Пригода на п'ятому горизонті - Савченко Віктор
Заклопотаність на його обличчі поступилась місцем привітності.
— Що ти маєш на увазі, Іване Олексійовичу!?
— Як послухати з приймальні, то у вас тут було не засідання, а колективна бійка. Ватага на ватагу.
— Кінець місяця, — пояснив директор, тиснучи гостеві руку.
Він сів не в своє крісло, а поруч з Чередниченком за довгою "прибудовою", на якій в двох попільничках ще диміли недокурки.
— То що ти скажеш? — озвався вчений, немов би продовжуючи щойно перервану розмову.
— А що я можу сказати? Хлопці в тебе козирні. На західному крилі "к"-другого одвіку не було викидів. Ми їх там і не очікували… — господар поплескав по лакованій поверхні столу товстими мускулистими пальцями, на яких було видно зелені цяточки від поранень вугіллям; про-довжувати не поспішав.
Учений крадькома позирав на нього, але на широкому обличчі годі було прочитати якусь думку. Не виказували думки і сині, завжди відверті, очі директора.
— Ну, то й — вперед… — нарешті не витримав Чередниченко.
— Легко сказати — вперед. А інструкція?
— Інструкці я… Не тобі пояснювати чого вона варта.
— Але ж її ніхто не відміняв.
— То хай ліпше шахтарі наражаються…
— Іване Олексійовичу, ти ж мене знаєш не один рік. Я ніколи не клопотався про власну шкіру. Пригадай, в які місця водив тебе, коли ще був майстром вентиляції… Лазили в такі дірки, що й зараз жах проймає.
— Було… — погодився Чередниченко.
— А зараз зовсім інше. Сподіваюсь, ти знаєш, де директор сусідньої шахти?
— Знаю.
— Отож-бо! А за що його запроторили? За порушення інструкції. Якби нещасний випадок стався без цього, комісія склала б якийсь м'якший протокол. А так… Голова комісії водночас є і одним з авторів тієї горезвісної інструкції… А тепер уяви на мить, що я наказав своїм при застосуванні противикидних заходів послугувати-ся даними вашої методи, а не Інструкці ї… Вже наступного дня про це знав би Гірничий нагляд, їхні люди обходять шахту чи не щодня. — Директор помовчав; його широке чоло, на якому завжди знати було затятість, взялося зморшками. Поміркувавши, він сказав: — Бачу єдиний реальний вихід: ваш метод слід подати на розгляд Центральній комісії… Хоча мушу одразу ж застерегти — пробитись там буде важко.
— Гаразд, — мовив Чередниченко, зітхнувши. — Ну, хоча б акт перевірки я матиму від тебе?
— Що, з поганої вівці, хоч вовни жмуток? — кисло посміхнувся директор. — Матимеш акта.
Це не проблема… Навіть більше: можете продовжувати перевірку свого методу на всіх пластах… І не треба дякувати. Я в ваших прогнозах зацікавлений не менше ніж ви.
З Антоном Павлюком Чередниченко познайомився багато років тому, коли той по закінченню заочного гірничого інституту став молодим майстром вентиляції, а він — на той час новоспеченим кандидатом наук. Обидва були родом з Луганська і навіть мешкали по сусідству — тільки на протилежних берегах Луганки. Краєвиди маленької, порослої очеретами річки наклали відбиток і на естетичних смаках Антона. В директорському його кабінеті, як і в приймальні, висіла картина з пейзажем тихої заплави, по берегах якої росли верби та осокори.
Директор підвівся і, підійшовши до столу, витяг з шухляди чималу низку тараньки. Одірвав з десяток.
— У нас наловив, — мовив, кладучи перед Чередниченком. — Догулював же відпустку у батьків.
На мить Іван Олексійович побачив у цьому невисокому кремезному чоловікові з бобриком лисіючого білявого волосся хлопчака з берегів Луганки — буцматого впертюха, який однаково наполегливо відшукував рибні місця, долав нудні для нього шкільні науки і відстоював (де треба кулаками) свій авторитет в компанії таких, як сам.
Вони розлучились, як завжди щиросердно. Хоча в очах директора й було помітне невдоволення собою, а може, й почуття провини. Уже в дверях він сказав:
— То готуй акт перевірки…
17
Двоповерховий будинок з баштою і колонами на парадному вході дещо згорда позирав просторими вікнами на хати приватного сектору. Це був лише адміністративний корпус. Увесь же інститут розкинувся за старовинною кованою загорожею в парку. Іван Олексійович, проминувши парадне, направився в прочинені фігурні ворота. Годинник на вежі показував другу і Чередниченко сподівався застати о цій порі Ольговиченка — доктора наук, якого він знав з численних публікацій, хоча особисто з ним і не був знайомий. Літня вахтерка дивилися на нього сторожко, проте розтлумачила, як знайти відділ викидів вугілля. Саме в цьому відділі працювали, так би мовити, законодавці з техніки безпеки шахт. Попри холодну пору на клумбах подекуди збереглися червоні квіти, а в басейні, повз який проходив Чередниченко, кволо дзюркотів водограй і пла-вало жовте листя.
Ольговиченко виявився простим чоловіком. Коли Іван Олексійович назвався, він мовив:
— Чи не ви це виступали на семінарі в Ростові?
— Я.
