Чорний ангел - Слісаренко Олекса
У глибині його душі ворушилися підозріння в нещирості слів Карлюги, і він уникливо відказав:
— Що ж, подавайте заяву, а загальні збори розглянуть, чи приймати вас, а чи ні...
— Та що ж заяву подавати, коли ви ось проти того, щоб мене прийняти! — трохи ображено сказав Карлюга.
— До мене вам діла немає. Як усі, так і я. Я сам не приймаю...
— Ну, а коли б подав заяву, мене б прийняли? Як ви гадаєте?
Це було несподівано для Чмиря, і він ухвалив усіма способами ухилитися від прямої відповіді, що могла зобов’язати його перед цим нахабним ложкарем. Він шкодував, що тут немає Гайдученка, який би, напевно, знайшов що відповісти цій людині.
— Нічого я не можу гадати, бо не знаю, як інші подивляться на це...— сказав Андрій, незадоволений настирливістю Карлюги.— От, якщо хочете, поговорю з усіма, тоді скажу...
— Гаразд, поговоріть... А ввечері заходьте до мене, однаково, чи приймуть мене, чи ні...
Карлюга хитнув на прощання головою і пішов собі за двір.
Чмир підозріло подивився йому вслід і сам попростував до флігеля.
— Він хоче в комуну,— сказав Чмир Артемові.
— Хто він? — здивовано спитав Гайдученко й подивився навколо.
— Той... ложкар...
Гайдученко мовчав. У нього складалося переконання, що Карлюга поглузував із робітника, і це обурило Артема.
— Пошли його...— Гайдученко, не кінчивши, додав: — Треба подумати.
— Признатися, я й сам не дуже довіряю ложкареві, але він, здається, серйозно хоче...
"Певно, відчув ніяковість... Освічена людина, для якої ясна перевага спільного господарювання, а живе окремо..."
Але по цій думці знову хвиля сумнівів накотилася на Артема. "Не може бути, щоб він щиро прийшов до такого переконання"... Згадавши, як Карлюга плюнув, скінчивши балачку з ним, Гайдученко вирішив поговорити з цим "характерником" "начисту", раніш ніж давати відповідь. А наколи виявиться, що той щиро бажає працювати, то дати згоду й провести через загальні збори.
"А може, він має які ворожі наміри проти комуни і хоче влізти в довіру, щоб потім наробити шкоди? А може, він агент якої-небудь ворожої політичної організації? Що тоді?"
Але спочатку поговорити, не даючи остаточної відповіді" а тоді вже робити висновки.
Розділ десятий. Двоє в пітьмі
Осінь поминула свою суху пору й трусить дрібними дощами над лісом. Дні як у молоці, а ночі густою чорною патокою важніють над землею.
Коні й корови взаперті, і комунари спокійно лягають спати, як тільки темрява загусне надворі. З освітленням кепсько, і витрачати його без діла не можна, тому коли й не сплять комунари, то поночі лежать, розмовляючи. Та розмови недовго тривають. Зважнілу голову хилить до ліжка, і скоро весь нижній поверх флігеля спить непробудним сном. Навіть вартовий, що його з постанови загальних зборів призначають на чергу, і той спить, приткнувшись десь у кутку. Хто під таку годину піде красти?
У вікні мезоніна, як завжди, світиться, і світло пробивається через драну завіску чи ковдру, що нею завішене вікно, але сьогодні не чути там нічого, і ніхто не ходить по кімнаті. Немов там запалили світло, а самі поснули й забули погасити лампу.
Та й як не заснути в такий вечір під шум дощу, що дріботить по дахові так однотонно присинаюче? Час од часу повійне вітер з чорного чатовиння лісу, і дощ хлюпне, немов мокрою вовною, по стінах та по шибках, і скоро знову все увіходить в одноманітну колію дрімливого шарудіння.
Та коли б хто раптом освітив дах флігеля, то побачив би, що з голубника висунулася кудлата голова і насторожено застигла. За головою показалися плечі, і згодом людина перекинула ногу на дах і поплазувала до освітленого вікна в мезоніні.
Людина доповзла до самісінького вікна й прислухалася, вдивляючись у темне провалля дворища, але, нічого не почувши звідтіль і вже, напевне, не побачивши, людина підвелася й затулила собою пасмо світла, що пробивалося через діру в завісці. Там не видно було нічого цікавого. Крайчик столу з якоюсь склянкою, стілець, закладений паперами, та вхідні двері.
Людина відхилилася од вікна, а полежавши з хвилину, чимось ударила по шибці. Стукнуло наче зірваною гілкою, і в цей час крайчик завіси відхилився, і в запітнілому вікні показалася людська голова. Переконавшись, що однаково нічого не побачиш, людина в кімнаті спустила завіску, постояла якийсь час, прислухаючись, і пішла собі геть, промайнувши на занавісці тінню.
Людина на даху поплазувала назад, діставшись до голубника, зупинилася і впевнено перенесла ногу через лутку.
У темряві горища дріботіння дощу зливалося в одноманітне гудіння, і людина на мить зупинилася й прислухалася. Переконавшись, що однаково нічого не почуєш, вона, тихо ступаючи, попростувала до виходу. Раптом вона відчула близько себе людське дихання і вмить стикнулася в пітьмі з другою людиною. Люди, як наелектризовані, віджахнулися одне від одного й причаїлися в темряві
Невідомо, скільки часу тяглося так. Дощ, як і раніше, шелестів об залізний дах, і шуми лісового чатовиння зливалися в симфонію тисячі малесеньких скрипок, що вітер був їм за диригента.
Люди в темряві горища притишували дихання, щоб не виявити свого місця, і кляли серця свої, що вистукували глухими молотками.
