Українська література » Класика » Золотий плуг - Гуменна Докія

Золотий плуг - Гуменна Докія

Читаємо онлайн Золотий плуг - Гуменна Докія

Це ж та куркулька, що про неї казала Соня: живе в них, не має пашпорта, спить у цих сінях на розкладачці. А, ось і ребраста розкладачка…

Щось болюче стиснуло Гаїні серце. Хіба цій жінці тут місце? Чому ж вона не в своїй власній дідівській хаті, чому не може вийти на просторе подвір’я, чому мусить удень стояти в чергах, а вночі гнутися у сінях і ні розкладачці?

Соня удома й дуже рада Гаїні. Де вона пропала? Ушор уже хотів був сам іти до неї, відносити ордер на дрова, — ще, чого доброго, стане недійсний, як вчасно не иикористаєш. Розмова, як завжди, точилася невимушена й повна всіляких дрібниць, що прикрашають життя. Ось, які чудові пахощі придбала собі Соня, і то зовсім дешево! "Кремль" також дуже добрі пахощі, але це ж паризькі, "Коті". Знаєш, скільки вони на чорному ринку коштують? Але Ушер дістав "по-блату" і подарував мені на іменини...

На стіл, що за ним уже сиділа Гаїна, жінка в білій хустині поставила смажену рибу, цим разом мариновану. У вазочці лежали шоколядні цукерки. До чаю — тістечка "наполеон"… Гаїні робилося недобре. Чи то від ситости в цій хаті, чи то від родинної ідилії? А чи може тому, що вхопила її ображеність за цю наймичку в білій хустині? Це ж статечна господиня, чому вона тут наймичкує? Лице в неї якесь таке лагідне і сумне, при цьому — ані тіні підлеглости. Наче вона тут не служниця, а мати.

І вперше Гаїні шибнула думка. Де вони беруть оце все? Скільки то треба заробляти, щоб так добре їсти? Це ж воно не з пайки, а з того ж таки чорного ринку. Ще ж недавно тут не було нічного, а топер…

— Чому ви віддаєте ордер на дрова, коли вам самим треба? — питає вона.

— Ти нами не журись! Один я дістала па роботі, а Ушор же працює завгоспом па фабриці, то може якось викомбінувати. Оце бачиш фотоапарат? Ми його виміняли іа ложки, а тузінь ложок Ушер завжди може дістати по собівартості… Що ти думаєш, на фабриці так дуже платять?

— А-а-а… — сказала тільки Гаїна й знов очима шукає білу хустину, що проміняла свою простору, тисячовіками устатковану господу на вузеньку розкладачку в сінях.

Як вийти з цього міщанського кубельця, не взявши їхніх дрів? Вже Гаїна не хоче більше сюди заходити.

38

Вважається, що ця східня гілка індоєвропейців розмножилась на Гінду-Куші, стало їм тісно і в таких бійках за пасовиська розпалися вони на два народи. Одна частина племен увійшла в долину Інду із своїми Ведами, а друга подалась в напрямку Персії та Мідії. Ще перед розламом вони витворили спільні вірування, але мабуть розійшлися немирно: боги одних стали демонами других. Індуські світлі Деви — у Персії поробилися демонами Дивами, а перський найвищий бог Агура-Мазда — у Індії поколовся на множество Асурів чи, попросту, чортів…

Так пробує Микола продовжити свою думку, про-стежуючи пунктирні лінії меж і кордонів своєї скитської вершницької імперії. Але в ці думки вривається вихорем інше, болюче...

… Ця гарпія, ця медуза з отруйними прилапками здібна на все! Але додуматися до такого?!

Як вона знала, що того дня має приїхати Надійка? Нізащо не хотіла забиратися, і коли Надійка постукала, то, натурально, Майя сиділа у Миколи в хаті — демонстративно на ліжку.

Микола познайомив. Товаришка, разом складаємо іспити, зайшла на хвилину, — пробурмотів він це чи щось подібне. Але Майя враз всю цю комедію перетворила на трагедію.

