Етюд у багряних тонах - Артур Конан Дойль
Поки він говорив, його чутливі пальці без упину кружляли над мертвим тілом - обмацували, натискували, розстібали, оглядали, а в очах застиг той самий байдужий вираз, про який я вже згадував. Огляд був такий швидкий, що навряд чи хто-небудь зрозумів, як ретельно його було зроблено. Нарешті Холмс понюхав губи померлого й поглянув на підошви його лакованих черевиків.
- Його не пересували? - спитав він.
- Ні, лише оглядали.
- Можете відвезти його до покійницької,- мовив Холмс.- Тут ми більше нічого не довідаємось.
Четверо полісменів з ношами були напоготові. Ґреґсон покликав їх до кімнати, вони поклали труп на ноші й понесли. Коли його піднімали, об підлогу дзенькнула й покотилася обручка. Лестрейд схопив її й почав роздивлятися.
- Тут була жінка! - вигукнув він.- Це жіноча обручка.
Він простяг її нам на долоні. З’юрмившись довкола Лестрейда, ми теж утупили очі в обручку. Поза всяким сумнівом, цей гладенький золотий обідок оздоблював колись палець нареченої.
- Справа ускладнюється,- мовив Ґреґсон.- А вона й так уже надто химерна.
- А чи певні ви, що це її не спрощує? - заперечив Холмс.- Але годі вже милуватись обручкою - це нам не зарадить. Що ви знайшли в кишенях?
- Усе тут,- мовив Ґреґсон, показуючи на купку речей, розкладених на одній із нижніх сходинок.- Золотий годинник фірми Баро, Лондон, номер 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і товстий. Золотий перстень з масонським знаком. Золота шпилька - голова бульдога з рубіновими очима. Футляр до візитних карток із російської шкіри; на картках написано «Енох Дж. Дребер, Клівленд» - це збігається з мітками «Е. Д. Д.» на білизні. Гаманця немає, але в кишенях було сім фунтів тридцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Бокаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на першій сторінці. Два листи - один адресовано Е. Дж. Дреберові, інший - Джозефові Стенджерсону.
- Яка адреса?
- Стренд, Американська біржа, до запитання. Обидва - з пароплавства «Ґійон», пов’язані з відбуттям їхніх пароплавів до Ліверпуля. Зрозуміло, що цей нещасний збирався повернутися до Нью-Йорка.
- Чи розшукали ви цього Стенджерсона?
- Одразу почав шукати, сер,- мовив Ґреґсон.- Я дав оголошення до всіх газет, а один з моїх людей поїхав на Американську біржу, але досі ще не повернувся.
- А чи розпитували ви в Клівленді?
- Надіслав цього ранку телеграму.
- Про що саме ви питали в ній?
- Просто повідомив, що сталося, й просив надіслати відомості.
- А чи не питали ви про якісь подробиці, що здалися вам найважливішими?
- Я спитав про Стенджерсона.
- І більше нічого? Чи нема тут якихось обставин, що їх варто було б з’ясувати? Ви вже не будете телеграфувати туди?
- Ні, я спитав про все, що мав спитати,- ображено відповів Ґреґсон.
Шерлок Холмс посміхнувсь і хотів уже щось сказати, аж раптом знову з’явився Лестрейд, що залишався в кімнаті, коли ми розмовляли в передпокої. Він гордовито, самовдоволено потирав руки.
- Містере Ґреґсоне,- промовив він,- я щойно зробив відкриття величезної ваги! Якби я не надумав оглянути стіни, ми нічого б не дізналися.
Очиці маленького детектива блищали: він, схоже, невимовно радів з того, що обіграв свого колегу на одне очко.
- Ходіть-но сюди,- сказав він, кидаючись назад до кімнати, де нібито стало трохи ясніше після того, як звідти винесли страхітливий труп.- Станьте отут!
Він тернув сірником об підошву й підніс його до стіни.
- Дивіться! - переможно мовив він.
Я вже згадував, що шпалери подекуди були обідрані. В цьому кутку од стіни одірвався великий їх шматок, оголивши жовтий квадрат грубого тиньку. На ньому кривавими літерами було написано єдине слово:
RACHE
- Що ви про це скажете?! - вигукнув детектив, мов штукар у вертепі.- Це найтемніший закуток у кімнаті, й нікому не спало б на думку зазирнути сюди. Убивця - чоловік чи жінка - написав це своєю власною кров’ю. Погляньте-но: тут пляма - кров текла по стіні! Принаймні це не самогубство. А чому вбивця обрав саме цей куток? Зараз я скажу вам. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей куток був найсвітлішим, а не найтемнішим.
- Добре, напис ви знайшли, а як ви його розтлумачите? - зневажливо кинув Ґреґсон.
- Як? А ось як: убивця хотів написати жіноче ім’я «Рейчел», але не встиг закінчити - щось, мабуть, йому завадило. Запам’ятайте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що тут замішана жінка на ім’я Рейчел. Смійтеся собі на здоров’я, містере Шерлоку Холмсе. Ви людина розумна, кмітлива, але врешті-решт старий пес-нюхач зробить усе незгірш!
- Вибачайте! - мовив мій приятель, що роздратував чоловічка своїм вибухом сміху.- Звичайно, честь цього відкриття належить вам і більш нікому, і напис, безперечно, зробив другий учасник нічної драми. Я ще не встиг оглянути цю кімнату і з вашого дозволу розпочну це зараз.
Сказавши це, він дістав з кишені рулетку й велику круглу лупу. З цими двома знаряддями він почав мовчки ходити по кімнаті, раз у раз зупиняючись і стаючи на коліна; одного разу він навіть ліг на підлогу. Він так захопився своєю роботою, що зовсім, здавалося, забув про нас, а ми чули то бурмотіння, то стогін, то легенький свист, то схвальні і радісні вигуки. Я дивився на нього, й мені мимоволі спадало на думку, що зараз він схожий на чистокровного, добре вишколеного гончака, який нишпорить туди-сюди лісом, скімлячи з нетерпіння, поки не натрапить на загублений слід. Хвилин з двадцять, а може й більше, він продовжував свої пошуки, старанно виміряючи відстань між якимись непомітними мені слідами, і часом - так само незрозуміло для мене - щось міряв рулеткою на стіні. В одному місці він обережно підібрав з підлоги грудочку сірого пилу й сховав її в конверт. Насамкінець він розглянув крізь лупу напис на стіні, найуважніше роздивляючись кожну літеру. Зробивши це, він, напевно, зостався задоволеним, бо поклав рулетку й лупу назад до кишені.
- Кажуть, нібито геній - це нескінченна витривалість,- зауважив він, усміхаючись.- Дуже невдале визначення, але детективові якраз пасує.
Ґреґсон з Лестрейдом спостерігали за маневрами свого колеги-аматора з неприхованою цікавістю, хоч і дещо зверхньо. Вони, напевно,
