Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор
А це відкриття!
— А коли й так, — озвався Паливода. — Чи, може, не всі мають на те право?
— Безперечно, мають. Але відкриття, перед тим, як ним стати, мусить пробитися крізь міцне павутиння уявлень, концепцій, та й просто амбітності законодавців від науки. А воно міцне, те павутиння, ой, яке міцне! Не одна вже свіжа думка в ньому заплуталась.
Паливода якийсь час обмірковував те, що йому сказав Гончаренко, а тоді мовив:
— Поки що йдеться не про відкриття, а про більш-менш надійний індикатор викидів… Щоб шахтарі, приступаючи до роботи, знали, де на них чекає небезпека. А у що та наша робота згодом виллється — покаже перевірка.
Геофізик, що йшов попереду, раптом зупинився, прислухався.
— Щось не чутно повітряного потоку, — озвався.
Паливода вже й сам помітив, що в тунелі був якийсь невластивий для шахти затишок. Водночас повітря вряди-годи коливалося, як від омаху пташиного крила. Гончаренко зняв з каски рефлектор і спрямував світло в глиб штреку. Кроків на двадцять вихопилися іржаві арки і бетонні затяжки — стіни тунелю. Далі промінь розчинявся в густій темряві.
— Ходімо, — рішуче сказав Гончаренко. Та не пройшли вони й двохсот метрів, як світна пляма уткнулася в муровану із шлакоблоків стіну з великими дерев'яними дверима й люком у них. Чулося сичання. То крізь шпарини втягувалося повітря. Гончаренко потягнув за ручку, але двері не піддалися; уперся ногою в одвірки — наслідок той самий. "Охляв чи що?" — подумав Паливода і теж вхопився за ручку. Та як вони не силкувались, а двері не піддавалися, немов їх цвяхами було прибито. Тоді Гончаренко взявся за ручку люка. З великим зусиллям їм удвох пощастило відхилити його. Враз вони опинилися в потужному струмені, який прямо всмоктував в отвір. Гончаренко першим поліз у ту повітряну круговерть, та щойно згорблена постать затулила метрову амбразуру люка, як велетенська сила підхопила його і пожбурлила кудись углиб, за перегородку. Гупнуло і водночас почулося:
— Паскудство!
Паливода, не довго думаючи, кинув услід колезі рюкзак і саморятівник (їх понесло немов повітряні кулі), тоді й сам приступив до люка. Зловісно засичало повітря між луткою й постаттю. Ярослава вибило, як чіп; на мить вісімдесятикілограмове тіло заширяло в ураганному струмені і вдарилося в дерев'яну перетинку, яка виросла в кількох кроках від першої. Шпигнув гострий біль у лікті: перед тим хряснули дверці люка.
— Ми в мишоловці,— озвався Гончаренко. Він уже отямився і тепер вихоплював променем із темряви арки, грубу кладку, двері й люк, герметизовані пасами з транспортерної стрічки.
Вони сиділи в тамбурі, одні двері якого були щільно припасовані, другі — абияк збиті. Тут же лежала купа крепіжної деревини і шмат вентиляційної труби з прогумованого брезенту.
— На горі десь працює потужна витяжка, — знову подав голос геофізик. — А ось це, куди ми вклепались, одна з вентиляційних перемичок.
Він підвівся з купи обапол і зробив спробу відхилити люк.
— Колосальний перепад тиску, — мовив важко дихаючи. — 3 одного боку вакуум, з іншого — нормальний… А ми — між тим і тим.
Вони кидалися на двері з розгону, та у відповідь тільки голосніше сичало повітря. Виснажені, повсідалися знову на купу крепіжної деревини. Гончаренко оглядав кожен закуток тамбуру, щось шукаючи. Тоді підняв шмат труби з прогумованого брезенту і став пороти його по шву. Ярослав дивився на те здивовано, не тямлячи, нащо він те робить. Та коли той запнув брезентом щілини в протилежній від люка перегородці, ураз збагнув. З тим відчув, як у вухах щось клацнуло. Він підійшов до дверей і з силою, але відхилив їх.
— Але ж і метикуватий ти, колего! — вигукнув Паливода.
— Я тебе завів у цю пастку, я ж тебе з неї і вивів, — відказав вдоволено геофізик, впрягаючись в лямки рюкзака.
За тиждень приїхала Войтович. Пообідала з ними в шахтарській їдальні і, забравши проби, яких назбиралося вже чимало, майнула на інститутському РАФі в зворотну дорогу. Повідомила тільки, що Івана Олексійовича поклали в лікарню з гастритом, а Лебідь готується в Мозамбік.
А ще через три дні чергова гуртожитку покликала Паливоду до телефону. Дзвонила та ж таки Войтович. Вона була вкрай лаконічна:
— Колего, Наталка всі проби проаналізувала. Є кілька з критичним вмістом нітрогруп… — і перелічила п'ять останніх проб, які вони відібрали в день її приїзду. — Чередниченко радить побалакати з директором шахти.
На запитання, чого не зателефонував сам Іван Олексійович, сказав, що він усе ще в лікарні. Хоча дзвонить і цікавиться аналізами щодня.
11
Олена Миколаївна, не кваплячись, попрямувала до президійного столу. Зі спини вона нагадувала велетенську краплю або знак оклику — мала великі, обтічної форми, плечі, вузькі стегна, тонкі ноги. Взуття носила просторе, від чого складалося враження, що та крапля на підставці… Вона спинилася біля столу і, перед тим як сісти, окинула всіх серйозним материнським поглядом. З виду вона була просто огрядною сорокап'ятирічною жінкою з важким бюстом. Мабуть, і плечі її заокруглилися від отого щоденного тягаря. Світло-каштанове, прибите сивиною волосся, яке давно вже не знало перукаря, свідчило, що ця жінка не має змоги марнувати дорогоцінний час на салон зачісок, як ота аспірантка Оката, що звітує зараз про свою роботу на вченій раді. Олена Миколаївна добре вписувалася в місце головуючого за довгим столом. Вираз обличчя, постать підносили її становище над просто офіційним — вона скоріше нагадувала велику матір, у якої багато дорослих дітей і з якими в неї доволі клопоту.
