У гаї сонце зацвіло - Гуцало Євген

Жінка раз обернулась на ваш дитячий гурт, удруге, а потім спинилася. Спинились і ви. Жінка стомлено подалась до вас і ступала так важко, наче кожного разу доводилось одри— вати ноги від землі. Ви насторожено дивились, як наближається, як під торочками її темної рясної хустки піднімаються й опадають груди.

На диво, жінка спитала, де живе Тизунь Максим, чи знаємо такого в Овечачому. И запитала не по-молдавськи, а по-українськи, достеменно так, як ви самі говорите. Хіба що дивилась при тому хворобливо пильно, ніби аж пропікаючи до живого своїми чорними — галчиного крила — очима.

Почувши про Тизуня, ви всі відразу зраділи, стали показувати, що живе Тизунь отам, недалечко. І після того запитання літня молдаванка не здавалась такою загадковою, поближчала, поріднішала.

І повели її до Тизунів, ніхто не відстав — цікаві були знати, чому ж добилася в Овечаче. Несла в руці плетений лозовий кошик, загорнутий білою пілочкою зверху, і той кошик теж не давав спокою вашій уяві.

Зайшла до Тизунів на подвір’я, а ви, звісно, зосталися за ворітьми, поглядаючи на вікна, за якими зараз відбувалася зустріч, свідками котрої ви так і не стали. Невдовзі сінешній поріг переступила стара Тизуниха (закуталась у крамну жалобну хустину, в якій бачили бабу лише на похоронах), а за нею і молдаванка вийшла, вже без кошика, тільки ж заплакана чомусь. І раз провела чорною рукою по обличчю, вдруге, наче невидиму гіркоту стирала.

Росла над самою вуличкою в Тизунів стара груша. Восени, бувало, як зародить рясно, то земля дичками встелеться густо, мов килимом. Ніхто не полінується зігнутись та підняти щокасту жовту гниличку — соковиту, запашну. А зараз груша була облита цвітом, як водоспадом молока, і Тизуниха з молдаванкою подались до цієї груші, ви теж підійшли мовчки.

Під грушею, заросла барвінком, усипана білим цвітом, горбилась могилка. Таких могилок ви знали кілька в селі, а також одну в полі, під лісом. У них лежали червоноармійці, вбиті тоді, коли з Ове— чачого виганяли німців.

Молдаванка, заломивши руки, якусь мить стояла над могилою, а потім опустилась на коліна. І ваш дитячий гурт примовк, і ви вже почали здогадуватись, що це за жінка і чого добилась у Овечаче.

Підійшла одна молодиця, друга, поспинялись — цікавість на їхніх обличчях змішалася зі співчуттям та смутком. Надійшов і дядько Градобик, сільський коваль, він саме повертався з обіду в кузню. Голова в дядька велика й руда, наче добре випалений на вогні горщик, і руки широкі, весласті.

— Як оце ниньки бачу, — обізвалася стара Тизуниха, — заходить він у хату і просить молока. Молока не було, хай простить мені покійник, то я йому узвару в кухоль налила. Випив і ще просить, то я йому з горщиком. Узяв горщика обома руками, перехилив і так п’є, мов у жнива, а я ж собі думаю: Господи святий та кріпкий, це ж треба на тій війні так захлянути!

Жінка в чорному вже звелася з колін і, звісивши низько голову, слухала. Над плечима її літало дві бджоли — золотисті, клопітливі. Наче теж хотіли розрадити.

— Віддав мені горщика з недопитим узваром, — розповідала Тизуниха, — і до дверей. Та стривай, кажу, чого ти так поспішаєш на ту кляту війну, чи вона тебе не почекає? А орудія, чую, б’ють, аж стеля мало не впаде. Стривай, кажу йому, насиплю борщику, поїси. А як досі оце бачу його — молоденький такий, засміявся й одказує. І що, ви думаєте, одказує? Розігрійте свій борщ, каже, бо холодний, а я потім забіжу і поїм… Та й шасть за поріг.

