Таке страшне, таке солодке життя... - Гуцало Євген
Холода в цьому році припізнились, але як тільки непривітно потемніло небо, але як тільки одяг на деревах із безтурботно-жовтуватого став обертатись на безпорадно-шерехкий, але як тільки вода в озерцях стала братися полохкими олов’яними брижами,— усе навколо запахло близькою зимою, усе раптово спохмурніло. Поле, зітхаючи вранці сивими кучматими туманами, думало, що пора готуватись до перших морозів, що хліба давно вже скошено та обмолочено, бо пташки, які цілу весну не давали йому заснути ні вдень ні вночі, виспівуючи сонячних пісень, уже давно полетіли в інші краї.
І яруги думали про це саме, бо ягоди ожини по їхніх схилах уже відійшли, бо й калина, яка ще не так давно сяяла зорями, вже стояла без червоного світла ягід, а по жолобах яруг шугав такий густий, такий розбійницький вітер, що від нього хотілося мимоволі накритися високими заметами снігу. Луги, оголені й порожні, сумували за високою молодою травою, за худобою, що паслася на тій траві, за дитячими голосами; кущі черемхи над річечкою, тонкою, мов веретено, шкодували, що народилися й зросли без крил, а то й вони, подібно до всіх тих пташок, які тільки сідали на їхнє гілля, могли б зірватися й полетіти у теплий край, маючи в повітрі розпластаним корінням та настовбурченим віттям, бачачи під собою переліски, балки, села...
І сірий заєць також почав думати про зиму. І не тому, що, може, не любив ні весни, ні літа, ні осені. Зовсім ні. Сірий заєць любив весну за те, що з настанням теплих днів для нього рідною хатою ставав увесь білий світ: було де заховатись, було що поїсти, і страх за своє життя хоча й не зникав, а проте слабкішав, і навіть лисиці, постійні його вороги, та шуліки, що недремно ширяли в безмежному небі, здавалися не такими небезпечними. І влітку добре, бо лисиці знаходили для себе пташині гнізда, завжди були ситі, і хоч не дозволяли йому, сірому зайцеві, задрімати, а проте від них можна легко втекти. І восени вільне та щасливе життя тривало, на колгоспних полях багато солодкої моркви, а на поливних городах — крутобокої хрумкої капусти, хоча саме в цю пору в його кров закрадалася тривога, бо заєць вловлював, що почалося велике переселення на південь, до моря та до сонця, вловлював, як нічне і денне повітря шелестить од перелітних зграй.
Отже, заєць любив і весну, і літо, й осінь, але з подихом холодів треба вже думати про зиму, його вгодоване тіло почало вкриватися пухнастою шерстю, сіра випадала, а натомість сходила світла. І тоді, коли сіра ще не вилиняла, а біла не наросла, заєць мав смішний, жалюгідний вигляд. Тепер його міг побачити будь-який ворог, а тому доводилося майже весь час відлежуватися на одному місці, сховавшись між груддям у полі або за бур’янами у виярку. Доводилося постійно нашорошувати вуха, постійно тримати напруженими лапи,— його навіть лякав гортанний крик ворони, що самотиною пролітала у знавісніло-ворожому небі, і він схоплювався, очманіло біг уперед, аж поки заспокоювався в новій схованці. В цю пору заєць починав заздрити навіть мишам: наносили зерна в нори, поховалися під землею і сидять. Заздрив також ховрахам, хазяйновитим і мудрим, яким не треба ні від кого тікати й ховатися. Навіть мурахам, котрі попримощувалися під корою, позабивалися в шпарки, і тим заздрив.
У цю пору любив навідуватись у найближче село — тут спокійніше й безпечніше. Притаковлювався на якій-небудь грядці і так дрімав до ранку. Собак не боявся — коли вони помітять зайця, то починають валувати, пускаються навздогінці і так женуться, що нічого й не помічають перед собою: варто скочити десь убік і притаїтися за хлівцем, а твій переслідувач Рябко чи переслідувач Сірко ще довго мчатиме й дзвінко заливатиметься, аж поки зупиниться, здивований, та почне з веселою непорозумілістю крутити хвостом. Не боявся заєць і дітей — вони пробіжать трохи, але зразу ж стануть, розмахують руками, кричать "гуттю-га, гуттю-га", як на вовка, і думають, очевидно, про те, що добре б йому насипати на хвіст солі, тоді б він попався їм, авжеж!
Випав перший сніжок, і серед білих полів сірий заєць, який ще не встиг полиняти, був схожий на клубок брудного ганчір’я, на безпорадний клубок, який усього на світі боїться. Але поступово усе дужче білів і білів, пухнастішав, наче аж гладшав; здавалося, що добродушнішає, заспокоюється, що до нього повертається якщо не врівноваженість (бо яка в зайця може бути врівноваженість?), то хоча б видимість спокою і впевненості. Він, як і раніше, як і завжди, спав із нашорошеними вухами та з розплющеними очима, але вже перестав заздрити і мишам, і мурахам, і ховрахам, бо до нього поверталося почуття заячої гідності.
Сірий заєць, полинявши і вкрившись свіжою шерстю, котра його гріла й допомагала бути непомітним,— знову став подобатися. Подобатися, звичайно, так, як властиво дубові подобатися собі, а березі — собі, шуліці — собі, а зайцеві — собі... Але тут знову потепліло, сніг розтанув під диханням ласкавого вітру, сонце в глибокі затінки пригорщами сипнуло променів, потекли струмки, заблищало, завирувало, бо кілька днів видалося по-весняному щирих.
