Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор
Увечері до них у гуртожиток прийшов Павлюк і розповів, що їхня група відмовилася визнати те, що скоїлося на п'ятому горизонті, суфляром чи гірничим ударом. "Слово" Пантелєєва виявилося в тій суперечці вирішальним. Правда, і Бульбинський з компанією залишилися при своїй, так би мовити, думці.
Директор шахти розповідав, що після того, як вони покинули зал, Мильний кинувся слідом, щоб з канцелярії потелефонувати в міліцію, але його спинив Морєв.
— При чому тут міліція, — сказав він. — Якщо кудись і слід подзвонити, то це в психлікарню. Але цей гріх ми на душу не візьмемо. Чоловік він нещасний. Не кожен з нас витримав би те, що довелося пережити йому. А відтак і відхилення в психіці. Ми й раніше за ним помічали… Сподіваюсь, комісія не надаватиме тому, що сталося такого вже великого значення…
— Інцидент вичерпано, — відказав Бульбинський. — Продовжуємо роботу.
— Ні, не вичерпано, — озвався Мильний. — Пантелєєв здійснює прогноз на шахтах. І оскільки це дуже відповідальна робота…
— Про це потім, — перебив його головуючий. Павлюк казав, що по тому вони сперечалися добру годину. Бульбинський і його команда виявляли чудеса крутійства аби відстояти свою методику. Та найцікавіше було те, що впродовж усього засідання на випещеній щоці Бульбинського шарів відбиток руки. Сам головуючий, напевне, про це не знав. Але все, про що б він не казав, у поєднанні з тією рожевою плямою сприймалося, як акторська гра, а засідання — як фарс. Навіть агресивність декого з представників гірничого нагляду при спостереженні того знаку поступилася місцем іронії. Тільки з делікатності вони не показували виду, що бачать усю краплену колоду карт, якою грала команда Бульбинського, і що ті карти стали раптом просвічуватись.
Дихати морозним повітрям довелося недовго. З дверей автостанції вийшли обидва водії і неквапом направились до автобуса. За ними — дві бабусі з корзинами. Ярослав, спостерігаючи за тим, як терпляче очікували водії поки всядуться пасажири, завважив подумки, що міжміські автобуси водять розважливі спокійні люди. Він знову вмостився поруч з Іваном Олексійовичем, який усе ще спав, і поринув у спогади. Але це вже були інші спогади, і вони супроводжувались мелодією "Червоних маків". Хоч ту пісню в пам'яті його виконували три співачки, та він чув голос тільки однієї.
Вона рішучою ходою попрямувала навскіс через дорогу до парадного входу, пес ледве встигав за нею. Прив'язавши його до каштана, зайшла в інститут.
Кивнувши вахтерові, Олена Миколаївна швидко подалася сходами на другий поверх, і пройшовши з півсотні метрів довгим коридором, спинилася перед дверима з номером 52. Впевнено, як і належить начальникові відділу, постукала і, не очікуючи на відповідь, шарпнула двері, які легко відчинилися. Вона потрапила майже в сімейну обстановку. Оката в білому халаті щось зважувала на вагах — досвідчене око зразу вловило в її зовнішності якусь врочистість, можливо, вро-чистості надавав чорний низ сукні у сполученні з накрохмаленим халатом і білим мереживним комірцем, — а біля витяжки сидів бородатий чоловік років тридцати і розтирав у ступці вугілля. Його піджак висів на спинці стільця.
— Добрий вечір! — привіталася Олена Миколаївна, підозріливе розглядаючи чоловіка. — Оце помітила, що у вас світиться і вирішила заглянути. У справі, звісно… — поспішила запевнити, бо на обличчя Окатої набігла тінь іронії.— Я завтра збираюся до Василя Сергійовича в лікарню… Минулого разу він прохав принести вашу недавню статтю. Маєте відбитки?
— Маю, — Оката облишила зважувати і подалася до столу: висунула шухляду і дістала тоненький зшиток. — Ось. Вітайте Василя Сергійовича…
— Привітаю, привітаю… Зайшли б самі до нього. Після п'ятої їм дозволяють виходити у двір, — Олені Миколаївні так і пекло запитати, що то за один зі ступкою на колінах, але поставити питання в лоб вона не зважилася, а на якусь делікатну форму, як, наприклад:
