Золотий плуг - Гуменна Докія
В дійсності то не були дракони, а просто кольорові шматки матерії, зшиті докупи й прикріплені до довгих списів. Голова й хвіст робилися на зразок драконів, якнайстрашніші. Коли коні стояли спокійно, — клапті висіли, але при скаженому русі клапті надувалися й ставали подібні до драконів, видавали зловісний свист.
Від усіх цих видив Микола рішучо забув, де він, у якому часі. Це ж він побачив скитську грізну лявіну не очима Мадія Прототієвича, а ззовні, очима самовидців…
28
Гаїна вже сама не знає, чим себе забавити, що зробити таке, щоб захопило її. Сьогодні дістала мрію кількох літ, роман "Небезпечні зв’язки" Шодерло де Лякло, написаний у листах, і… не читається. Гаїна примушує себе зрозуміти зміст, стежити за розвитком дії, за технікою розгортання фабули. Це ж найцікавіше їй при читанні хорошої книги, — підглядати авторові трюки, композицію твору, вилущувати, якими засобами автор досягає того, що від книжки не можна відірватися. Це просто школа. Мій університет. І коли Зіна закидає, що я байдики б’ю, то вона просто тупа. Аж дивно, що саме вона таке сказала… Та це ж найважливіше у всьому письменницькому подвигові: не слава, а оці муки творчости, змагання із фактурою, що її постачає життя навколо. Як поборює й загнуздує фактуру майстер пера — це ж так захоплює!
А тепер їй щось починилося. Навіть від такого улюбленого зайняття Гаїна дуже скоро втомилася.
Від усього стомлюється тепер вона, навіть від бездум-ности, ще одної своєї потреби-гри. І тільки одного хочеться: щоб дивитися на Пагубу і щоб дивився він на Гаїну. Хай так дивиться, як сьогодні, — мов на заклятого ворога, що знищив би, якби міг, стрілою з одного ока. Але щоб дивився. Гаїну бентежить це, — оті жовтаві, як скло пляшки, негрійні очі. Може вона тому й боїться, щоб раптом не заговорили вони, — боїться втратити ілюзію? О, я боюся цього! Хай краще те, що є, може нерви витримають — до якоїсь зміни. Мусить же ця зміни прийти й визволити Гаїну із полону. Можливо, вона дістане підтекстівки, може приймуть її самовільний переклад і замовлять другий, — чи що? А тим часом і Пагуба закине книгозбірню, загубиться його слід? Але тепер — Гаїну кліщами тягне сюди.
29
— А ти знаєш? — гукнув Євген Цюрупа, заступивши Миколі дорогу на вулиці, саме на тому перехресті, де каштанова дорога перерізана тополями Шевченківського Бульвару. — Знаєш, я твою пораду вже зреалізував, і з непоганими наслідками. Оце побачив тебе здалека й догнав, хотів сказати.
— Яку пораду? — підвів одну брову Микола. Він був у зовсім інших просторових і часових вимірах, куди навіть щоденна гризота з Майєю не мала доступу. — Що за порада?
Вони давно не зустрічалися, й Микола, признатися, забув, про що мова.
— Ну й забудьків брат! Таж про ту твою Сай! Я тоді й подумав: справді, як може всяка шушваль заповнювати порожнечу, то чому б їй не дати нагоди виявити себе? А тут ще й заступник наркома освіти питав — де поділась? Вона цікаво починала. (Між нами, — трохи знизив голос Євген, — ми з ним земляки, часом здибаємося...) Подумав я — й викликав її, дав завдання. Поїхала вона тут недалеко в район — можна трамваєм доїхати. Поговорила з колгоспною ланковою й принесла чудового нариса. І назва ж не банальна: "Огірочки". Я оце думаю, чи не послати її десь у справжнє відрядження, десь на південь? Хай там потовчеться між трактористками та ланковими, може щось із цього й вийде…
Микола не має нічого проти того. Тим краще. Як зазаступник наркома освіти цікавиться, то тим краще.
