Золотий плуг - Гуменна Докія

Кавказькі залізороби цупко тримали у таємниці свій винахід.

Цю друкарську машинку колишні господарі хотіли вже здати в музей, як унікальну старовину, а вона Гаїні ще й заробляє на життя. Жодної залізної деталі в ній нема, саме дерево. Писати треба не дивлючись на надрукований рядок, бо рядки закриті, а тому Гаїна називає свою машинку сліпою. Це перший випуск "Ундервуду", гордо пояснює вона Ушерові, Соніному чоловікові, що приніс їй до хати роботу.

— Чомусь ніколи до нас не зайдете! Соня час-від-часу має більше роботи, ніж може виконати… А що ви не маєте телефону, то як же інакше дати вам знати? — по-отецькому научає Ушер.

Справді! Вже давно була Гаїна в тому іншому світі. Упорядкованому, ситому. Соня має таку філософію: "Якщо я живу, то хочу мати все, що для життя потрібне". І на цей фокус спрямовані всі прагнення. Тому в цій хаті є справжня друкарська машинка, а, не музейна, є радіо, телефон, ну, і всякі інші доступні радянському службовцеві догоди. А проте, вони люди хороші. Яка не є Гаїна дикувата, а завжди їй раді. Стіл їх завжди вкривається для неї смачними речами. І це так нормально, що навіть думати про якусь замороженість Гаїні і в голову не приходить. Хіба вона з Сонею колись не складала разом іспитів, не стояла в черзі до студентської їдальні?..

— Та трохи й так, винна, — не виправдується Гаїна, розглядаючи роботу та домовляючись, на коли це треба зробити.

І оце сидить Гаїна в хаті, стукає на сліпій стариці та дякує Соні й Ушерові, що підперли її катастрофаль-но перехняблений в один бік бюджет. Може, вони єдині люди, що їх двері для неї відкриті.

Переписує чужі думки й цифри, а сама душею "там"… Вчора він здався Гаїні не таким вродливим, але сердечнішим, ніж завжди. А власне, ще на нього й не роздивилася, — щоб уяснити собі, що ж її так полонило.

Намагається вона стати на хвилину ним і подивитися його очима на себе. Бо її власний погляд на себе фундаментально міцний. Ніщо не похитне його: вона негарна. Це робить її несміливою, а на вигляд — суворою й неприступною...

Так, я негарна, — виправдується сама перед собою Гаїна. — А хіба я кажу, що навпаки? Так, я несмілива, непевна себе, часто впадаю в депресію, як оце останні два-три дні. Так, я не маю жіночого кокетства, — й не потребую, як не потребує грошей той, хто не збирається нічого купувати. Але ніхто ж не заборонить мені розглядати людей, у цікавій грі уяви ставити їх у найрізноманітніші ситуації. Це ж моя вправа і моє право! І це нікого не понижує. І це нічим не загрожує... Крім того, як не в тій залі — день втрачений, нудний, як оці цифри, що вистукуються на сліпій стариці.

І ці свої думки хоче Гаїна записувати, щоб ні одної відтіні їх не згубити. До всього іншого — не має сили. Он лежить уже давно майже закінчене оповідання, а Гаїні легше чужі таблиці копіювати, ніж оту свою літературну вправу вишліфовувати.

21

Вже кілька днів Микола, як дерев’яний. Читає, а слова, попавши в поле зору, відскакують назад у сторінку, неусвідомлені. Читає речення один раз, другий, третій — і окремі слова зрозумілі, а цілости ніяк не може сприйняти. Перестудився? В книгозбірні ще не топлять. "Труди" з’їздів, археологічних комісій, оті величезні фоліянти звітів про розкопи в минулому столітті видаються неймовірно нудними, перевантаженими деталями… А чого ще недавно кожна стаття, кожна маленька нотатка будила уяву, викликала цілі картини, витягала живцем цілі сцени й образи з минувшини?

Що воно таке?

Оце якось трапилася розвідочка про грецьких співців і Гомера. Вони були сліпці, свої епопеї вони співали, а не розказували… і яка тоді паралель із нашими бандуристами, сліпими співцями історичних дум, блиснула! Це ж наші гомери!… А ось тепер — байдуже думає Микола: то що там таке? Чи таке дуже варте уваги? От, як можна все сплощити й знебарвити… Та якого ж ще більшого доказу треба про спільний корінь старогрецьких і українських співців-сліпців?

22

Як же це приємно, коли прийдеш, а тобі раді! Гаїна принесла зроблену роботу, а Соня просто не хотіла її випустити із хати. Нагодувала дуже смачною рибою-фарш, — нечуваною для Гаїни розкішшю. За той час, що Гаїна не була тут, з’явилося багато нового. Піяно для дочки купили, хай учиться. Текінський килим. Патефон. Кравецьку машинку. Електричну огрівальну пічечку. Буфет зайняв цілу стіну, а там виблискують сервізи… — Треба б вам більшого приміщення! — каже Гаїна. — Ой, треба! — зідхає Соня. Та що-що, а приміщення в Києві найважче дістати.

