Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор

Якщо не рахувати зеленого татуювання — слідів подряпин і цяток на руках і обличчі, з шахти він вийшов цілим, неушкодженим і при здоров'ї.

З'явилися перші терикони. Вони були вкутані в туман і нагадували діючі вулкани, біля підніжжя яких клубочилися важкі підземні випари. їхати залишалося хвилин двадцять. Іван Олексійович сподівався застати ще директора і скоординувати з ним свої дії. Він мав намір на якомусь із пластів, по якому вже було зроблено прогноз шахтною службою, почати свої дослідження.

— …Та будь ласка, — сказав директор. — А тільки я б тобі порадив спершу побалакати з хлопцями з опорної бази. До речі, вони вже знають про те, що сталося на "к"-другому.

— Ви давали свій прогноз по цьому пласту? — поцікавився Чередниченко.

— Це крило завжди було спокійним…

— Спокійним тому, що на ньому досі не було викидів, чи спокійним за вашим з опорною базою прогнозом?

— Ну, що ти мене допитуєш, Іване? — В голосі директора було чути і прикрість, і водночас винуватість. — Ну, давали прогноз, давали… Але метрів за сто перед тим місцем, де кинуло.

— Судячи з того, що ящики з інертним пилом ти наказав поставити після нашого попередження, викидів там не передбачалося… — зауважив Чередниченко.

— Та, розумієш, штрек проходять з відпалкою. А це, по суті, противикидний захід. Викид провокується вибухом… Під час відпалки всі ховаються. Отже — нікому ніякої загрози… Мабуть, це й приспало пильність тих, — опорної бази. Та й мою

теж.

Іванові Олексійовичу з самого початку розмови муляло запитати, чому Павлюк під час їхньої попередньої зустрічі не повідомив про те, що на шахті діє опорна база інституту. І тепер він запитав про це.

— Не хотів, щоб ви свій прогноз робили з огляду на когось, — відказав директор. — Фірма то могутня.

Сині очі Павлюка, які досі сторожко дивились на вченого, стали раптом неуважними, а тоді немовби перемкнулися на бачення в глиб себе.

Після досить тривалого міркування директор

сказав:

— На п'ятому горизонті ми проходимо штрек комбайном, без відпалки. І хоч там завжди було спокійно, але після того випадку в мене душа не на місці… Отож, підключайтесь до хлопців з опорної бази і давайте — гуртом.

Іван Олексійович покидав кабінет директора з почуттям виконаного обов'язку. Павлюк сам запропонував йому те, заради чого він до нього приїхав. От тільки тривожно було. Не знати й від чого: через те, що доведеться змагатися з "могутньою фірмою", чи від сумніву у власних силах. Десь у підсвідомості муляло, що Бульбинський назвав їхній метод авантюрою. Але водночас утішало й те, що з двох прогнозів на пласті "к"-другім їхній виявився правильним.

Кліть була двоповерхова. Спершу шахтарі набивалися в другий поверх, а тоді стволовий натискав кнопку, опускалася загородка перед людьми, що очікували своєї черги, і підйомник поволі повз на один поверх угору. Починалася нова посадка. А відтак повна вже кліть зникала у стволі.

Іван Олексійович, Паливода й Гончаренко виділялися поміж шахтарів чистими робами й білими касками, які носять інженерно-технічні працівники. Вони йшли з бригадою вибійників. Чверть години тому начальник дільниці наказав бригадирові, якого він називав Олесем, всіляко годити науковцям. І хоч у словах його й було знати іронію, проте очі дивилися на них з повагою. Либонь, йому було відомо про випадок на "к"-другім.

Тим часом із прірви з'явився ще один підйомник і черга швидко почала посуватись. Паливода віддав один із двох металевих жетонів (круглий) стволовому, другий (трикутний) сховав у кишеню. Враз їх стисли в тісному гурті, грюкнув засув на дверях і кліть посунула вниз…

— Шефе, — почув Ярослав тихий голос одного з їхньої бригади. — А що "буграм" потрібно?

