Чорний ангел - Слісаренко Олекса

Видимо, любите морочити собі голову дрібницями...

Карлюга хотів сказати "дурницями", та для першого знайомства утримався. Він стежив за обличчям гостя і бачив те, чого він не помітив під час першої зустрічі. Гайдученкове обличчя було надто рухливе, як це буває в дуже нервових людей, і щоразу рот його неприродно кривився, немов з огиди або від болю, а права брова, підморгуючи, тремтіла.

— Як то дрібниці? — підняв брови Гайдученко, і разом із здивуванням весела посмішка промайнула в нього коло рота. Він, видимо, зрозумів затаєну думку Карлюжину і відповів на неї: — Одна людина ніколи не досягне того, чого можна досягти колективом.

— Колективом? — глузливо усміхнувся Карлюга й махнув рукою,— ви хочете сказати — в отарі або в череді?

У чорній вовні Карлюжиної бороди й вусів забіліли рядки зубів, і чомусь вони спали на очі Гайдученкові.

— Чому отара, череда, а не колектив? Не сподівався від вас обивательського упередження...— розчаровано сказав Гайдученко, і в цьому розчаруванні чулися ворожі нотки До цієї людини, що так презирливо ставиться до людського колективу.

— Отара стає тільки тоді колективом, коли кожен член її усвідомить інтереси всієї отари... А у ваших волиняків яке вже там усвідомлення!..

Карлюга засміявся, немов забулькав, занурившись головою у воду.

Гайдученко силувано посміхнувся:

— А на чорта ж тоді ми? Ми, що можемо посунути наперед і прискорити те усвідомлення інтересів? Хіба на нас не лежить обов’язок ту свідомість передати отарі?

— Це як кому...— непевно протяг Карлюга,— у кожного барона своя фантазія...

Гайдученко утримався від дальшої суперечки, але Тома його зацікавив. Що воно за один? Колишній інтелігент чи просто волоцюга?

Карлюга помітив небажання Гайдученка далі провадити розмову і перевів розмову на спокійніший тон, намагаючись витягти якнайбільше інформацій. Те саме мав на меті й Гайдученко.

— Так ви, кажуть, комуну заснували?

— Так, заснували... А вам цікаво? Може, запишетесь до комуни?

— Ні, до комуни мені нема чого лізти... Та й навіщо це?

— Щоб зробити отару колективом... Навчити оту сіру скотину, якій ви, мудрець, ставите завдання усвідомлювати спільні інтереси,— одказав Гайдученко, усміхаючись не знати від чого, чи од натяку на ставлення селян до Карлюги, чи од чогось іншого, але Тома захвилювався. Він, втрачаючи рівновагу й намагаючись її втримати, кинув не до речі:

— У кожного барона своя фантазія...

Хоч почуття образи й залило всю істоту Карлюжину гарячою хвилею, та він змовчав і стримав себе від будь-якої противної акції. Тома, коли треба було, умів себе загнуздати.

У кімнаті снували легкі присмерки рано згаслого осіннього дня, і речі втрачали свої опуклості, а контури їхні здавались за вирізані з паперу. Гайдученко чорним силуетом маячив на тлі вікна, і це чомусь дратувало Карлюгу, немов на око попала порошинка і заважала дивитися. Він устав із свого ослінчика і пройшовся по кімнаті, порушивши сторожку тишу мовчанки.

"Певно, цю людину життя немало терло на своїх жорнах, і неласкава доля добре випатрала з нього молодечу зухвалість та безоглядність, лишивши йому, на довічне користання, старечу обережність і підозрілість до всього нового й незвиклого",— думав Гайдученко про Карлюгу.

А Тома, ходячи з кутка в куток, нервувався своєю невправністю в розмові з якимось пересічним агрономом.

"Звик до тупоголових дядьків, а коли довелося говорити з людиною трохи розумнішою за них, то вже й не можеш! — докоряв сам себе Карлюга.— Безперечно, що це один з донкіхотів, що все життя "шукає правди" і кумедно розбиває собі лоба там, де його можна й не розбивати. І певно, він не раз, цей агроном, бився лобом об тверді речі, бо ж недаремно смикаються у нього брови і кривиться рот..."

Так думав Карлюга тоді, як Гайдученко сидів нерухомо коло вікна і не знати було, чи стежить він за Карлюгою, чи замислився. Нарешті агроном порушив мовчанку.

— Мене цікавить, яким способом ви...— Гайдученко запнувся,— ви заробили собі в селян репутацію святого?

— Дурниці то все,— дражливо відказав Карлюга, на мить зупинившись. Потім він знову важко заступав по скрипучій підлозі, немов олив’яними ногами.

— Звичайно, дурниці. Я-то не вірю, що ви святий і мудрець, як це думають поліщуки, але мене цікавить, якою ціною ви таку репутацію заробили?..

— Нічого це не варто,— дражливо відказав Карлюга і зупинився посеред кімнати очікуючи.

Видно було, як Гайдученко знизав плечима і встав. Господар радий був, що гість виходить, і, щоб стушувати можливий неприємний відтінок розмови, сказав:

— Сподіваюся, що ми ще поговоримо з вами?

— Я з охотою,— якось просто і навіть радісно відповів Гайдученко,— у цих хащах інтелігентна людина — рідка знахідка,— закінчив він уже зовсім миролюбиво, виходячи з хати.

Коли він зачинив за собою двері, Карлюга висунув голову у темні сіни й запитав:

— А до вас можна зайти?

— Можна, звичайно, тільки... тільки у мене жінки і, той... не прибрано...

У голосі Гайдученковім чулася непевність людини, що їй незручно було відмовити, але не хотілося й давати згоду чи запрошувати.