— Отож-бо я й подумав: знайоме обличчя. А знаєте, мені ваша думка тоді сподобалась… Ми з допомогою газоносності прогнозуємо викиди, а виміряти її до пуття не вміємо. Правда, у нас тут хлопці силкуються вдосконалити існуючий метод. Але на те надії мало. Бо якщо їм пощастить позбутися інструментальних вад, то як позбутися тектонічних тріщин, крізь які газ любісінько собі перетече на інший горизонт або й на поверхню? Може, й справді, слід шукати якийсь інший спосіб заміру, скажімо, через ту ж хімію вугілля…
Ольговиченко був високий кощавий чоловік з вузьким ніби рубленим обличчям. Сірі очі дивилися спокійно і вдумливо. Його великий письмовий стіл нагадував барикаду з книжок, журналів, рукописів. То був типовий стіл ученого, який потребує мати все під руками. "Такий самий безлад, як і в мене", — подумав Чередниченко, зупиняючи погляд на мельхіоровій попільничці кленового листа. Ольговиченко, помітивши те, сказав:
— Може, закурите? — Він висунув шухляду 1, діставши пачку сигарет, поклав перед гостем.
Чередниченко подякував, але витяг свою "Приму".
— Звичка… — мовив, вибачаючись. Він не квапився пояснювати мету відвідин. Згадав спершу добрим словом статтю господаря, яка недавно вийшла друком у журналі "Вугілля". Іван Олексійович не лукавив. Публікація, справді, варта була уваги, як зрештою і все, з чим виходив на люди Ольговиченко. Стриманий аналіз досягнень, висловлений сторонньою людиною, додав до вдумливості в очах господаря ще й теплоти. І коли вже Чередниченко заговорив про те, з чим навідався, то завважив на обличчі співбесідника цікавість і бажання збагнути.
— …Дещо несподівано, — звірився господар, дослухавши розповідь. — Не критимусь, в газодинамічну теорію я не дуже-то й вірю. Але й те, що ви пропонуєте, аж надто сміливо.
Чередниченко посміхнувся.
— Така ж і моя була спочатку реакція… Але у колеги-хіміка, який висловив цю думку, виявилося більше аргументів, ніж у мене зараз. Втім, хай там що, а ось цей графік, — Іван Олексійович дістав з портфеля складений гармошкою шмат міліметрівки, — я сам накреслив. І проби вугілля відбиралися з моєю ж таки участю.
Господар розсунув "барикаду" на столі, розклав міліметрівку.
— По горизонталі, слід розуміти — відстань до викиду?
Чередниченко кивнув. Це матеріал з якоїсь однієї шахти?
— Десятка півтора шахт…
Ольговиченко підвів голову.
А ви не спробували вирішити зворотну задачу — вгадати десь місце викиду? — В сірих очах його було знати допитливість.
— Зробили й таке, — посміхнувся Іван Олексійович.
— Цікаво, цікаво… — проказав господар, виймаючи з пачки сигарету. Він довго розминав її, щось обмірковуючи, а тоді подивився уважно на гостя. — По літературі ми знаємося вже багато років, а ближче так і не познайомились… Мене звати Михайлом Овдійовичем.
Чередниченко теж назвався.
— Як я зрозумів, — знову сказав Ольговиченко, — ви маєте намір запропонувати свою розробку Центральній комісії?
— Хотілося б…
Господар довго про щось думав, випускаючи вбік дим. Іван Олексійович теж потягував цигарку, крадькома позирав на худорляву постать навпроти. Випукле чоло з залисинами то бралося брижами, то розрівнювалось і тоді на ньому вгадувалося ластовиння. Нарешті Ольговиченко сказав:
— Зробимо так: ви зараз підете до начальника відділу і розповісте все як є…— На мить він затнувся, а тоді провадив: — Але не кажіть, що були в мене. Гадаю, так буде краще.
Бульбинський мав смагляве випещене обличчя, яке могло б бути симпатичним, аби не відсутність на ньому "пізнавальних знаків". Так Чередниченко називав подумки лиця людей, на яких годі було прочитати бодай порух якоїсь думки. Така людина оцінювала тебе моментально й точно, водночас приховуючи власне враження про тебе. Чередниченкові в таких випадках здавалося, що за ним підглядають. Тим часом "оцінщик", який ховався за блискучими коричневими очима, склав таку ціну відвідувачеві з потертим портфелем: він не вартий того, щоб відповідати на його привітання, а надто щоб запросити сісти.
Іван Олексійович знав з досвіду, що слова тут нічого не важать і тому поспішив дістати доповідну записку. Тоді тільки назвався.
Бульбинський, все так же ховаючись за байдужим блиском очей та "маскою" на обличчі, взяв простягнуті йому папери і Чередниченко завважив, що той уже не бачить його. Він бачить аркуші, манжет сорочки, рукав, бачить темно-синій, зібганий від довгого сидіння в ав-тобусі, плащ, краватку, дещо зсунуту вбік. І зовсім не бачить людини. Ніби перед ним — невиди-мець. Скинь з нього одяг і не лишиться нічого. І все ж на дні свідомості тієї "безтілесної" істоти почав зріти протест. Щоб погамувати якось почуття, Чередниченко окинув поглядом просторий кабінет, умебльований дорогими білими меблями. Увагу привернула велика, на всю стіну, карта Донбасу, на якій гостроверхими трикутничками було позначено шахти.
Між тим пальці господаря якось ніжно гортали сторінки доповіді. Він здавалося, читав не очима, а пальцями. І графік ті пальці лагідно так розгорнули, і пробігли по ньому, як по клавішах роялю.
У Чередниченка вже майнула думка, що він помилився, та раптом рука, котра тільки-но "пестила" рукопис, важко лягла на нього: Бульбинський підвів лисіючу, в чорно-білому "каракулі" голову і подивився очима-ширмами.
— З Ольговиченком знаєтесь? — запитав добре поставленим голосом.
Іван Олексійович, який ніколи не брехав, на мить завагався. Але тільки на мить.
— Ні,— відказав.
І поки Бульбинський щось навскіс писав на його доповідній, подумав, що підходити до таких людей із звичайною мораллю — аморально.
