Етюд у багряних тонах - Артур Конан Дойль

з будинку. Що він тоді робитиме? Напевно, візьметься переглядати вечірні газети, сподіваючись відшукати оголошення про знахідку. І натрапить, звичайно ж, на наше оголошення. Тоді він зрадіє. Хіба можна тут запідозрити пастку? Він певен, що нікому й на думку не спаде, що між обручкою та вбивством є зв’язок. Він мусить прийти. І він прийде. Ви його побачите менш ніж за годину.

- А потім? - спитав я.

- А решту вже залиште мені. Ви маєте зброю?

- Так, старий револьвер і кілька набоїв.

- Почистіть і зарядіть його. Він - людина відчайдушна, і хоч я спіймаю його зненацька, слід бути готовим до всього.

Я пішов до спальні і зробив усе, як він порадив. Коли я повернувся з револьвером, стіл уже було прибрано, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю - грі на скрипці.

- Справа ускладнюється,- мовив він, коли я увійшов.- Я щойно одержав з Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

- А що таке? - нетерпляче спитав я.

- Треба купити нові струни до скрипки,- зауважив він.- Сховайте револьвер до кишені. Коли цей чолов’яга прийде, розмовляйте з ним по-простому. Решту справи зоставте мені. І не дивіться на нього надто пильно - не злякайте його.

- Вже восьма година,- мовив я, позирнувши на годинник.

- Так. Він, напевно, буде тут через кілька хвилин. Відчиніть потихеньку двері. Отак. Залиште ключ зсередини. Дякую! Я вчора купив на лотку оцю чудернацьку старовинну книжку «Про міжнародне право», видану латиною у Льєжі, в Нідерландах, 1642 року. Карлова голова ще міцно сиділа на плечах, коли вийшов друком оцей томик у брунатній обгортці.

- Хто видавець?

- Якийсь Філіп де Круа. На першій сторінці вицвілим чорнилом написано: «Ех libris Guliolmi Whyte». Цікаво, що то був за Вільям Вайт. Напевно, якийсь доскіпливий судовий засідатель сімнадцятого століття. У нього почерк справжнього крючка-судочинця. А ось, здається, і наш відвідувач.

Поки він говорив, пролунав різкий дзвінок. Шерлок Холмс підвівся й пересунув свій стілець ближче до дверей. З передпокою ми почули кроки служниці й клацання замка.

- Чи тут живе доктор Ватсон? - долинув чіткий, досить грубий голос. Ми не почули відповіді служниці, але двері зачинились, і хтось почав підніматися сходами. Кроки були шаркітливі й непевні. Обличчя мого приятеля відбило подив, коли він прислухався до них. Кроки в коридорі поволі гучнішали; потім пролунав несміливий стукіт у двері.

- Заходьте! - гукнув я.

У відповідь замість дужого чолов’яги перед нами з’явилася старезна, кульгава баба. Від яскравого світла вона зіщулила очі; вклонившися, вона стала біля дверей і, моргаючи підсліпуватими очицями, взялася нишпорити тремтячими пальцями в кишені. Я позирнув на Холмса: його вид був такий засмучений, що я ледве стримав сміх.

Стара відьма дістала вечірню газету й тицьнула пальцем у наше оголошення.

- Ось чого я прийшла, ласкаві джентльмени,- прошамотіла вона, вклонившися ще раз.- По оцю золоту обручку, що з Брикстон-Роуд. Це донька моя, Селлі, загубила,- вона лише рік тому заміж вийшла, а чоловік її буфетником на пароплаві служить; ото буде галасу, коли він повернеться, а обручки нема! Він і без того норовисту вдачу має, а вже коли вип’є - лишенько! Якщо хочете знати, вона вчора пішла до цирку разом з...

- Це її обручка? - спитав я.

- Дякувати Богові! - вигукнула стара.- Ото Селлі зрадіє! Еге ж, вона.

- Ваша адреса, будь ласка,- мовив я, беручи олівця.

- Дункан-стріт, тринадцять, Гаундсдич. Далеченько звідси.

- Брикстон-Роуд зовсім не по дорозі від цирку до Гаундсдича,- різко промовив Холмс.

Стара озирнулася й гостро поглянула на нього червоними очицями.

- Оцей джентльмен питає мене, де я живу,- сказала вона,- а Селлі мешкає в Пекгемі, Мейсфілд-Плейс, три.

- Ваше прізвище?

- Моє - Сойєр, а її - Деніс, вона вийшла заміж за Тома Деніса; розумний, тихий хлопець, коли в морі, пароплавство ним не нахвалиться, а вже коли зійде на берег, тут і дівки тобі, й чарка...

- Ось ваша обручка, місіс Сойєр,- перервав я, послухавшися поданого моїм приятелем знаку.- Вона, звичайно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути її законній господині.

Бурмочучи слова благословення й подяки, стара відьма сховала обручку до кишені і пошкутильгала сходами вниз. Тільки-но вона вийшла з кімнати, як Шерлок Холмс підхопився й побіг до своєї спальні. За хвилину він з’явився в пальті та шарфі.

- Я піду за нею,- швидко кинув він.- Це, звичайно, спільниця, і вона приведе мене до нього. Чекайте на мене.

Коли двері внизу грюкнули за нашою гостею, Холмс уже біг сходами. Я поглянув у вікно: стара шкандибала по той бік вулиці, а Холмс, тримаючись трохи віддалік, ішов за нею. «Або всі його думки не варті й шеляга,- подумав я собі,- або зараз він проникне в самісіньке серце тієї таємниці». Прохання зачекати на нього було цілком зайве: я не міг заснути, не довідавшись, чим скінчилися його пригоди.

Він пішов близько дев’ятої. Я й гадки не мав, коли він повернеться, проте нерухомо сидів у вітальні, попахкуючи люлькою й перегортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Годинник вибив десяту; я почув кроки служниці, що йшла спати. Об одинадцятій знов залунали кроки - поважні, величні; то збиралася до сну наша господиня. Під північ унизу різко клацнув замок. Тільки-но Холмс увійшов, як я побачив, що йому нічим похвалитися. На його обличчі боролися розчарування й сміх; почуття гумору врешті взяло гору, і він щиро зареготав.

- Аби лиш у Скотленд-Ярді про це не довідались! - вигукнув він, упавши в крісло.- Я так часто кепкував з них, що вони мені цього нізащо не пробачать. А посміятись із себе я маю право - все одно врешті-решт виграю.

- Що ж сталося? - спитав я.

- О, я й не думав отаке про себе розповідати. Оця стара йшла вулицею, потім почала кульгати,- з усього було видно, що їй болить нога. Нарешті вона зупинилася й покликала кеб, що саме проїздив мимо. Я намагався підійти ближче, щоб почути, куди вона поїде, але не було потреби - вона сама гукнула на всю вулицю: «Дункан-стріт, тринадцять, у Гаундсдичі!» «Невже це правда?» - подумав я,