— Ім’я її, правда, одіозне, — розговорився Євген, — це так. Але ж тих, що її "проробляли", вже давно вітром здуло. Вона тепер може козиряти. Всякому, хто затягне на її адресу стару пісеньку, — мовляв, ще Косіор вказав, що куркулька намагається тихою сапою пролізти в радянську літературу, — всякому тепер вона може пальнути: "Бо Косіор — ворог народу!" І всім би заткнула пельку. Здорово, ге? Всякий інший на її місці, вже тридцять раз використав би таку золоту нагоду. А вона — ані руш! Між іншим, я так обережно питався, якої думки про неї старші письменники. Кажуть, — вона нічим не гірша за кожного з нас...
— А так, так… — невиразно мугикав Микола. Його чомусь дратувала оця нестримна Євгенова балакучість, та ще й тут, на людній вулиці, — розмови про Косіора, про ворогів народу. Власне кажучи, доля Гаїни Сай мало його обходить. Після того, як пробував був на сходах біля виходу з книгозбірні заговорити, а вони дивилась в інший бік, він перестав звертати на неї увагу. Як вона така пишна, то хай собі гонориться далі. Микола й своїх клопотів не оббереться, — чи може він вгадувати, що в кого діється на душі, та чому той хтось так вороже поглядає?
— Я радий за неї, — відбувся він загальником, аби щось сказати. — Думаю, що там не стільки її провини, скільки штучно роздутого галасу та перестраховки. Ну, бувай!
А проте Микола був трохи нещирий сам із собою. Гаїна Сай і поміж його клопотами, і всупереч своїй одіозній репутації знаходить собі місце в його тайниках, може Микола й сам собі в тому не признається. Та нитка золотава ніколи не послаблюється в його підсвідомості. Якщо він злітає в недосяжні високості і звідти схоплює бистрим оком свою візію, — то від Гаїни. А як падає в трясовини, — то від Майї.
— А я й забув! — вже навздогін гукнув Євген Цюрупа. Цікаві новини завжди залишаються на самий кінець і про них згадують ненароком. — Я й забув сказати, що наш Василь узяв та й виїхав на працю в Західню Україну. Чув?
О, це то новина! А чому ж він так зник, не попрощавшись? Що ж він пише звідти? Що робить?
Але Євген помахав тільки здалека рукою, — чи то на прощання, чи невторопно, і побіг.
Гм… Василь поїхав... Гаїну непомітно витягають.. От би й взяти та й підійти до неї, привітати її з успіхом. В тому ж трохи й його заслуги є. Але ні!… Хтось, наче Василь, чи в його образі поміркованість, ясно й виразно нашіптує: Обережно! Попечешся! Десь раз слово скажеш, а пришиють зв’язок із клясово чужим елементом… А що то за жевжики коло неї крутяться?
Про що можна говорити годину отам біля балюстради у фойє книгозбірні із тим довгов’язим юнаком?
30
Піснота думок — від чого вона походить? Втома? Чи зубожіння взагалі?
В Гаїни не тільки піснота думок, а загалом нема їх, тих думок, — крім одної. Вночі п’ять-шість разів прокидається, перейнята думкою-пожежею про Вродливого. І вдень теж, як загіпнотизована. Книгозбірня — і більш ніщо — вабить і тягне. Коли раніш там вабила криниця скарбів у книжках, то тепер, не дуритиме себе, — жадоба бачити Пагубу.
Це тремтіння, коли береш при вході нумерок і вже знаєш своє місце в залі. Входиш до середини залі. Чи є тут? Де сидить? Нема. Як добре! Можна працювати, думати, читати. Але раптом серед зосередження мусиш обернутися. Чому саме тоді, як приходить він? Чому саме в той бік, де сидить, чому саме в ті очі я мушу дивитися? І як я радію завжди, а яка похмура стаю зовні від внутрішнього завмирання! Вже тоді нема роботи, нема задуми, зник свій душевний обрій — воно все замотується у якесь страшне змагання з іншою волею, з іншою душею.