— Це не "бугри", — відказав пошепки бригадир. — Це науковці.

— А що вони хотять?

— Заткни рота, Степане… — А тоді — вже м'якше: — Скажуть — знатимемо.

Вони, мабуть, думали, що в гомоні, який панував у набитому людьми ліфті, їхніх голосів не розчують. А, може, просто не помітили Паливоди, якого до них притисли спиною.

"А й справді, чого нам треба? — подумав Ярослав. — Чого, власне, мені треба? Чи не простіше було б походжати серед студентів в лабораторії або проводити десь заняття…" Він згадав, як невдовзі перед його звільненням до нього на заняття прийшов з інспекцією завідуючий кафедрою. Сталося так, що вибір випав на найсильнішу з його груп. Ярослав диктував їм рівняння реакцій і задачки прямо з голови. І вони безпомилково вирішували їх на дошці. Жоден не схибив, хоч задачки він давав досить складні… Сподівався, що після цих відвідин завідуючий змінить про нього і його метод навчання свою думку. Гай-гай… Сталося навпаки — йому поставили на карб його ж здобутки. Мовляв, не носить на заняття конспект, а отже й не готується до занять. І тоді він збагнув усю закостенілість, лицемірність і аморальність системи навчання, складовою якої був і він сам, і його завідуючий. На зборах і конференціях виступали з закликами поважати моральний кодекс, а на кафедрах панував дух клановості, ворожнечі й виживання. І вся ця могутня машина, навчаючи студентів спеціальних дис-циплін, попутно підкидала їм уроки цинізму, меркантильності й протекціонізму. І розходилася та "наука" хвилями у всі сфери буття людського…

Ярослав відчув, як підлога стала тиснути йому в ноги. Кліть уповільнювала падіння і незабаром у просвіті між дахом і дверима засіріло, а потім з'явилося мерехтливе світло неонових ламп, що висіли під стелею штреку, до якого причалила кліть.

Вони ледь поспівали за шахтарями. Ярослав давно уже завважив, що в шахті ходять швидко. Тут немовби поспішають якнайскоріше виконати роботу і якнайшвидше вибратися на-гора. Попереду йшов бригадир Олесь, за ним, майже бігцем, — невисокий кремезний чоловічок, який питав про них у ліфті, слідом — ще троє. Гуділо. То по "кишці" з прогумованого брезенту, яка висіла під стелею, качали повітря.

…Промінь світильника висвітив купу металевих арок і бетонних затяжок, а далі уткнувся в порожню вагонетку і прохідницький комбайн. У вибої було свіжо й легко дихалося, хоч вентиляційна труба й обривалася за півсотні метрів. Шахтарі поклали під стінку фляги з водою й "сидори", поскидали саморятівники. Бригадир тим часом спрямував промінь на чорну дошку, яку було прибито до стіни штреку. Ярослав устиг помітити написане крейдою: 0,2 % метану, дату і підпис. Олесь немовби питав: "То як бути далі?"

— Ми вас надовго не затримаємо, — озвався Іван Олексійович. І, глянувши на Паливоду з Гончаренком, сказав їм: — Почали.

Поки вони відбирали зразки, Чередниченко уважно оглядав незакріплене склепіння над їхніми головами, породу, на якій лежав вугільний пласт, і — яка його покривала, щось занотовував у блокнот. А тоді про щось розпитував бригадира.

Коли вони вже впряглися в рюкзаки, чоловік, якого бригадир називав Степаном, сказав:

— Приходьте ще.

