У гаї сонце зацвіло - Гуцало Євген

— Зробити важче… Я б на того приймака не мала серця, якби ж то людина. Ніколи тверезий не приходить. І завжди в матері просить горілки. Вона вже й не чекає, щоб загадував, сама наперед готує. А він заллє сивухою баньки — й чекає, поки я спати ляжу. А я навмисне лягати не хочу, от мати й гарикає.

Повечеряли, Василинка хутенько взяла посуд зі столу, заходилась мити. Далі витерла рушником, поставила на миснику. Взяла віник, хотіла підмести долівку, та в останню мить передумала: мовляв, проти ночі не слід мести в хаті, це негарна прикмета.

Мати журливо позирала на Василинку, а потім візьми й скажи:

— Ох і невісточка славна росте для когось — роботяща, хазяйновита.

— Я до всього вдатна, — не соромлячись, одказа— ла Василинка. — В житті не пропаду.

А мати, певно, знову подумала про те, що таки справді Василинка міркує розсудливо, хоч і молодесенька, як весняна кропивка.

Ти натішитись не міг, що залишиться з вами, бачитимеш її і вдосвіта, і вдень — коли захочеш, і завжди слухатимеш її срібний голосок, у якому, здавалось, відлунює спів жайворонка, що розтанув у високості; і відчуватимеш на собі погляд її лагідних, м’яких волошок — відтоді, як ти уважніше приглянувся до Василинки, кращих квітів для тебе вже не було.

Коли смеркло й мати поставила на припічок каганець-блимавку, до хати вступила тітка Ярина. Обличчя її, повне, біле, дихало гнівом. І вся вона, рішуча, зла, готова була кинутись на Василинку, вдарити, скрутити в баранячий ріг, скубти за волосся. Хто зна, може, так і вчинила б тітка Ярина, та мати твоя стала перед нею і навіть руки звела: не руш, мовляв.

— Щастя твоє, що в чужій хаті, — мовила тітка Ярина. — Ану збирайся хутчій та додому гайда.

Василинка від столу дивилась на неї чистим, докірливим поглядом.

— А хіба ж ви не виганяли мене утришия? — поспитала.

— Я всеньке село оббігала, у всіх перепитала, а до сусідів через дорогу зайти не здогадалась! Бач, уже прибилась, уже своя! Забула за материнську доброту, за мій догляд, уже ладна кинути матір. Ану збирайся!

І тобі здалось, наче Василинка зраділа, що прийшли по неї, що додому женуть. І знову ти не міг зрозуміти її. Адже перейшла до вас назавжди, втекла від рідної матері, а варто було матері гримнути… Не йди, Василинко, хотілося сказати їй, бо навіть удома не буде так добре, як у вас.

— Ти ж бач, — бубоніла тітка Ярина, — і вузлик зладнала, і лахміття поскладала своє. Та ні, ти не сирота при живій матері, не сирота.

Василинка більше нічого не казала, проте здавалось тобі — приховує радість, що мати забирає додому. А може, граючись із тобою, тільки й чекала, коли, нарешті, прийдуть по неї? То навіщо ж брехала, що ніколи не вернеться додому?

Пішли, а в вашій хаті ще довго стояла тиша. Мати думала про віщось, уникаючи дивитись у твій бік. Блимав на припічку каганець, і світло його було таке саме непевне, як і ваш настрій.

У малиновому сяйві вечора, в рожевій куряві, що висіла над шляхом, розпливаючись по узбіччях, поверталася з поля череда. Хтось із пастухів їхав на коні, і на червоному кінському боці далеко виднілись босі ноги в закачаних штанях.

Ти щойно виходив од Павла Гречаного — забирав материні чоботи, які вона все-таки віддала дядькові, щоб полагодив.

— Тепер самі ходитимуть, — гомонів дядько, проводжаючи тебе до воріт. — Скороходи. І підківки набив — дзвоники! А латочки аж сміються!

Після того, як побували в дядькових руках, чоботи й справді були як нові. Аж не вірилось, що мати в них вибродила по овечацькому болоту минулої і позаминулої осені, що й ти в них застрягав мало не по горло.

