У гаї сонце зацвіло - Гуцало Євген

От наступного разу треба самому уважно стежити, самому вислідити, де він упаде. А коли не грім, то блискавка. Бо кажуть, що блискавки теж падають із неба. Які ж вони, коли опиняться в траві чи в житі? І чи не засліплять очей, коли на них зблизька подивитись? І чи можна торкнутись рукою? І шкода було повертатись додому, бо достеменно знав, що десь у полі й досі лежить грім, упавши з неба, лежить, а ти не знайшов, не подивився.

Уночі прокинувся. Може, тому, що відчув: не спить мати. А вона звелась на лежанці, прислухалась до чогось. Було тихо, наче й тиша задрімала.

— О, й ти проснувся, — сказала мати. — Тобі нічого не почулося?

— Здається, ні, — відказав. — Не почулось.

— То чого ж звівся? Мабуть, почулось, але ж уві сні ти не втямив.

Ви обоє завмерли, прислухаючись. Тихо, мов у вусі комара. Здається, чути, як на горищі зашаруділа мишка в соломі. У вікнах — німий досвіток притулився до шибок.

— Наче ж учулось мені, — мовила мати, зводячись із лежанки. — Наче ж учулось, бо чого б я проснулась. Вийду погляну, може, й справді хтось постукав…

Намацує клямку, виходить у сіни, потім надвір. Чути, як пройшла на причілок. О, зупинилася… знову пішла. Й чому нема довгенько? Невже здибала якогось гостя нічного, що никав попідвіконню? Але ж кого? Нашорошуєш вуха, пильнуєш бодай найменший звук, і вже примарюється, що таки розмовляє мати з кимось, таки гомонить притишеним своїм оксамитовим голосом. І вже починаєш хвилюватись, і вже чекаєш, коли до хати зайде. Ти ж бач, як сторожко спить мати! Й крізь сон зуміла вловити, що хтось добився до них. А тільки чому й досі не появляється?

О, знову чутно ходу, ось зараз уже, ось! І тобі нетерпеливиться скочити з тапчана, побігти назустріч, бо скільки можна очікувати на гостя того!

Зайшла мати, а за нею… Чому слідом за нею так довго немає нікого?

— Мабуть, приснилось, — винувато сказала мати. — І чому воно приснилось, наче стукає хтось у вікно? Чудно… Бувають такі сни… І досі не віриться, що примарилось. Обійшла кругом хати — тільки садок шелестить, скоро досвіток. Це ж і вставати пора. Покуняю ще трохи, щоб у ланці не кунялось.

Проте, видно, матері й не куняється — чи мулько їй, чи що, а тільки перевертається з боку на бік, зітхає. І тобі не дрімається, одлетів сон далеко-далеко.

— Ти ж бач, — перегодя озивається мати. — Примарилось, наче хтось у вікно стукає. І так тонесенько, наче гілочкою проведе, а потім і нігтиком шкрябне. Мене морозом усю обсипало — думаю, батько. Аж нікого, тільки садок шелестить… Чудно…

Не спить мати, перевертається, ніби зведеться ось-ось і знову подасться надвір. І ти не склепляєш повік — од летів сон, і в очі твої цідяться й цідяться зеленкуваті води досвітку.

Тітка Ярина повертається з ярмарку додому, проте, забачивши на городі твою матір, що шарує картоплю, звертає до вас і вітається. Мати випростує спину, бере сапу в руки, підходить ближче до сусідки, й між ними починається балачка — через рів та бузину.

— Оце з ярмарку, — говорить тітка Ярина, ставлячи ув’язану мотузками корзину на спориш. — Нині такі ярмарки, що тільки гроші однесеш, а дурно ніхто й копійки не дасть. І чого воно так ведеться, що кожне хоче не з рук, а в руки, що кожне дає менше, а хоче більше? Як оті кури, що гребуть до себе. А подумаєш — і сама така. Коли вже всі понаїдаються, на чужий шматок не косуватимуть?..