— Ну, бувайте! — сказав Карлюга в темряву й зачинив двері.

"Вагається, але чому? Невже справді причиною є неприбрана кімната? Але ж вона може бути й прибрана?"

За справжню причину такої відповіді Райдученка Карлюга вважав щось більше за неприбрану кімнату. Цікавість його до агронома збільшилася, і він радий був, що розмова набрала гостроти і він не виявив свого дріб’язкового роздратовання.

Замкнувши двері, Карлюга вийшов на подвір’я. Там метушилися комунари, пораючись коло скотини. Вечір чорною лавою насував з лісу, і контури будівель тонули в чорному смерку.

Десь далеко бевкав церковний дзвін поважно та спроквола і лунко гнувся над лісом переливами міді. Якась сумирна тиша зійшла на Карлюгу, і він вийшов за ворота садиби, простуючи знайомою дорогою до піщаних дюн. Такі прогулянки він робив часто, годинами висиджуючи на пеньку край дороги й думаючи свої думки.

У садибі все вже спало і турботний шум затих, коли Карлюга наблизився до неї, повертаючись додому. Скрізь було темно, і тільки одиноке вікно в мезоніні, старанно затулене якимось дрантям, пропускало слабенькі промені.

"Агроном не спить,— промайнуло в голові і викликало безліч думок.— Що він там робить? Що воно за людина?"

Одне було безперечно: агроном — не пересічна людина, а тим більше не безтурботний обиватель, як спочатку думав Карлюга.

Розділ шостий. Підстрелений Чмир

Залякані примарами війни й голоду, кинувши на поталу кривавій навалі століттями насиджені села та хутори, люди лавами сунули на схід.

Там, за спинами, над шанцями світової війни скреготали чавунні зуби смерті і жерли кинуті оселі, а житці їхні з малими дітьми, склавши убогі манатки на вози, тяглися битими шляхами на тихий схід.

Мерли дорогою діти, спродувалося за безцінь майно, приставали й дохли коні, і коли вже не було чого їсти та не змога рушати далі, утікачі зупинялися й осідали, морально знищені, вкрай зубожілі.

Панські маєтки всотували в себе дешеву робочу силу, що її можна було безкарно визискувати, бо однаково нікуди вже не підуть оці затуркані волиняки, подоляни, галичани, холмщани. Досить вони зазнали поневіряння і будуть робити все, що їм не накажуть, аби лише знову не рушати кудись у незнану далечінь. Рабська покора прикувала цих людей до панської роботи, і вони тільки й могли мріяти про вороття на свої старі місця.

З революцією безземельні утікачі залишилися й без роботи. Сільські громади неохоче приймали їх, як претендентів на землю, через це саме Чмир і звернув увагу Гайдученкову на них, як на людський матеріал для комуни.

— Однаково селян до комуни чи колективу не навернеш, доки не буде наочного прикладу... Одна надія на утікачів, що їм однаково нікуди податись... Та й з сіл їх тепер виживають. Треба з цього скористатись...

— Виходить, економічний притиск? А це не дуже впаде у вічі?

Чмир поглянув на Гайдученка, і в його очах промайнули жартівливі іскорки. Він знає Артема ще з того часу, як вони вдвох ходили до сільської школи в далекому волинському селі. Півтора десятка років товариші не зустрічалися, і здавалося, що життьові шляхи їхні навіки розійшлися. Чмир чув, що Артем Гайдученко потрапив до якоїсь школи і довго там учився чи на агронома, чи на інженера, але куди він подівся потому, не знав.

Самого Андрія Чмиря злидні вигнали з рідного села рано, як ще не вийшло йому й чотирнадцяти років. Господарювати не було на чому, і ухвалили вони з батьком кинути господарство на матір та маленьку сестру і йти на заробітки.

Не минуло й року, як Андріїв батько скалічився на будівлі моста і мусив повертати додому. Молодий Чмир став сам перед широким світом.

Не один рік довелося йому поневірятися, поки не потрапив він до гути спочатку за чорнороба, а потім і за учія при майстрі.

Наука його посувалася добре, і внедовзі став він за майстра. Батько його до того часу помер, сестра віддалася, а на господарстві залишалася стара мати, що їй допомагав Андрій. Думав вже забрати її до себе на гуту Чмир, та на перешкоді стала війна. Довелося Андрієві кидати насиджене місце та одягати сіру шинелю.

Потяглися нудні роки війни, що, проте, дали багато дечо1,0 втямки Андрієві з того, чого він до того не розумів. Революція для нього не була несподіванка, а давно жадане закінчення безглуздої різанини. Тим-то Чмир додому не Повернувся, а з головою пірнув у визвольну боротьбу і, Певно, не зустрів би Гайдученка, свого товариша дитинства, на гуті, коли б Андрієві не перебили десь на Волзі ноги та ребра. Ребро довелося залишити в шпиталі, а з поламаною ногою їхати на гуту. Одбув свою службу Чмир на фронтах революції, і нудно йому було сидіти на гуті, тому він так і зрадів Гайдученкові, особливо по тому, як той повідав свої наміри заснувати комуну.

Чмиреві було приємно зустріти людину, з якою товаришував ще замолоду, а ще приємніше було, що та людина не ворог і вони можуть працювати разом. Він усміхнувся з вагання Гайдученкового використати економічний притиск і, поклавши руку на плече товаришеві, мовив:

— Без цього не обійдеться... Ну що з того, що дехто зрозуміє, що ми скористалися із скрутного становища людей... Хай собі!

— Все це так, але тепер ми в таких обставинах, що братися до відвертого притиску немає рації...