Етюд у багряних тонах - Артур Конан Дойль

- Любий мій друже,- вигукнув він, щосили трусячи покірну Холмсову руку,- привітайте мене! Я розплутав загадку, й тепер усе ясно як Божий день!

Мені здалося, що по виразному обличчю мого приятеля промайнула тінь хвилювання.

- Ви хочете сказати, що натрапили на слід? - спитав він.

- На слід? Та що ви, сер! Убивця сидить у нас за ґратами!

- Хто ж він такий?

- Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту її величності! - вигукнув Ґреґсон, потираючи товсті руки й гордовито випнувши груди.

Шерлок Холмс полегшено зітхнув, і вуста його розцвіли усмішкою.

- Сідайте й беріть оцю сигару,- мовив він.- Ми палаємо нетерпінням дізнатися, як ви це зробили. Хочете віскі з содовою?

- Так, будь ласка,- відповів детектив.- Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я аж падаю з ніг - не так, розумієте, через утому, як через розумову напругу. Адже вам таке відомо, містере Шерлоку Холмсе,- ми з вами однаково працюємо головою.

- Ви лестите мені,- похмуро заперечив Холмс.- То яким чином ви досягли таких блискучих результатів?

Детектив умостився в кріслі й запихкотів сигарою. Несподівано він ляснув себе по нозі й зареготав.

- Оце-то сміх! - скрикнув він.- Той бовдур Лестрейд гадає, що він розумніший за всіх, а сам пішов хибним слідом. Він шукає Стенджерсона, секретаря, а цей Стенджерсон так само замішаний в убивстві, як ненароджена дитина. А Лестрейд, звичайно, вже зловив його.

Ця думка так потішила Ґреґсона, що він сміявся до сліз.

- А як ви натрапили на слід?

- Зараз я все розповім вам. Докторе Ватсоне, це все суворо між нами, звичайно. Найперші труднощі полягали в тому, як довідатися про Дреберове життя в Америці. Інші чекали б, поки хтось відгукнеться на оголошення чи сам схоче надати відомості. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що лежав біля трупа?

- Так,- відповів Холмс.- Із крамниці «Джон Ундервуд та сини», Кембервел-Роуд, сто двадцять дев’ять.

Ґреґсон помітно спохмурнів.

- Я й гадки не мав, що ви помітили це,- мовив він.- Ви були там?

- Ні.

- Ага! - ледве усміхнувся Ґреґсон.- У нашій роботі не слід нехтувати жодною дрібницею, навіть найменшою.

- Для великого розуму дрібниць не існує,- повчально зауважив Холмс.

- Отож я пішов до Ундервуда й спитав, чи не продавав він циліндр отакого розміру й форми. Той зазирнув до своїх книг і одразу відшукав запис. Циліндр він послав містеру Дреберу, до кімнат Шарпантьє на Торкі-Терас. Отак я дізнався його адресу.

- Розумно вчинили, авжеж! - пробурмотів Шерлок Холмс.

- Потім я вирушив до мадам Шарпантьє,- вів далі детектив.- Я побачив, що вона надто бліда й стурбована. З нею була дочка - дуже гарна дівчина, до речі; очі її були червоні, а вуста тремтіли, коли я заговорив до неї. Це не пройшло повз мою увагу. Я одразу відчув, що тут грають нечисто. Адже вам, містере Шерлоку Холмсе, знайомий отой морозець на серці, коли ви натрапляєте на слід. Я й спитав: «Чи чули ви про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Еноха Дж. Дребера з Клівленда?»

Мати кивнула. Вона, мабуть, не мала сили промовити ані слова. Дочка вибухнула слізьми. Тут мені стало зрозуміло: ці жінки щось знають.

«О котрій годині містер Дребер поїхав на вокзал?» - спитав я.

«О восьмій,- відповіла мати, ковтнувши повітря, щоб стримати хвилювання.- Його секретар, містер Стенджерсон, казав, що є два потяги - о чверть на десяту та об одинадцятій. Він збирався їхати першим».

«І тоді ви бачили його востаннє?»

Жінка раптом невпізнанно змінилася. На ній не було лиця, коли я спитав про це. Минула майже хвилина, поки вона хрипко, силувано промовила: «Так».

На мить запанувала мовчанка; раптом дочка заговорила спокійним, чистим голосом.

«Брехня ще нікому не йшла на користь, матусю,- сказала вона.- Будьмо щирими з цим джентльменом. Так, ми бачили містера Дребера ще раз».

«Хай Бог тебе простить! - скрикнула мадам Шарпантьє, сплеснувши руками, і впала в крісло.- Ти згубила свого брата!»

«Артур сам звелів би нам говорити правду»,- незворушно сказала дівчина.

«Краще вже розкажіть мені все,- мовив я.- Напівправда - це ще гірше, ніж брехня. До того ж дещо ми вже самі знаємо».

«Це буде на твоїй совісті, Алісо! - вигукнула мати й обернулася до мене: - Я все розповім вам, сер. Не думайте, що я хвилююся через те, що мій син доклав рук до цього страшного вбивства. Він ні в чому не винен. Я лише боюся, що зганьблю його у ваших очах і в очах інших. Проте це так само неможливо. Його чесна вдача, його переконання, все його життя засвідчать це!»

«Розкажіть краще все щиро,- відповів я.- Повірте мені, якщо ваш син не винен, то йому нічого не зроблять».

«Алісо, залиш, будь ласка, нас наодинці,- сказала мати, й дочка пішла.- Я вирішила мовчати, сер,- вела вона далі,- але коли вже моя бідолашна донька заговорила про це, мені нікуди подітись. І коли вже я наважилася, то розповім усе до дрібниць».

«Оце буде наймудріше»,- погодився я.

«Містер Дребер мешкав у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. Я бачила на кожній їхній валізі мітку «Копенгаген»,- виходить, вони востаннє зупинялися саме там. Стенджерсон - чоловік спокійний, стриманий, а от хазяїн його, на жаль, був зовсім іншої вдачі. Мав лихі звички й поводився брутально. Першого ж вечора, як приїхав, страшенно напивсь і, правду кажучи, взагалі після полудня не бував тверезим. Залицявся до покоївок якнайбезсоромнішим чином. А найгірше, що він почав отак поводитись і з моєю донькою Алісою,- не раз казав їй таке, чого вона, на щастя, через свою невинність навіть не розуміла. Одного разу він дійшов до крайнощів - схопив її й почав цілувати; навіть його секретар не витримав і дорікнув йому за таку ганебну витівку».

«А чому ж ви все це терпіли? - спитав я.- Адже ви могли виставити їх надвір будь-якої хвилини».

Мадам Шарпантьє збентежилась, почувши це запитання.

«Бог - свідок, я відмовила б їм уже наступного дня,- сказала вона.- Проте