Всі ви мов закам’яніли, слухаючи розповідь, хоч, може декому вже доводилось чути. Цвіла груша, бджоли гули над мовчазною молдаванкою і старою Тизунихою.

— Дивлюсь у вікно, куди ж він побіжить. У вулицю, чи як. У вулицю не подався, а городом, городом, а потім, бачу, до груші, а тут земля під грушею полетіла догори, як вода, і він упав. Упав і не зводиться, отут-о…

І Тизуниха показала, де впав, — там уже з землі протикалось пагіння ранньої картоплі. Жінка в чорному мовчки дивилась перед собою.

— А я вийти з хати боюся, бо скрізь орудія б’ють. А далі думаю: вже стара, чого маю боятись? Однаково вмирати треба, своє віджила. То й пішла до нього, а він у крові лежить на снігу. Нагнулась — не дихає. Ото, думаю, напився узвару, а борщу не захотів. Якби поїв борщику, то такого не сталося б, а то сам побіг на свою смерть, вона якраз і чекала його під цією грушею. Але якби ж то знаття, де вона чекає… То я вам скажу, що й могилу не довелось копати в мерзлій землі, бо поховали в отій ямі, що орудіє вибило. І на цвинтар не понесли, хай, думаю, тут і лежить, де головою наклав. Я цю могилку доглядаю, наче хто рідний лежить у ній. А чого ж, рідний. І все мені муляє… Дурна, думаю, стара шерепо, не могла попросити ладком, щоб поїв борщику, відпустила з хати на вірну смерть. І так виходить, наче я винувата, гріх узяла на душу.

— Та який ви там гріх узяли, — обізвався дядько Градобик. — Хіба солдат знає, де кулю стріне? Значить, було йому так на роду написано.

— Так, написано, — згодилась Тизуниха. — Написано, щоб до мене зайшов узвару випити, щоб під грушею поховали його. А тільки ж якби послухався, якби я ладком та добрим словечком…

Дядько Градобик ступив до жінки в чорному і сказав:

— Коли ховали, то я дав домовину, була про запас у мене, лежала під соломою в хліві. Гарна домовина, дубова, якраз по ньому.

— Дубовина славна, — сказала Тизуниха, — я б у такій лягла. То ви вже не подумайте, що пошкодували чогось.

Жінка в чорному одязі тільки схлипнула і закусила нижню губу, що затремтіла-затремтіла. Очі її набрякли сльозами…

— Я й барвінок посадила, — мовила Тизуниха, — доглядаю. І Максим доглядає мій. Усе збирається оградку поставити, бо як же без оградки… Скільки я за ним пережурилась! Яка там, думаю, мати у нього, чи жива? А ти ж, дочко, ось яка! Це ж він у тебе одинак чи ще є діти?

— Одинак, — проказала, ковтаючи сльози, жінка в чорному.

— Земля йому наша овечацька пухом, — поважно так обізвався дядько Градобик. — Йому тут лежиться добре, ви не сумнівайтесь. У нашому селі поховано й грузина одного, і росіяни є. Теж приїжджала молодичка одна з-під Курська, чоловік її колд лісу, у братській. А баба, — кивнув на Тизуниху, — поховала раніше, то й не втрапив до братської. Тут за ним догляд, ви не подумайте. Це ж, мабуть, і у ваших краях полягло немало, може, навіть і з нашого села.

Жінку в чорному знову струсонули ридання, наче вона хотіла виплакати всі сльози — не тільки за рідного сина, а й за його побратимів, що полягли по неосяжних просторах… А перегодя стара Тизуниха сказала:

— То ходімо до хати, посидимо, побалакаємо. Та, може, хтось із людей навинеться, то пом’янемо його, сердешного. І ви йдіть, — до дядька Градобика. — І ви, дітки, — до вас обернулась, — послухаємо гостю.

— Робота в кузні, — мовив дядько Градобик. — Залізо й ковадло не ждуть.