— Миколо, ти не крути хвостом, а скажи їй, оцій-о, що я — твоя жінка! — своїм розперезано-нахабним альтом на це Майя.

Надійчина усмішка почала перетворюватися на болізну гримасу, здавалося, що дівчина хилиться-хилиться й от-от упаде. Але Надійка знайшла в собі зусилля перемогти себе, тільки брови її зсунулися докупи.

— Це правда, Миколо? — здавленим, рівним і без інтонацій, нежиттьовим голосом запитала, а пальці її вп’ялися в ручку валізи, що її вона щойно поставила була на підлогу.

І що мав Микола сказати? Він же кликав її саме для того, щоб Надійка виплутала його з гарпіїних тенет, вирвала з полапок цієї восьминожиці. Він мав це Надійні сказати, але сам, сам! А вийшло ж ось що. Від Майї ніяк не можна було відкараскатися, вона ж має ключа під його хати. І напевно нишпорила тут, як не було його дома. Напевно знайшла й прочитала останнього Надійчиного листа. І навмисне влаштувала цей огидний спектакль.

— Не жінка ти, а причепа! — вигукнув Микола і исім своїм єством, виглядом та увагою спрямувався до Надії.

— Скидай пальто, Надійко! Давай сюди валізку. Ти — вдома!

— Як ця-о не вийде зараз із кімнати, то я їй пообриваю оті чорні її коси! — крижаним низьким альтом, що його так добре знав Микола, просичала Майя. Вся їїсутулувата маленька постать вигнулася дугою, вона миілася в боки і враз перетворилася на розлючену дику кішку з настовбурченою шерстю.

— Я краще піду, — погасло сказала Надійка, враз нкось посірівши, не випускаючи валізки з рук. — Дякую, що розкрили очі. Краще тепер, ніж пізніше… — і спазматично вхопивши ковток повітря, рушила до дверей.

— Надійно, почекай! Ти ж нічого не знаєш! — вхопився за голову Микола й рвонувся за нею. — Надю, не йди!

Але Надійка була вже за дверима.

Микола вхопив шапку й пальто, вибіг слідом за нею. Але, о чорт! І Майя вже тут!

— Без мене? О, ні, без мене нікуди не підеш! — швидко говорила вона, наче захлинаючись. — Ти — мій чоловік, і я, я — чуєш? — я піду за тобою скрізь! — на весь коридор гукала гніда гадюка. — А ви, ґречна панно, вчіться, як треба завойовувати чоловіка!

Вона ще й глузує!

Єдине, що вдалося, — умовитися з Надією про зустріч. Вони мусять зустрітися, хоч би й як стерегла Майя. Надя простить, бо зрозуміє, що її Микола попався в пастку шантажу зухвалої самиці.

То як тут можна зосередитися на Ведах і Зенд-Авесті? І що тут поможе Заратустра?

39

Гіркість та цікавість зіллялися докупи й роздирають Гаїну. Сьогодні сталося нове щось, воно не таке просте. Ануж, як то воно виглядає збоку?

Два дні не бачили одне одного. Востаннє було повно пристрасти й раю. Сьогодні — холод. В його очах — сірий вигаслий попіл нудьги, в її очах — холодна цікавість. Отакими поглядами зустрілися в дверях. Потім ще раз зустрілися, в коридорі, — не дивлячись, але бачучи одне одного, розминулися. Саме були відчинені нікна, провітрювали залю. Шкодує Гаїна, що вона на цих кілька хвилин вийшла. Так зблизька побачила це обличчя! Набрякле, очі не зелені, а жовті, лінії простягнулися від крил носа до уст… І голос його почула: не баритон, як у її уяві мало б бути, а з козлячими нотками в тембрі… І оця незначність того, що промовив: "Вітерець? Я відчуваю…" — до когось звернене.

Все це її розчарувало.

В цей час він також багато чого не ухвалив у ній, не сподобав. От він уже й пішов.

І так сіро, безбарвно стало від сьогоднішніх розчарувань! Яке ж було б жахливе провалля, коли б вона наважилася на листа, який сором!

Все це — попіл від спаленого паперу. Дмухнув — і нема.

