класи й касти, а праця єднає...
Чмир нічого не зрозумів з пояснення, і, як завжди, він виклав своє розуміння речей:
— Щось чудне... Повалити трухлятину можна боротьбою,— гаразд. До соціалізму треба йти працею — добре. А як же трухлятина підійме голову і почне боротьбу? А коли в боротьбі викуються, як ти кажеш, нові касти, що заступлять шлях до нового? Тоді що? Праця?
— Ні, не праця, а боротьба...— відповів Артем і додав трохи роздратовано: — Я не зовсім як слід висловив свою думку... Я, бачиш, переконаний, що революції мусять створити умови для роботи, що внаслідок їх зникає всяка потреба в боротьбі й революції...
Гайдученко запнувся, шукаючи слів, що ними краще міг би передати свої думки. Це була важкенька справа, бо Чмир не дуже відчував тонкощі інтелігентського вислову, а Артем не міг інакше висловлювати думки, як по-книжному.
Ще тоді, як Гайдученко вперше зустрів Чмиря на гуті, він одразу відчув незручність од своєї надто книжної мови, хоч з усього й було видно, що Чмир визнав Гайдученка "за свого".
Артем до цього часу уникав розмов, що могли б створити непогодження в поглядах, хоч і виразно ті непогодження відчував. Він шукав підтримки і сподівався, що згодом знайде в особі Чмиря не тільки спільника для організації комуни, а й однодумця. Він покладався на силу переконання, і тепер треба було ту силу виявити. Адже ж він стривожив випадковою фразою свого спільника, то треба його переконати..,
— Революції й боротьба до часу... Врешті, йти шляхом революції вічно не можна... А ще я думаю, що революція тільки...
Гайдученко зупинився, немов збираючи сили перестрибнути якусь перепону:
— ...Тільки виховує й організовує маси, а не перебудовує суспільство...
— А то хіба не крок наперед? Легко сказати: перевиховує й організовує!
Чмир аж посміхнувся з полегкістю, побачивши, що непогодження не такі великі, як він спочатку подумав.
— Звичайно, перевиховати та організувати маси — справа дуже важлива, але це тільки підготування... Остаточна перемога не буде перемогою зброї...
— Щось чудне ти говориш сьогодні... Ти, бува, не захорів?..
Артем образився б, почувши таке від когось іншого, але він знав, що Чмир не мав наміру його образити, а по щирості висловив те, що думав.
— Ні, Андрію, я не хворий... Я тільки багато передумав і дійшов висновку, що остаточно переможе в боротьбі за соціалізм наука...
Чмир знизав плечима. Він зле розумів Гайдученка, а остання фраза агрономова й зовсім збила його з пантелику. Що хоче сказати Артем? Хіба тільки підтвердити вагу науки для розкріпачення людства? Так це добре розуміє Чмир, і річ, очевидно, в іншому. Артем щось таїть і не висловлює разом свої думки.
— Ти поясни мені... Як це воно...
— От ми провадили жорстоку боротьбу... От, приміром, ми остаточно знищили створені на ґрунті приватної власності стосунки в суспільстві...
В цей час Гайдученка покликали до хати, і він перервав свою мову.
— Увечері договоримо...
Чмир провів очима Артема і, коли той зайшов у сіни, взявся до свого діла.
Невдовзі з хати вийшов Карлюга і мовчки попрямував до Чмиря, що не підвів голови на мовчазне привітання і так, ніби нікого коло нього не було, порався коло поламаного колеса.
— Все комунське барахло ладнаєте? — спитав Карлюга ніби серйозно, але глузуючи в глибині своїх чорних очей.
— Колесо, розумієте, колесо! — підвівши голову, відказав Чмир, і в голосі його почулася загроза. Він плюнув собі під ноги і знову заходився поратися коло колеса.
— Та ви не сердьтесь... Я зовсім не хотів вас ображати...
— Я не серджусь, а тільки немає нам про що розмовляти...
Карлюга мовчки знизав плечима.
— А може, я хочу в комуну? То ви такі пишні, що й розмовляти з бідним ложкарем не хочете?
— Ви в комуну хочете? — перепитав трохи спантеличений Андрій.
— Ну та в комуну ж, кажу,— дивлячись просто в вічі Чмиреві, відповів Тома.
Майстер не знав, що йому казати.