— Понаїдаються, — сказала мати. — Ось уродить урожай, земля обіцяє.

— Гріх буде, як не вродить. Не повинна земля скривдити людей, бо ходять коло неї, мов коло матері. Якби ж змилостивилась, якби посухи не було.

— Як ми землі, так вона й нам. Чує тих добре, хто до неї з добром.

— Усі з добром, має почути, бо коли земля не дасть, то на ярмарку не докупишся.

— А почім же там поросята? — поцікавилась мати. — І, даруйте, Ярино, аж питати страшно: славних теличок бачили? Я вже за корів не питаю, куди мені.

— Усе кусається, — мовила сусідка. — Такі ціни, що кусаються. Там уже той підсвиночок і не вибився в підсвинки, а просять за нього, мов за кабана. А худібка тепер яка після зими? Тільки оклигує на паші. Бачила славну корівчину, та за неї і просять славно. Телят понаводили теж, та хіба ти вгадаєш, яка з нього корова буде? Можна купити чорта з рогами, потім і пекла путнього не знайдеш для нього.

— Авжеж, чорта купити легко. Якщо в своїх людей не напитаєш, то безпремінно обманешся.

— Там покупців — як мурашви. Туди-сюди кидаються, а брати не поспішають, бо за все треба дати справну копійчину. От і телесуються базарувальники — одне боїться продешевити, а друге продорожити. Хоч і не ходи на ярмарок, тільки розстроїшся.

— Я і не — ходжу, — сказала мати. — Воно й треба, а не йду, бо що дадуть за отакі гроші? — І мати, взявши сапу під пахву, показала дві пригорщі чорних мозолів. — То, либонь, Ярино, немарно ходила, щось таки викупила, га?

— От сміятиметеся з мене за таку обнову, та не могла стриматись. Десять разів одходила і поверталась до тієї перекупки, як волоком тягло.

— Що ви таке вибрали, зізнавайтесь хутчій.

Тітка Ярина розв’язала мотузочки на корзині, дістала стареньку пілку, а вже з неї… Барвами заіскрилось, яскраво зацвіло диво м’яке, як свіжа-пресвіжа вода, і мерехтіння хвилями бігло, мінилось. Хустка? Та невже такі хустки бувають?

— Ну, тепер вас ніхто не впізнає в такій обнові, — сказала мати.

— Якби ж то я для себе. Та й куди вже мені таку красу на голову? Тільки щоб видніше було, яка мара? Для Василинки своєї взяла.

— Для Василинки? — недовірливо спитала мати.

— А чи не рано їй?

— Може, й рано, — згодилась тітка Ярина. — Та тільки ж… підростає дівчина, правда? Придивилась я до неї — славна, з хороби славна, а в такому дранті ходить, аж дивитись гірко. Нема в чому на люди вийти. Та й наче завинила я перед Василинкою, все гарчу на неї, гарикаю. А вона ж дитина мені рідна, не чужа. Хто в неї є, крім мене? Може, притулю на старість голову коло неї, коли зла мого не запам’ятає. От недавно втекла до вас — і очі мої розвиднились. Ви до неї добром-ладком, вона й побігла… То хай буде ця хустка для неї, може, дарує мені лиху волю.

— Обнова — як для нареченої, — сказала мати.

— Чи зуміє пошанувати?

— Пошанує… вдвох пошануємо, — обізвалась тітка Ярина. — Хай і для дитини буде якийсь празник, бо все в латках та дірах, в латках та дірах.

Дбайливо, як найбільшу коштовність, згорнула хустку, склала докупи клубок барвистого вогню, квіти яскраві склала — і в піл очку, і в корзину.

І, здається, ще не встигла дорогу перейти, поріг сінешній переступити, як уже з хати вискочила Василинка. Мов сонячний зайчик, що прибрав подобизну добре знаної Василинки. Та ще й заквітчании хусткою новою, празниковою, від якої навіть весняний день приблід та спохмурнів, бо така ж вона була гарна на Василинці. Ніби Василинка тільки й росла, що для цієї хустки, ніби хустка ця шилась-вишивалась для неї, більше ні для кого.