— Чоботи, — говорив Павло Гречаний, — це здоров’я. Нема чобіт — пиши пропало. Думаєш, я хто? Я лікар, бо лікую чоботи, ха-ха-ха! Підлікував — і порядок! І враз дядько побачив, що по сільському шляху суне череда в рожевій куряві, що пастух їде на червоному коні. І вмовк, наче й про тебе забув, і про чоботи. Насупив брови, а в кожній віспинці на обличчі немов тінь загускла.

— Гей, Іване! — закричав од своєї хати, що стояла трохи на горбу, а шлях пролягав нижче. — Гайда сюди, маю тобі сказати щось!

Пастух спинився, наче роздумуючи — їхати чи ні. Та як не послухаєшся Павла Гречаного, єдиного шевця на все Овечаче, людину шановану й потрібну! І він звернув од череди вбік, риссю наблизився до дядькового подвір’я.

Павло Гречаний провів долонею по кінській морді, по спині — милувався.

— Дай проїхатися, — сказав. — Страх як хочу.

— Та куди вам, — кивнув пастух на дядьків протез.

— А ти не кивай! Колись не було такого коня, щоб я його не об’їздив. Тепер хіба коні? Нема таких, як раніше, ще не повиростали.

— Гнідий із норовом, не втримаєтесь.

— Не втримаюсь? Я? Ану злазь! — І рішуче потягнув пастуха за руку. І, коли той зіскочив на землю, дядько підвів коня до перелазу, став ногою на перелаз, а тоді вже — гнідому на спину. Вдоволений, сказав: — Та колись не було кращого від мене кіннотника на все Овечаче!

Звісивши ногу й протез на один бік, дядько нокнув, і кінь зрушив. Проїхавши в кінець вулички, повернув назад. Милицю свою тримав у руці.

— Хіба це кінь, — мовив, порівнявшись із вами.

— Який там у нього норов! Нема ніякого норову!

— Хай покаже свій норов, еге? — поспитав пастух.

— А чого ж, хай, хай!

— А не лаятиметесь?

— Та ти думаєш, я його злякаюсь! Нема такої сили, яка б мене злякала.

— Е-е, ні, не хочу підмовляти коня, бо вам однаково не втриматись.

— А ось побачимо, — завзято сказав Павло Гречаний і вдарив милицею коня. Потім ще раз ударив, і кінь, спершу пустившись риссю, перейшов на галоп. І побіг не у вуличку, а по схилу горбка до шляху. І якось так сталось, що Павло Гречаний не втримався на коневі, умить звалився з гнідого разом із милицею, а кінь трохи відбіг і спинився.

І поки ви підбігли, то дядько вже звівся і, спершись на милицю, стояв.

— Хіба не з норовом, га? — наче аж виправдовувався пастух. — Казалося вам, дядьку, що дурний кінь, упадете, а ви…

— Не бачив ти ще кінського норову, — винувато сказав Павло Гречаний. — А мені не одного довелось обламувати, об’їжджати. Не в коні діло… Ось…

І він притупнув протезом — звук вийшов короткий і пустий.

— Я йому брикнусь, я йому покажу, — і пастух замахнувся на гнідого.

— Не треба, — сказав дядько. — Хіба кінь провинився? То я… Ех, видать, уже не їздити мені верхи! Від’їздилось…

— Та ще поїдете, — заспокійливо мовив пастух.

— Не на цьому, то на другому.

— Е-е, ні, від’їздилось. А колись же не було такого коня, щоб я до нього підходу не знайшов. Тепер уже вам їздити, а не мені, хлопці.

І вогко заблищали в дядька очі, і їхній несподіваний блиск шпигнув тебе гостро та болісно. А й справді, це вже він верхи не наїздиться, як колись. І згадався тобі сон, як серед будяків та бур’яну сама-самісінька йде відтята дядькова нога.

Чого ж вона досі не прийшла в Овечаче, не здибала дядька?

— Тепер, хлопці, вам їздити, а мені сидіти з молотком та швайкою, чоботи шити, латки ставити, каблуки підбивати. Еге ж?

— Та ще поїздите, — винувато бубонів пастух, усі— даючись на коня. І раптом замахнувся на нього, вдарив п’ятами: — Ох ти, ірод, звір, потанцюєш у мене!