Тепер залишається одна розрада: холодні спостереження. Він у її очах не виділяється з маси всіх оцих студентів, дипломантів, аспірантів. І нема сенсу прикидатися перед самою собою, бо в серці її нема палючого жару.

А в цей час надворі поетично замислена зима з білими панорамами, з пухнастими снігами. Місто в снігах просто потонуло, провалилося в снігове поле. І в цім несподіванім білім просторі Гаїні стає так ясно: річ не в тім, що в її душі нема нічого. Ні. Гаїна виснажується під того, що нема чим заповнити душу. Цей чоловік із козлячим тенорком не заповнить, ні. В ньому нома задушевности, або ж… не знайшов він дороги до неї, а вона до цього.

От цей крах марень на тлі незачеплено білих снігів — чи не подія це? Її треба пережити, випити до дна. І'іркий цей трунок, та де ж імунітет? На тому світі (читай: у старості) чорти примусять смолу пити, то треба звикати.

40

Тут у фойє великої книгозбірні Микола й Надійка можуть, нарешті, поговорити.

І не знати, з чого почати.

— Як це трапилось у тебе з цією рудою злюкою? — несміливо запитала Надія.

— Надю, я обіцяв тобі сказати всю правду і ти мені вір. Я бриджуся нею, — почав свою сповідь Микола.

Але Надійка не розуміла ось чого:

— Як же це так, що ти дозволив, щоб у тебе на ліжку сиділа особа, якою ти бридишся?

— Я й сам не уявляв, що може бути в образі жінки така потвора. Її ніщо не спиняє. Можеш уявити собі: коли я безцеремонно замкнув перед нею двері й на її грюкоти не обзивався, хоч усі сусіди чули, вона — знаєш що?… Вилізла карнизом до вікна, розбила шибку й улізла до кімнати. Чи мав я кликати міліцію?

— Ну, а далі?

— Ну, і далі те саме: коли я вдаю, що сплю, вона цілими годинами цокотить ножем об тарілку, об склянку, — об що попадеться. І так може тероризувати до ранку. Або ж — щипає.

— То це... ґвалт? — вжахнулася Надія.

— От це я й хотів тобі сказати. Я думав… з’явишся ти — зрозуміє, що ніяка сила мене не примусить. Але ти бачила сама.

— Тікай від неї! — повстала Надійка. — Я не розумію цієї влади. Поясни, ти щось не договорюєш. Власне, найголовнішого ти не кажеш…

Надійка похнюпила голову. І вона про головне не питає. Не ставить прямого обвинувачення. Як міг він?..

— Бачиш… Я задумав залишитися на науковій роботі й не можу з Києва тікати. Крім того, її брат…

I затнувся. Так, з того почалося. Якби не рекомендація до партії, не було б тієї хвилини фатальної, що змінила його життя й долю. Але як Надії пояснити? Що їй скажуть слова: скити, протоукраїнська причорноморська держава, що проіснувала вісімсот років? Це ж для неї порожні слова. Справді, чи не порожні це слова для її і його щастя? Кому потрібні якісь давно вимерлі скити сьогодні?

— Добре, — перервала тягучу павзу Надійна. — Але ти міг не виставляти мене на глум. Знав, що приїду, нащо ж ти її у свідки взяв? І вона живе в тебе?

— Вона, не питаючи, доробила ключа до моєї кімнати. Приходить.

І знов вони мовчать. Довго мовчать. Тоді Надійка каже:

— І нема на неї управи?

— Яка? — блідо всміхнувся Микола.

— Одна: тікати.

І знову вони вперлися в стіну. Микола це давно знає. Як уже Надія нічого тут не може, то що ж далі? Справді, — тікати, тільки ж не може він! Принаймні, треба університет закінчити, а до того часу ще хтозна, що може статися.

Надія сказала:

— Я думаю, тут є тільки один вихід. Я повинна зробити те, що вона нахвалялася вчинити мені: видряпати їй очі й вискубти все оте руде її волосся.

Відгуки про книгу Золотий плуг - Гуменна Докія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: