Етюд у багряних тонах - Артур Конан Дойль
- Вони, напевно, заздалегідь домовились про місце зустрічі,- зауважив Холмс.
- Так і було. Увесь минулий вечір я розшукував Стенджерсона, але марно. Сьогодні я почав шукати його рано-вранці і о восьмій годині дістався приватного готелю «Голідей», що на Літл-Джордж-стріт. На моє запитання, чи не мешкає тут містер Стенджерсон, там одразу відповіли: «Так».
«Ви, звичайно, той джентльмен, на якого він чекає,- сказали мені.- Вже два дні чекає».
«А де він зараз?» - спитав я.
«У себе нагорі, спить. Він просив розбудити його о дев’ятій».
«Я сам піду й розбуджу його»,- мовив я.
Я подумав, що моя несподівана поява застане його зненацька, й він прохопиться про вбивство. Коридорний узявся провести мене до його кімнати - вона була на третьому поверсі й виходила до вузенького коридору. Коридорний показав мені його двері і вже пішов собі вниз, аж раптом я уздрів таке, що мені погано стало, незважаючи на мій двадцятирічний досвід. З-під дверей тоненькою червоною смужкою витікала кров; вона перетинала коридор і збігалася біля стіни навпроти в калюжку. Я мимоволі скрикнув; коридорний почув і повернувся. Побачивши таке, він мало не знепритомнів. Двері було замкнено зсередини, але ми висадили їх плечима і вдерлися до кімнати. Вікно було відчинене, а коло нього, скорчившись, лежав чоловік у нічній сорочці. Він був мертвий і вже, напевно, давно: руки й ноги встигли захолонути. Ми перевернули труп горілиць, і коридорний підтвердив, що це той самий джентльмен, який мешкав у них під ім’ям Джозефа Стенджерсона. Причиною смерті був глибокий удар ножем у лівий бік, що зачепив серце. І тут виявилася найдивовижніша річ. Як ви гадаєте, що ми побачили над трупом?
Перш ніж Холмс відповів, я зрозумів, що зараз почую щось страшне, і в мене пробіг мороз поза шкірою.
- Слово «Rache», написане кров’ю,- мовив він.
- Саме так,- підтвердив Лестрейд із забобонним страхом у голосі.
Ми з хвилину помовчали.
У вчинках невідомого вбивці було щось таке незбагненне й методичне, що його злочини здавались від того ще лиховіснішими. Нерви мої, що ніколи не підводили мене на полі бою, напружились.
- Убивцю бачили,- вів далі Лестрейд.- Хлопець, який приносив молоко, повертався до молочарні провулком, куди виходить стайня, що за готелем. Він помітив, що драбину, яка завжди лежить там на землі, приставлено до одного з вікон третього поверху, а вікно відчинено навстіж. Хлопець відійшов убік, озирнувся й побачив, що по драбині лізе вниз чоловік. Ліз він так поволі, що хлопець сприйняв його за теслю чи столяра з готелю. Він не звернув уваги на того чоловіка, хоч і подумав мимоволі, що в таку ранню годину ще ніхто не працює. Він пригадав, що той чоловік був високий, червонолиций, у довгому коричневому пальті. Напевно, пішов з кімнати не одразу після вбивства, бо встиг сполоснути руки в тазику з водою й старанно витерти ніж об простирадло,- на ньому залишилися криваві плями.
Я позирнув на Холмса - опис убивці якнайточніше збігавсь із його здогадами. Проте обличчя його не виявляло ні радощів, ні задоволення.
- Чи знайшли ви в кімнаті щось таке, що могло б навести на слід убивці? - спитав він.
- Нічого. У Стенджерсона в кишені був Дреберів гаманець, але тут немає нічого незвичайного: Стенджерсон завжди платив за хазяїна. В гаманці було вісімдесят фунтів і ще дріб’язок, але звідти, мабуть, нічого не взяли. Не знаю, якими були мотиви цих химерних злочинів, але запевно, що це не грабунок. У кишенях убитого не було жодних документів чи записок, крім телеграми з Клівленда, одержаної місяць тому; в ній сказано - «Д. Г. в Європі». А підпису немає.
- І більш нічого? - спитав Холмс.
- Нічого важливого. На ліжку лежав роман, який небіжчик читав перед сном, а на стільці поряд - його люлька. На столі стояла склянка з водою, а на підвіконні - коробочка до ліків, і в ній - дві пігулки.
Шерлок Холмс із радісним вигуком скочив зі стільця.
- Остання ланка! - скрикнув він.- Тепер усе ясно.
Обидва детективи приголомшено вирячились на нього.
- Зараз у моїх руках,- упевнено промовив мій приятель,- усі нитки цього заплутаного клубка. Бракує, звичайно, кількох подробиць, але низка найголовніших подій - від тієї миті, коли Дребер розійшовсь із Стенджерсоном на вокзалі, і аж до тієї, коли ви знайшли Стенджерсонове тіло,- мені зрозуміла, немовби я бачив їх на власні очі! Я це доведу вам. Чи не могли б ви взяти звідти пігулки?
- Вони тут, у мене,- сказав Лестрейд, дістаючи маленьку білу коробочку.- Я взяв і пігулки, і гаманець, і телеграму, щоб віддати їх до поліційної дільниці. Правду кажучи, пігулки я взяв випадково, бо взагалі не надавав їм жодної ваги.
- Дайте-но їх сюди,- наказав Холмс.- Ану-бо, докторе,- звернувся він до мене,- чи звичайні це пігулки?
Ні, безперечно, вони не були звичайні. Перлисто-сірого кольору, кругленькі, майже прозорі...
- Судячи з їхньої легкості й прозорості, вони повинні розчинятись у воді,- зауважив я.
- Саме так,- відповів Холмс.- Підіть, будь ласка, вниз і принесіть отого бідолашного тер’єра; він такий хворий, що господиня вчора просила приспати його - нехай не мучиться.
Я пішов униз і приніс тварину на руках. Важке дихання й неначе скляні очі собаки свідчили про те, що йому недовго лишилося жити. З побілілого його носа було видно, що собаче життя вже добігало кінця. Я поклав тер’єра на килимок.
- Тепер я розріжу одну з цих пігулок навпіл,- мовив Холмс, дістаючи кишеньковий ніж.- Одну половинку ми покладемо назад - вона ще стане нам у пригоді. А другу вкинемо до оцієї склянки й додамо ще чайну ложечку води. Як бачите, наш друг доктор не помилився - вона швидко розчиняється.
- Дуже цікаво,- ображено промовив