І гнідий — у галоп, загримів копитами.

— Славний коник, — гомонів Павло Гречаний, уникаючи дивитись на тебе, хоч, здається, очі вже перестали блищати сльозою. — Люблю таких… Ну, гайда, козаче, неси чоботи матері, щоб не ходила боса. Бач, як мені добре? Шию собі чоботи тільки на одну ногу, а другій завжди тепло. Дешево й сердито, правда?

Жартував, проте ні сам не осміхався, ні ти. Шкода було дядька Гречаного, а чим зарадиш? Він примружився, ніби — заглядав кудись далеко-далеко, й сказав:

— Може, хлопче, я востаннє оце й проїхався на коні, га? Може, ніколи більше й не доведеться. Бо здоров’я кепське, ніякі лікарі помогти не можуть.

Та й пішов угору до своєї хати, припадаючи на протез. Похитувався, наче великий птах із покаліченим крилом, і голову звісив на груди.

Материні пісні снуються і снуються в твоїй свідомості, і чомусь серед них не було веселих, а самі тільки тужливі. Наче з материного серця, з материних грудей вився нескінченний струмочок, що бринів смутком, і той струмок переливався у твою душу. Мелодія материної пісні тихенько сяяла у вечірній хаті, і вона завжди була третьою, бажаною істотою у вашому товаристві.

Прилетіла зозуленька

З темного лісочку,

Сіла, впала, закувала

В зеленім садочку.

Тобі яскраво уявлялась ота зозуля, її весняний голос, зелений садочок, схожий на ваш, і єство твоє поймалось хвилюванням, і ти розчулювався й ладен був слухати і слухати материнську пісню:

Вийшла дівчинонька

В неї запитати:

— Скажи мені, чи ще довго

Судженого ждати?

Й ти чомусь думав, що то не якась незнайома дівчинонька виходить побалакати з зозулею, а твоя мати і питає вона в зозулі про судженого, про батька твого, що й досі не повернувся додому. І так тобі кортіло, щоб зозуля наговорила гарних слів, щоб наобіцяла батькове швидке повернення. А ще тобі

хотілося, щоб у житті й справді так сталось, як ото співалось-вигадувалось у пісні. Бо є, мабуть, така віща зозуля-чародійка, якій до снаги казку обернути на явину, якій до снаги повернути додому батька з чужої чужениці.

Тільки де знайти отой темний лісочок, у якому водиться така зозуля? І ти вірив: є такі зозулі, неодмінно є. І, певно, ти винуватий, що досі не знайшов, що не попросив її за батька. Тільки де шукати, хто підкаже?

На крилах материнської пісні ширяв по хаті смуток, маяв перед твоїми очима, затьмарюючи погляд, а тобі все думалось і думалось про віщу зозулю.

А то почув, балакали між собою молодиці, начебто впав грім за селом. Бо гроза ниньки вергала блискавицями, а небо гуло, наче хто каміння звідти котив або ж їхали по його дзвінкій бані вози з обкутими колесами, коні били залізними підковами. Вдень було темно, як уночі, і вогонь блискавиць раз у раз освітлював зловісно стемнілу землю.

І тобі заманулось піти за село, подивитись, де ж той грім упав… Вихопився на околицю — відкрився перед тобою безмежний простір, умитий дощем, легкий, щасливий своєю вродою. Простір манив, кликав, і ти відчував, як душа твоя прагне лету, ось-ось виростуть крила, і ти звідаєш терпку насолоду польоту-ширяння, як то не раз бувало у снах. Паморочилось у голові од краси, якою у єство твоє входило польове безмежжя, й таємниця небаченого, невідомого бентежила.

Де ж упав той грім, коли світ такий нескінченний, коли навіть овечацьким полям немає межі! Біг по вогкій конюшині, що блищала розсипищами мерехтливих краплин, по листячку її зеленому, усміхненому, — де той грім лежить, де? Біг по стежці через свіжу ярину, мов по воді летів, ніжні її стебельця струнами понапинались у далечінь, живими та співучими, — де той грім упав, чому досі не видно?

І спинився, бо не знав, де шукати.