На мить якусь затрималась Василинка на воротях, та хіба могла довго встояти, коли в неї на голові такий вогонь зацвів? Коли й сама вона обернулась на радісний — усміхнений, щасливий — вогонь із гарячими рум’янцями на свіжих пелюстках щік? Уже підскочила, вже підстрибнула, спинилася, знову побігла. Бо Василинка хотіла, щоб бачили її втіху. Нікого не видніло на дорозі, то до кого ж їй було бігти, як не до вас?!

— Мати купила, — мовила Василинка, бо звідки їй було знати, що ви вже бачили обнову, вже милувались. — Для мене…

— Здорова носи, на кращу зароби… Ти, Василинко, як маків цвіт.

Ніколи, здається, ти ще не бачив її такою красивою, як у тій хустці. Начебто у Василинці відкрилось раптово те її чисто дівоче єство, котре ти раніше тільки вгадував, одкрилось — і тепер сяяло, вабило, дивувало.

Крутнулась перед вами Василинка — і здиміла, наче не було. Тільки зосталось у твоїй душі оте здивування перед її красою, перед яскравим спалахом Василинчиної вроди. Начеб і не Василинка щойно стояла перед твоїми очима, а тільки твоя мрія про неї. Зосталось те видиво в пам’яті й світило, гріло.

Пригадай — зібрався хлоп’ячий гурт по вощину. Мовляв, у полях, де глиняники старі, бджоли дикі повиточували й нори, а в тих норах можна вощини навидирати, в тій вощині меду повнісінько, тільки пий.

Взяли з собою кремінь, кресало, трут, щоб викурювати бджіл димом, щоб одганяти, коли нападатимуть… За село вийшли, біла польова дорога прослалась у безвість, і забилось твоє серце хутчіше, і холодком пройняло, бо манили тебе дороги, зворушувала далечінь. Хороми небес над головами сяяли урочисто, і високо-високо, майже невидний, ширяв шуліка, вишукуючи на землі здобич. І коли ти дивився на ту недосяжну сіру цяту, що завмирала, а то пливла, мов пушинка, то здавалось подеколи, що шуліка, склавши крила, ось-ось рине донизу, — і ти завмирав у передчутті його шаленого падіння, яке сподівався угледіти навіч.

Та й чом було шуліці не кинутися сторч головою донизу, коли по толоці обіч дороги раз у раз сторожкими стовпчиками зводились ховрашки, стояли, оглядаючи залляте сонячною повінню поле, а потім умить присідали, й коли хто із хлопців підбігав, то ховрашок уже давно зникав у нірці, наче невловимий дух цієї твердої толоки, збитої ратицями худоби… Цікаво було дивитись, як ховрашки непорушно стоять, як мішечки пухнастих щік ворушаться, мов у ситих, натоптуватих мірошників. Перебирали турботливо лапками, і лунав у сухому повітрі їхній тонкий причаєний свист — ховрахи перемовлялись-пересвистувались мало не як жайворонки.

Йшли гуртом, аж тут наздогнав, сидячи на бочці, Максим Тизунь, віз полільницям воду на буряки. Мишастий коник ледь трюхикав, то старий Тизунь легенько погладжував пужалном по боках, віжками посмикував. Славний був Тизунь, як і його Тизуниха, ніколи нікого задарма не скривдив, а тому ви наважились попросити:

— Дайте води напитись, бо захляли.

— А полільницям що залишиться? — поспитав старий Тизунь, спиняючи ледачого коня. — Ну, в кого є цілі картузи, наставляйте.

І, ледь-ледь одіткнувши чопка, націдив води у підставлені картузи. Потім знову вмостився на бочці, рушив, та й, обернувшись назад, цікаво дивився на вас.

— А куди це ви такою ордою? — погукав, коли вже трохи від’їхав.

— По вощину! — крикнуло кількоро з вас, проте, здається, Тизунь не розчув.

У глиняниках було парко, душно.