Оката скінчила говорити і, згорнувши в рурку аспірантський план, сторожко поглядала на головуючу. А та німувала, скельця її окулярів в тонкій позолоті блискали то на одного, то на іншого науковця — їх сиділо в залі трохи більше двадцяти. Але бажаючих виступити не виявилося. Тоді заговорила сама Олена Миколаївна.
— Це добре, що ви на відмінно поскладали кандидатські. Але, як кажуть, це необхідне, але не достатнє. Скажу вам прямо — мало працюєте-Мало!
Таміла Андріївна підняла заклопотані очі і побачила спрямовані на себе грубі лінзи окулярів. Ті лінзи потворили очі Олені Миколаївні, робили їх лупатими й маленькими, схожими на очиці рака чи павука.
— Дозвольте… — Панько Семенович, що сидів у кінці залу, звівся на рівні.— Мо', що повз вуха пролетіло… Так ви, Таміло Андріївно, виконали аспірантський план чи не виконали?
— Виконала, — притишено озвалась Оката.
— А, може, теє… Даруйте, може, ви його виконали за рахунок якості? Га, Олено Миколаївно, у вас є сумніви щодо якості експерименту аспірантки Окатої?
— Ні, я цього не казала… — В голосі Ченко вчувалася прикрість.
— Отже науковий план Таміла Андріївна виконала, якість експерименту не викликає сумніву… Так чого ж вона, по-вашому, мало працює?
— Бачите, аспірант — людина творча. Наука повинна його захоплювати. — Голос жінки раптом став мрійливим: — От, пригадую, свої аспірантські літа. Я не те щоб у кіно ходити, я поїсти забувала. В мене в дослідницькій стояла канапа, як у лікарняних кабінетах, так я на тій канапі часто й ночувала. Чоловік, бувало, жде, жде вдома, а тоді не витримає та й з'явиться десь опівночі. А в мене саме робота кипить… Пройдіться-но тепер, Паньку Семеновичу, повз інститут годині, скажімо, о восьмій вечора, та погляньте на вікна, де працюють аспіранти. В них темно. Наука, бачите, відпочиває. А вона не повинна відпочивати! А ще гірше, коли наука має суперницю. Не подумайте тільки, що я проти самодіяльності. Самодіяльність — друге, культурне, так би мовити, лице інституту. Але коли самодіяльність переходить у професіоналізм, то тут ви мені даруйте. Одне йде на збиток іншому — незаперечна істина.
— Не така вже ця істина й незаперечна. — Важка нижня губа та приплюснутий ніс надавали обличчю Панька Семеновича дещо глумливого виразу. — Он Бородін свого часу був відомим хіміком, а математик Льюіс Керролл дав людям "Алісу в країні чудес". Я вже не кажу про Леонардо да Вінчі…
— Ну, Оката — не Бородін і не Леонардо да Вінчі,— зауважив Мучник.
— А вам звідки відомо, хто вона така, колего Мучник? — В голосі Панька Семеновича вчувалося роздратування.
— Годі-бо вам, Паньку Семеновичу, — тихо попрохала Таміла, яка сиділа поряд зі старим. Панько Семенович грузько опустився в крісло.
— Старий я вже, золотко, а от ніяк не звикну до цього войовничого міщанства. Мало того, що самі плюють на все, крім харчу та всіляких вигод, так ще й від інших вимагають того ж.
— Прошу слова… — підняв руку Мучник. — Справа не в тому, що Оката мало працює. Просто не видно її роботи. Так. Аспірантський план вона виконала, робота, судячи зі статті, що недавно з'явилася в журналі, їй удалась… Ну, то й що? Яка з того користь відділу? Від нас вимагають зараз не пояснень, яким чином у вугіллі з'являється газ, а скільки його знаходиться в певних вугільних товщах… Он лежать сотні проб із свердловин, а сорбцію робити нікому. Чом би цим не зайнятись аспірантці Окатій, га?
— Іншими словами, ви пропонуєте мені змінити тему дисертації? — Підвелась Таміла.
— Чому ж змінити? Спрямувати її трохи в інше русло.
— Сьогодні ви пропонуєте зайнятися сорбцією, бо її нікому робити — Макогонова звільнилась, а завтра — ще бозна-чим. Я не згодна. Тему моєї дисертації затверджено вченою радою інституту.
Того дня Таміла вперше відчула себе чужою в своїй маленькій дослідницькій. Кімната ця з витяжною шафою, блискучими демпферними вагами та газоаналізатором давала притулок багатьом поколінням аспірантів, але всі вони проходили крізь неї, немов крізь коридор. Несталість, хисткість свого становища відчувала Таміла Андріївна. Навіть з'явилося відчуття, що їй вкоро доведеться покинути цю кімнату. А шкода, вона вже звикла до неї, до галуззя за вікном, на якому так затишно спинити погляд, коли щось обмірковуєш… Руки не лежали ні до чого, але вона все ж спромоглася одягти халат. Пій-малася на думці, що дивиться на себе в люстро, як на сторонню людину: обличчя бліде, як із зими — аспірантські вакації вона провела в цих стінах, навіть до мами не їздила. Вперше відзначила в своїй зовнішності якусь невідповідність, навіть штучність. Довго не могла втямити, в чому вона, та нарешті зрозуміла: жовте волосся й зелені очі.
