Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор

Так от: ви знайшли показник, з допомогою якого можна прогнозувати викиди вугілля, і достеменно не знаєте, що ж воно таке… Шаманство.

— То який же вихід? — понуро спитав Іван Олексійович.

— Найліпшим підтвердженням були б самі нітросполуки, якби їх пощастило витягнути з вугілля.

— Таке можливе?

— Можливе. Але на це потрібен час і абсолютна певність, що цей компонент там справді є,— сказав Паливода. — Я веду до того, що вже казав раніше: потрібна перевірка цього методу якимось іншим, скажімо, спектральним.

На вулицю вони вийшли пригніченими. Іван Олексійович через те, що концепція викиду, яку вибудував 1 підтвердив дослідами Паливода, раптом захиталась, а Ярослав від того, що несамохіть зіпсував шефові настрій.

На розі, перед тим. як розлучитися, Чередниченко несподівано запитав:

— А чого ти пішов з хімінституту?

— Не бачив перспективи для творчості. Учбовий процес поглинав увесь час. Останніми днями відчував, що поступово перетворююсь на деталь, яка бере участь у продукуванні таких самих деталей для виробничого процесу. Не хочеться бути деталлю.

— Не шкодуєш?

— Навпаки. Ви дали мені живе діло.

— А як розженуть?

— Не розженуть, — сказав Ярослав впевнено. Та певність передалася й Чередниченкові, і вони розійшлися з просвітлілими лицями.

Раніше Іван Олексійович уникав підніматися вулицею нагору. Якщо ж набридало очікувати автобуса, то він щонайменше двічі спинявся відпочити. Але цього разу проминув перший пункт свого відпочинку, наближався вже до другого — магазину "Хліб", але, собі на подив, не відчув у тілі слабкості. "Попоходиш по гірничих виробіт-ках, та ще з рюкзаком за плечима, та на глибинах, де тиск значно більший ніж на поверхні, то отака гора стане тобі за виграшки, — міркував Чередниченко. — А головне — нерви. Просто важка робота лікує". Він також подумав, що чималу роль у зміцненні його вкрай розладнаної нервової системи відіграло спілкування з Паливодою — розважливим, спокійним чоловіком, який до того ж завжди випереджав, коли йшлося про важкий або небезпечний маршрут у шахті. Та головне — це надія, що йому пощастить зберегти лабораторію. Зараз уже, згадуючи розмову в міністерстві, він не міг відмовити міністерському керівникові в слушності.

— За десять років ви не дали жодної вагомої рекомендації. Викиди як були раптовими, так ними й залишилися.

— Може, хтось колись давав рекомендації вагоміші від наших? — поцікавився тоді Чередниченко.

— Ні, не давав, — відказав міністерський керівник. А тоді посміхнувшись, сказав: — Ви, Іване Олексійовичу користуєтесь аргументами мого внука-п'ятикласника. Коли ми дорікаємо йому за погану оцінку, він незмінно відповіда: а Доморацькому теж двійку поставили.

Чередниченко знав добрий десяток колективів таких "доморацьких", де більш чи менш сумлінно робилися спроби вирішити проблему викидів. Але віз і нині там. Зараз уже Іван Олексійович починав розуміти, що причина браку поступу не так у кволій наполегливості і навіть не так у рівні кваліфікації людей, як у підході до цього питання. Всюди викидами займаються гірники й ге-ологи. І проблему намагаються вирішити сумою відповідних знань. І майже ніхто не брав до уваги речовину вугілля, котра проявляє дивовижну 1 грізну властивість несподівано вибухати. Здавалося, то мстить дух далеких епох, домівку якого потурбували люди.

8

Чоловік був високий і згорблений. Зморшкувате обличчя з приплюснутим носом і відвислою нижньою губою робили його схожим на добродушного верблюда.

— То вас цікавлять фізичні методи… А, даруйте, хто ви й звідкіля? — Він підкидав на долоні чорну газову запальничку.

Почувши відповідь, вигукнув:

— Що ви кажете! Є такий інститут, є… Я його знаю по Марцевичу.

— Хто це? — не зрозумів Паливода.

— Як, ви не знаєте Марцевича!? — В голосі чоловіка вчувалося розчарування. — Надзвичайно цікавий хлопець. І до біса розумний. — По миті додав: — Яв нього був опонентом.

Ярослав сказав, що він недавно працює в цьому інституті і не всіх ще знає.

— Так щодо аналізів… — нагадав.

— Є, в нас такі прилади, є. В лабораторії спект-роскопії. Мучник там завідуючий. Рекомендую вам його. По-перше — органік, що для вас важливо, по-друге — обдарована людина.

— А як до нього потрапити? — запитав Паливода.

— Його звати Денисом Парамоновичем… Це в старому корпусі, що через дорогу. Втім зараз почнеться обідня перерва, ви його не застанете.

Ярослав, який поснідав склянкою чаю в поїзді і вже давно відчував голод, поцікавився, де їдальня.

— Що, у вас теж почалося виділення шлункового соку? Атож, атож, всі ми — науковці живемо за тим самим біологічним годинником: час сніданку, час обіду, час вечері.

Паливоді спало на думку, що в молоді роки чоловік цей був надзвичайним базікою, таким залишився й на старості. Є люди, в яких риси характеру до того сталі, що ні час, ні злами в біографії не спроможні їх викривити.

По дорозі до буфету чоловік запитав у Паливоди його ім'я й по-батькові і який він вуз закінчив.

— Та Сашко ж Притула — ваш завідуючий кафедрою — мій учень! — вигукнув зраділо, почувши відповідь.

…Чоловік промокав носовичком краплини поту на великому похилому лобі. Він і справді нагадував чимось верблюда — балакучого дромадера.