Сірий заєць, вражений цією непослідовністю в природі, цими примхами молодої зими, забився під загублений у полі пшеничний сніпок, переляканими очима лупав навсібіч, він уже почав думати, що зима так ніколи й не настане. Хотілося залізти в землю, і він... знову почав заздрити ховрахам. Скоро насунули хмари, все насупилося, почалася сльота; то капало чи збиралося капати, поля стали безрадісні; рілля осклизла, стежки заболотились, у лісі стояло мокре чамріння, нудний капіж, пережухла трава почала загниватися, дерево тхнуло важким густим духом; все живе шукало захисту — й не знаходило, все живе також почало тхнути важким духом, немов загнивалося. Але все живе було спокійне, в той час як зайцеві навіть у таку негоду не випадало забувати про свою шкуру, а це робило його життя ще безпросвітнішим.
Посухішало й похолоднішало, але в повітрі не перелітало жодної сніжинки. Побілілий заєць серед чорних полів не знаходив собі місця, тому тримався здебільшого рудих лугів, по кущовинню. Одного разу мало не наскочив на лисицю — вона йшла попереду неквапно, принюхувалась і крутила гострим писком то туди то сюди, ніби вже ласувала чимось смачним. Заєць дременув убік, лисиця почула — і почалися гони. Вона неслася за ним серед вільшини швидкою, нечутною тінню, вона стелилась над землею, її очі полум’яніли двома кривавими, націленими іскрами. Але тому що могутній страх гніздився в кожній клітинці вухатого, тому що той страх підстьобував його, гнав, легким болем розривав груди, лапи, тому що повітря солодко й страшно свистіло в його вухах, немов поклик волі й життя, то заєць мчав сильно й рівно. Плигав через кущі, раптом робив величезний стрибок убік, шастав поміж гілля так хутко, що воно навіть не могло зворухнутися,— і таки втік.
Вже давно відчув, що втік, вже давно міг би зупинитись і перепочити, але тому, що замість страху в його істоті була радість, то він мчав і мчав, котився натхненно — і йому назустріч натхненно котився весь світ: чорні горби, чорний ліс на обрії, димок у глиняниках під селом... Закляк на мить — і знову полетів, у інший бік; знову закляк, нашорошився — і знову кинув уперед своє бурхливе, тривожне тіло.
По тому уже сподівався на нову зустріч із лисицею, бо знав, що вона, опинившись у цих краях, полюватиме його, не забуде. Якби ж випав сніг, то можна б сховатися, а то світла шерсть повсюди зраджувала, і заєць боявся ходити навіть уночі, бо здавалося, що він у темряві світиться. Тому непорушно пролежував цілісінькі ночі. Але і вдень було не легше. Вдень, безумовно, було видно його світлу шубку на всі боки. І заєць засумував. Хоч бери та йди до річки топитись, щоб обірвати всі ці страждання. Бо несправедлива доля до звірів. Чому, скажімо, одного наділяє і силою, і відвагою, і теплим лігвом, і лапу таку смачну підсовує, що цілісіньку зиму можна смоктати — й не одірвешся, така солодка. А другому дарує вічний страх, вічне побоювання, коли і харчу треба постійно шукати, бо він до тебе сам не прибіжить, коли так оберігаєш своє життя, так піклуєшся про нього, що воно вже й немилим для тебе стає. Засумував заєць, запечалився...
Проте лисиця йому не дала ні сумувати, ні журитися. Коли заєць скрадливо, присідаючи майже за кожним штурпачком, перебігав по конюшинниську, вона, притаковившись у виярку, стежила за ним. І тільки капловухий добрався до лозових кущів над болотом, тільки взявся обгризати кору, як вона вискочила з засідки й щодуху полетіла вперед. Вона летіла клубком рудого полум’я, стелилася над самісінькими бур’янами, які, здавалося, ось-ось почнуть палахкотіти.
Заєць помітив її з запізненням, але не настільки, щоб не зробити стрибок убік, стрибок величезної сили, який вирвав його тіло з самісіньких зубів лисиці. Вона спочатку аж оторопіла, і того оторопіння було досить, щоб заєць опинився на безпечній відстані. Біг прудко, його задні ноги з такою швидкістю переганяли передні, що навіть перекинувся paз чи двічі; але зразу ж схоплювався, почорнілий од мокрої землі і запекліше чухрав уперед. Спочатку лисиця продовжувала переслідування, в ній усе дужче пробуджувався хижак, в ній кипіла неодолима хіть перемоги в цих одвічних змаганнях гнаного й переслідувача, але вона була хитра лисиця, знала, що заєць їй трапився бувалий і дужий, знала, що повинна вдатися до хитрощів, бо інакше нічого не вдієш. А заєць тим часом уже сховався за горбами, але не припиняв бігу, заплутував свої сліди, і, заплутуючи сліди, петляючи між поодиноким бадиллям соняшників, між кагатами картоплі,— знову відчував у собі радість од того, що біг і втік, радість життя, гостру насолоду од відчуття землі під ногами і од того, що туге повітря аж захльостує в ніс. Власне життя вже не видавалося йому таким непотрібним та обтяжливим, ця втеча пробудила в зайця його відвагу, його гідність, і тепер думав, що якби навіть за ним гнався весь світ з усіма страхіттями,— і то не наздогнали б, і то зумів би втекти, тобто перемогти, бо інші перемоги йому не судились.
Нарешті таки випав сніг. Почався він удень, і заєць уважно1 стежив, як безперервно, з лагідною впертістю летять і летять білі мухи, як опускаються на його шерсть, на бурячище, подзьобане ямками, на борозни поблизу, як поступово далина затягується світлим більмом, як земля оновлюється й по-святковому легшає, як поступово зникає відчуття відстані, його вуха тремтіли, гострі вуса так збудливо стовбурчилися, наче відчував небезпеку.