Нечутно пересуваючи ноги по глиняній підлозі горища, обидві людини почали наближатись до виходу, кожна зокрема радіючи, що саме їй пощастить раніше вислизнути з горища і таким чином не попастись у пастку, якщо супротивник попередить її і наробить ґвалту, а то, чого доброго, і замкне горище.
Двері вже близько. З незримої відтулини їх потягло вогким протягом, та треба ще трохи просунутись у пітьмі, щоб раптом вискочити на сходи й уникнути пастки, що її готує ворог. Ще крок, ні, ще півкроку, і людина кидається, і одна і друга, до виходу. Два тіла б’ються в темряві одне об одне й котяться на глиняну підлогу горища.
Невже ворог таємничий, невідомий і незримий проскочив на сходи? Невже він здійме ґвалт і люди, з’явившись сюди, піймають його, як нічного злодія? Який жах! Який неймовірний жах!
Але ні! На сходах не чутно кроків і ніякого галасу, що мусив бути, коли б ворог прослизнув з горища. Значить, він тут? Може, навіть поруч виймає ножа, щоб полоснути його в темряві? А який жаль, що в руках немає зброї!
Знову двоє людських тіл підводяться, причаївши дихання, і плазують до виходу. Двом у пітьмі, певно, неодночасно спадає на думку плазувати до виходу, бо один уже намацав сходи, і радість визволення нищить усяку обачність. Людина схоплюється на ноги й кидається туди, відкіля віє приємний вогкий холодок протягу. При першому стукові ноги на сходах і друга людина швидко підводиться й кидається на визвольний протяг у темряві.
Ноги першої людини стукотять уже внизу й раптом змовкають, але ні галасу, ні поклику "пробі". Друга людина швидко сходить униз, вискакує на подвір’я. Навколо тиша й сонний шелест дощу. Серце як не вирветься з грудей. Людина вслухається в шум і вдивляється в пітьму, але ніщо не говорить за тривогу.
"Що ж це таке є? Чи, може, то привиділося, чи, може, яка тварина натрапила в пітьмі? Але людська рука, така страшна в темряві горища, як дотик мерця, відчувається ще досі, та й яка могла бути тут така тварина?"
Людину охоплює містичний жах, і вона виходить з укриття. Звуки її обережних кроків тихнуть у темряві...
Розділ одинадцятий. Чого хочуть велетні
Насувалася зима із своїм глухим нічев’ям. Уже й тепер комунари не мали чого робити, і тільки бесіди, що їх провадив агроном та Чмир, розгонили нудьгу довгих вечорів, коли ліс замикався чорним кільцем навколо садиби, а небо гнітило важкими олив’яними хмарами згори.
Надто самотньо відчували себе комунари, коли Гайдученко виїздив на свій район у службових справах і затримувався інколи на три, а то й на чотири дні. Навіть Чмир почував себе сиротою й менше розмовляв, шпортаючись над ремонтом. Тільки Віра Павлівна почувалась як завжди, звикши за своє подружнє життя до частих від’їздів Артема, та сьогодні й вона стурбовано поглядала на лісову дорогу і кілька разів уголос висловила свої побоювання за чоловіка. Чи не сталося чого з Артемом дорогою? А може, осіння повідь захопила десь, і він не може вибратись? А може, справи затримали?
Навіть поділитися своїм непокоєм Вірі Павлівні ні з ким, бо Марта цілими днями десь бродить і повертається додому похмура й мовчазна, а матір довелося вирядити до рідного села, бо занудилася стара в незвичних обставинах і потягло її на старі місця. А кому ж більше повідати свої інтимні переживання? Не Чмиреві ж, що хоч і ласкавий до неї, та якось сторониться жінки-товариша, немов боїться чимось Ненароком образити?
Та й чоловік якось одійшов од Віри Павлівни, і їй часом здається, що вона тут чужа й непотрібна...
Підвечір п’ятого дня Артем Петрович прийшов додому стомлений і обляпаний багном болотистих доріг.
— Чого це ти пішки? — здивувалася Віра Павлівна, бо звичайно Артем приїздив підводою волревкому.
— Потім розповім,— сказав Артем Петрович і почав переодягатись.
Марта мовчки допомогла йому умитись, а потім забрала мокру брудну одежу й почала розвішувати на печі.
— Мені давали підводу, та я відмовився... Оце з самого обіду тюпаю пішки, думав, уже й не дійду... Насилу добрів...
— А чого ж пішки? — не заспокоювалась дружина.
— Та як тобі сказати... У волості отримали відомості, що в нашому районі з’явилася велика ватага. Добре озброєна... Якогось отамана Хвороста... А що воно за Хворост, чорт його знає! Отож, бачиш, твій благовірний боявся попастись тому отаманові в руки на волосній підводі...
Артем їв картоплю й розповідав далі:
— Ватага перекинулася в наші місця з Волині і має, здається, завдання виразно політичного характеру... Нищить радянських робітників, спускає під укоси поїзди з хлібом... У волості побоюються, як би Хворост не наскочив на них. Уночі ховаються, а вдень дуже обережно з’являються виконувати свої обов’язки... Навіть доповідь довелося читати в хаті одного селянина, а не в волосному приміщенні...
Марта дивилася широко відкритими очима на Артема, а Віра Павлівна засмучено мовчала.
— Ви тільки про це нікому ні слова...— звернувся він до Марти й дружини,— а то зніметься така паніка, що не скоро вгамуєш...
Марта замислено дивилась у вікно, а Віра Павлівна по довгій паузі іронічно запитала:
— Цікаво, Хворост цей, якому Велетневі сином доводиться?
Артем зашарівся, але нічого не відповів.