І от він також уже хоче покласти всьому край. Йому вже накучила безплотна гра розмови очей, він сідає спиною до Гаїни... Раптом — щоб заскочити? — раптом різко обертається, ловить твій погляд… Чи роблять так байдужі, ті, кому надокучило непрохане обожнення? Ні, він злий — на Гаїну? — і не може, як і нона, відійти. Бо що ж інше кажуть ті його благальні погляди, як вона вже зовсім морозяна?
І що ж далі? Ну, хай, може її натягнені нерви витримають. Та лякає її безпечність і незацікавленість сьогоднішнім днем. Гаїна не думає, що скаже узавтра її порожня кишеня, чим заплатить за хату, за що купить їсти. Вона навіть не жде вже тієї манни з секції перекладачів, що Зіна дістала. Не дали — Гаїні байдуже. В хаті холодно — їй байдуже. Якщо раніш мала втіху в тренуванні з мистецьким словом (— хай що! хай б’ють, а таки вправлятимусь загнуздувати матеріял життя законами композиції! —), то тепер: не хочу! Не хочу! Так, як вони вимагають, на замовлення, — не хочу! Творчість — це як жайворонкова пісня. Вона виявляється, а не озирається, чи підходить це якимсь талабунам у редакціях. Пташка співає свою пісню, своїм власним голосом. А як за чужими вказівками, відріж та додай, — то це вже не творчість. І як би не намагалася Гаїна потрапити догодити їхнім "соцзамовленням", — ну, просто, щоб прилаштуватися до дійсности, — внутрішні сили відповідають ось такою реакцією: піснотою думок, безтворчістю. Може цей "Роман Синьої Панчохи", що ним вона заповнює свого зошита, — боковий клапан, що через нього те внутрішнє "я" хоче вилитися. У таке вузько особисте? Але ж це мучить-мучить!
І тому — як би ще скоротити свої потреби, до мі-німум-мінімісімум? Зліквідувати компоти? І ще що? А а результаті Гаїна стає як трясця — страшна!
Чи надіється вона на щось? Ні, не надіється. Вона ж сама обтинає ті нитки, що ведуть до зав’язок. Єдине, що їй тепер цікаве, — щоб снувалася ця нитка безсловесної інтимности, цієї гри переглядань із безліччю відтінків... від райсько-щасливих до демонічно-лихих, із гнівами, помстами, замиреннями, з презирством і благаннями, із сумом і радістю нового миру.
Тільки оці натягнені нерви... Коли б Гаїна не зробила дурного кроку. Але може саме цей дурний крок потрібен?
Ні, не ходити сюди. Саму себе дурити? Ти ж не працюеш тут, а лише пантруєш. Ти ж обіцяла собі, що за цю зиму багато зробиш! І ось — "огірчаний" нарисок, усе, на що ти спромоглася. Оце така ти ганчірка?
Усвідомлює собі Гаїна це — й навіть не обурюється. Навіть не будує ніяких образів, не витворює собі романтичної особистости, що на неї вона "молиться". Вона навіть не почуває того, що зветься коханням, воно, як повітря, розлите навколо. Вона вся в невиразних мареннях, в пригадуванні того обличчя, в милуванні кулястим чолом і рівними спокійними бровами, що покладені на цьому обличчі для відтінювання сонця, хмар, бурі і грому, а також і пасторалі в цих очах. Коли він гнівний, їй стає зловтішно-весело. А правда, учора Пагуба був жахливо безцеремонний, ажніяк не пастораль-но-милостивий, — злий, неприступний. Прийшов із Євгеном Цюрупою, тим редактором "Радянського села", що прийняв та надрукував "Огірочки"… Вони знайомі? Ходили по фойє, Пагуба — веселий, усмішкуватий, іронічний… і убивчо-зарозумілий.
Чим же Гаїна йому допекла? Чи не отим довгоп’ятим Трощенком із кінською гривою? Знову він півтори години читав Гаїні свою безконечну п’єсу.