— Ага, качка, котлети, яловичина, — читав меню Ярославів новий знайомий. — Ось це й візьму. Не люблю обсмоктувати пташині кістки. М'ясо — свинина або яловичина! Тільки б кусень смачніший…

За столом, на який вони поставили підноси, обідала білява дівчина років двадцяти п'яти. Старий усміхнувся їй і не без лукавства в голосі сказав:

— Ось цей чоловік, Таміло Андріївно, займається вуглехімією. Чом би вам не погомоніти, га? Як колегам…

Дівчина кинула швидкий пильний погляд на Паливоду.

— Не заперечую. Коли пообідаєте, зайдіть у п'ятдесят другу, це на другому поверсі.

Вона вийшла з-за столу і попрямувала до дверей. Ярослав провів поглядом її зграбну постать у барвистій ситцевій сукенці. Сусід, перехопивши його погляд, усміхнувся посмішкою старого ласуна,

У п'ятдесят другій тхнуло бензолом. Дівчина, тепер уже в білому халаті, поралася біля витяжної шафи.

— Заждіть хвилину, я зараз, — за гудінням витяжки він ледве розчув її голос.

На письмовому столі під склом помітив дві фотокартки. Найближче до нього було любительське фото жінки у фартусі, на голові — біла хустина, з-під якої виглядало темне волосся. Жінка стояла у дворі: з одного боку виднівся ріг сільського будинку, з іншого — літня кухня, між ними — кущі й деревця.

Нарешті дівчина опустила скло витяжки, натисла на вимикач. Стало тихо. Крізь прочинене "вікно долинав шурхіт верховіття. Ярослав перевів погляд з фотокартки на дівчину: ті ж самі риси обличчя — широкопосажені очі, брови — чорні дуги, тонкий, навіть гострий ніс. Тільки одна невідповідність — жінка мала чорне волосся.

— Мама, — пояснила господиня, помітивши, що Паливода розглядав фото.

— Ви схожі… Тільки волосся різного кольору.

— Не так щоб уже й різного, — посміхнулася дівчина.

У тій посмішці було трохи ніяковості, трохи іронії щодо самої себе. Та за мить лице її стало серйозним, навіть офіційним.

Паливода запитав:

— Вам не доводилося зустрічати в літературі згадки про окисли азоту у вугільних газах?

Дівчина на мить замислилась, перевела погляд на каштанове галуззя за вікном.

— Не доводилося, — хитнула головою. — А чого вас цікавлять саме ці окисли?

— Власне мене цікавлять нітросполуки у вугіллі… А окисли — лише свідки їх наявності.

— Он воно що. То ви шукаєте вибухівку? Дівчина витягла з шухляди столу дві теки. Розв'язавши одну з них, почала перебирати аркуші, списані синьою й зеленою пастами. Ярослав подумав, що дівчина, мабуть, аспірантка або щойно закінчила аспірантуру.

— Може, це вас зацікавить… — вона простягла йому кілька сторінок, списаних дрібним почерком. — Автори нітрували вугілля. Запевняють, що отримали вибухівку… Можете забрати, вона мені все одно непотрібна.

У дівчини були зеленкуваті очі і довгі вії, шкіра на обличчі гладенька, як у шістнадцятирічних, правда, дещо холодна.

Ярослав подякував.

Він уже збирався йти, коли погляд його затримався на другому фото на столі. Власне, то була вирізка з газети із знімком тріо бандуристок. Крайня праворуч — його нова знайома. Фото було зроблене під час виконання номеру, бо у всіх трьох зосереджені обличчя. Дівчина посередині — мабуть, солістка, бо за порухом губ видно, що виводить. Під знімком короткий напис:

"Ой, не ріж косу…" На фото у всіх трьох — корони з чорних кіс. А зараз у однієї з володарок тих чорних корон — розпушене біляве волосся.

Таміла Андріївна, перехопивши погляд гостя, дещо пом'якшала. А по миті лице її стало й зовсім відкритим, ніби вона непомітно змахнула з нього маску офіційності. Ярослав побачив просто гарну дівчину з зеленими, дещо здивованими очима і відчув десь глибоко в собі тихий біль. Той порух душі його, напевне, передався й господині, бо вона посміхнулась і, ніби продовжуючи вголос досі нечутну між ними розмову, сказала:

— Якщо маєте бажання — приходьте о восьмій в Будинок учених. Сьогодні там виступатиме наше тріо.

Від спрямованих на нього очей йому вже сильніше замлоїло всередині, немовби вітром поворушило згаслу ватру. З тими почуттями він і пішов.

Паливода спинився перед похмурим п'ятиповерховим будинком у стилі довоєнних років. Навіть густий палісадник, що тягнувся вздовж нього, не оживляв сірих стін.

У фойє з товстими колонами було прохолодно, немов у сталактитовій печері. Літній вахтер зняв телефонну трубку.

— То кажете з інституту, е-е… Ало, ало! Товариш Мучник? Тут вас очікує представник… — Чоловік так кричав, ніби його на тому боці слухав хтось тугий на вухо. — Атож. У вестибюлі…

По кількох хвилинах на сходах з'явився добродій, який уп'явся в Паливоду чіпким поглядом сірих, майже безбарвних, очей.

— Чи не ви це з Інституту геології? — запитав добре поставленим баритоном.

Почувши ствердну відповідь, подав руку:

— Мучник.

Паливода теж назвався.

— То вас цікавлять спектральні методи аналізу? — знову запитав чоловік, чим немало здивував Ярослава. — Ходімте до мене, там і побалакаємо.

Мучник був середнього зросту, натоптаний. Здавалося, питома вага його тіла набагато перевищувала питому вагу пересічної людини. Вони зупинилися біля одних із численних дверей у довгому коридорі.

— Прошу, — господар штовхнув двері.