— Та прийдемо вже, — відказав Чередниченко. — І завтра, й післязавтра, і після післязавтра…

Світ зустрів їх першим морозцем. Дерева й кущі в палісаді перед шахтою поблискували інеєм, заледенілий брук уже встигли посипати піском. Ярослав вдихнув на повні груди. Його духовне "я", котре щораз, як він опинявся під землею, стискалося в тугий клубок, тепер "розпустилося" і немовби й не вміщалося в тілі. Він подумав, що з усіх людей тільки шахтарі знають ціну про-сторові. Бо тільки вони відчувають оцей перепад від замкненості до безмежжя щодня. Може, це й робить їх оптимістами.

На виході з їдальні здибали вибухівників — гладкого Івана й Дядю. Привітались щиросердно, як добрі друзі. Досі Паливода й Гончаренко ба чили їх тільки в шахтарській робі, а тепер на них були модні утеплені плащі, пухнасті шарфи і добре підібрані до повновидого Іванового й худорлявого Дядиного облич капелюхи. Інтелігентну незворушність на лицях порушували тільки бісенята, які витанцьовували в блискучих Іванових очах, та вираз іронії, що ховався в зморшкуватому Дядиному обличчі.

— То це ви нам тоді наврочили викид? — мовив Іван, скоріше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Не наврочили, а напророчили, — зауважив Дядя поштиво.

— Ну, ви тоді чітко!.. — схвально відгукнувся Іван. — Та все ж мовчки, нікому нічого. І до? На спокійнім "к"-другім!.. Підлий нласт, — зробив висновок. — Ми тепер з Дядею все робимо нишком, як миші. Боїмося навіть голосно…

Дядя, глипнувши на Чередниченка, обірвав товариша на півслові:

— Ви тепер знову до нас?

— Поки на п'ятий горизонт, — відказав Ярослав. — Там штрек комбайном проходять.

— На п'ятий.. — озвався Іван— А хто там бригадир?

— Якийсь Олесь.

— А-а, я його знаю. У нього папуга є,— сказав Іван.

— Який папуга? — поцікавився Гончаренко.

— Великий… Балакав, як людина. Тим часом Дядя, блимнувши на ручного годинника, заспішив.

— Ходімо, Йване. Хлопцям добре базікати — либонь уже поборщували. А в мене шлунок до хребта присохнув.

Уже в гуртожитку Чередниченко, який був німим свідком розмови, зауважив:

— Бачте, нікому з нас не прийшло в голову попрохати тих хлопців аби відбирали зразки.

19

Щодня вдосвіта вони поспішали на шахту і там, перекусивши в "тормозковій" бутербродами з шинкою та чаєм, спускалися на п'ятий горизонт. Ярослав, який спершу не міг звикнути до кострубатої роби й гумових чобіт, скоро перестав їх помічати. А онучі з байки навчився так ловко намотувати, що йому ніде не муляло до кінця роботи… Усе частіше ловився на тому, що вже не так гостро живе ідеєю винаходу. Що то був винахід, він не мав жодного сумніву. У мріях він був далекий від шахти, як і від того діла, заради якого вони сюди приїхали. Він подумував, що, мабуть, існує невідомий дозатор, який пильно стежить аби в людини надлишок негативних емоцій з часом компенсувався чимось приєм-ним. В усякому разі з ним сталося таке. Від душевної гризоти, якою він постійно катувався через те, що руйнувалися ілюзії (колишній шеф був для нього спершу уособленням справедливості й порядності), до радості спілкування з простими чесними людьми, від холостяцького одно-маніття до несподіваного щастя кохати і очікувати великих життєвих перемін. Перед новим роком він збирався познайомити Тамілу з батьками, а відтак запропонувати їй віднести заяву до загсу. Аспірантуру вона закінчувала через півроку і Ярослав подумував уже про роботу для неї в їхньому місті.

А тим часом кожного дня всі троє спускалися в шахту і поки Паливода й Гончаренко відбирали зразки, Іван Олексійович уважно видивлявся в свіжому вибої якісь, йому одному відомі, прикмети: замальовував схему залягання порід і вугільного пласта, занотовував щось у записник.