Ніхто з дітей не осмілився зайти до хати, зостались на вулиці, проводжаючи поглядами стару Ти— зуниху та жінку, що добилася з такого далекого краю, щоб навідати могилу свого сина. В зеленому барвінку, всипана зів’ялими пелюсточками цвіту, мирна, лагідна, ця могила була овечацькою, як і всі інші овечацькі могили, і раптом ви довідались про таємницю, серця ваші важче забились у грудях, і ви почулись дорослішими, досвідченішими. І не такою вже безтурботною здавалася бджолина музика. І не так медово пахло молоко білого цвіту, що водоспадом ллялося з вершка груші, по краплинці-пелюстинці стелилось додолу.

Наступного дня в колгоспі дали коней та воза, вистеленого соломою, і сумну жінку в чорному повезли на вокзал у район.

Вона поїхала не сама — кільком овечацьким жінкам украй закортіло податись теж у район: був саме ярмарковий день. Сиділа молдаванка в передку, коло їздового, а решта попримощувалася ззаду, хто звісивши, а хто підібгавши ноги.

Старі Тизуні пройшли слідом за возом до колгоспної контори, а потім зупинились і стояли доти, поки підвода з розмаїтим жіночим квітником зникла вдалині.

І не одному тобі здалося, що обличчя жінки в чорному одязі хоч і не розгодинилося, зате не було таке сумне, як учора. Може, тому, що побачила: і в Овечачому живуть люди, які зрозуміли й розділили її материнське горе, які дали останній притулок її єдиному сину.

— Оце як хочте: приймайте чи не приймайте, а тільки я від вас уже не піду.

Ви з матір’ю зачудовано дивитесь на Василинку, що стоїть у порозі. Василинка тримає в руках вузлик, який понаставляв гострі ріжки, наче хоче буцнутись.

— Ти що, може, з хати пішла? — якось недовірливо запитує мати.

— Пішла, — безтурботно відказує Василинка. — Спершу було жаль іти, бо все-таки рідна мати. Але коли я для неї чужа, коли мучиться зі мною, то чого завдаватиму клопоту? Пожитки взяла з собою, — гойднула рогатим вузликом, — а більше мені від матері нічого не треба. Ви не думайте, що я ваш хліб переїдатиму чи без роботи сидітиму. Кину школу й піду в ланку або до худоби.

— Лишенько ти моє, — зітхнула мати. — Зламає тебе робота, не розігнешся.

— А не зламає, бо до роботи я звикла, — весело заперечила Василинка.

— Чого ж ти на матір свою розгнівалась?

— Хіба не розгніваєшся, коли чужий чоловік їй дорожчий від рідної дитини? Як ходить, то хай собі ходить, але ж наговорив щось на мене, то мати й побила. А за що мене бити? За те, що я їй дочка? Ось ви ж не вдарите мене, бо я вам чужа, а вона побила. То не спроваджуйте за двері, бо до матері я більше однаково не піду, хай живе, як хоче.

Посідали за вечерю, їли кисленьку юшку з квас— цем. Ти радів, що Василинка таки прийшла до вас, що разом житимете. Ні ти її не кривдитимеш, ні мати. А з Василинкою добре, вона — як сонечко, що ніколи не заходить за хмару.

— Чи ви думаєте, мені не жалко свою матір? — говорила зовсім по-дорослому Василинка. — Жалко дуже. Перевелась, усе в роботі й роботі. Батька вбило, вона зі мною та зі мною. Хай уже пускає того приймака в хату. Хіба інші не повпускали? І вона хоче. Але ж чого сердиться, чого б’ється, наче я їй на заваді стою? То не хочу на заваді стояти, хай сама собі дає раду.

— Старий у тебе розум, Василинко, — обізвалась мати, — Ще ж молодесенька, як весняна кропивка, а міркуєш мов життя прожила.

— Міркувати не штука, — роздумливо сказала Василинка.