Справді, хіба це приміщення? Дві вузенькі-вузенькі кімнатки. Як тільки вони туляться з тими накупленими меблями, машинками та сервізами? І коли тільки Соня встигає і на роботі справлятися, й удома господарство свое так зразково провадити? Гаїні залишається дружньо позаздрити.

— О, тепер мені вже значно легше, — каже Соня. — У нас тепер є служниця.

— Служниця? — Гаїна недовірливо озирається по хаті. — Де ж вона у вас спить?

— Оце ж то й біда. В мешканні нема де спати, то вона спить у коридорчику, що веде до нас від комунальної кухні. Наніч розкладає ліжко, а на день приймає. Що зробимо? Поки нема більшої квартири, то мусить миритися. Їй у нас добре, вона тут більша господиня, ніж я. І дуже порядна, чесна жінка. Ось вона прийде з черги, побачиш! Розкуркулена. Не має пашпорта.

Гаїна питає, — звідки вона? — з потайною думкою: може яка її своячка?

— Ні, ти її не знаєш. Ми їздили щоліта до них на дачу в село біля Канева, поки їх не розігнали, усю родину… то довга історія. Як почнеш розказувати, то до ранку не скінчиш! Ой, чекай, а то забуду! Чи ти потребуєш дрів?

— Ще й як!

— Ушер матиме зайвий ордер на дрова, нам не треба стільки… то ти частіше заходь...

23

... "Ой, у полі три криниченьки... любив козак три дівчиноньки…" Тьху, що це я?...

Сам із себе дивується Микола. Де гіперборейка? Нема її тут от уже тиждень. Що з нею? Чому це так? Коли вона тут, — б’ючкість і гнучкість його думки тут. І чому така похмура була останніми часами?... "Чорнявую та білявую, третю..." Ні, рудої-гнідої-препоганої, ні! Ні!

А дипломна праця стоїть, а час іде…

В Стендаля про кохання: "Душа, засмучена від життя без кохання, незадоволена сумним щастям гордости, мимоволі, непомітно для себе, створює собі зразок доскона-лости. Одного чудового дня зустрічає істоту, подібну на той зразок… і віддає володареві долі те, про що давно мріяла…"

Все ж це не те, що Гаїна хоче. Вона повна сумніву й невіри. І в "володаря", і в себе.

А втім — "половина й до того найчудовіша половина життя зостається схованою від людини, яка не кохала пристрасно".

І це Гаїна бере під сумнів. Треба тільки піднятися на подвиг, що зветься: "пройти непоміченою в світі". Але з додатком: "з душею, повною сяйва".

Комашка прожила, ніхто про це не знав. І прожила вона один день. На їхню думку, треба, щоб її портрети пишалися на перших сторінках газет, щоб радіо про неї кричало — аж тоді комашка відчує радість життя. А вона й без того прехороше прожила свій довгий вік — день. Їй не треба "бути відзначеною". Їм треба, а їй не треба.

"Філософія комашини"? В цей час, коли на вулицях пишаються двоповерхові портрети стаханівців, коли уряд роздає відзнаки та ордени, коли кожен хоче виділити себе з сірої маси?

Атож! Є така Гаїна, що хоче навпаки: відмови від себе. Це та велика, що їй двоповерхові портрети видаються комариково малі, а полум’я пристрасти — язичком засвіченого сірничка. І якщо комусь смішна й жалюгідна така "філософія", то це Гаїну не обходить. Інакше неможливо. Коли нема чим дихати, треба витворювати власну атмосферу. Як нестерпно болить, — людина вмліває, а тут не вмлівати треба, а не відчувати болю.

І "найдоцільніше зробити дорадником самого себе". А це вже правда! Коли іншому розповідаєш про свої почування, аромат емоцій випарюється. "Можна осквернити найніжніші почуття, розповідаючи про них докладно". Бо слова занадто грубі, щоб передати гаму пережитого, а крім того — людина такий поганий спостерігач, коли у владі емоції! А ще крім того, видане з себе — це тільки перелляте через край, вихлюпнута надвишка. Основне залишається невисловленим.

Як добре, що Гаїна не зробила дурниці із своїми отими листами! От, що значить хоч маленька відміна від монотонії. Відвозила в Голосіїв, де працює Соня, надруковану роботу (бо треба було спішно) — і бачила поле. Обвіяв свіжий вітер і здмухнув навіяння, оздоровив. Безперечно, Гаїна нездорова, треба перестати ходити в ту кляту книгозбірню. А як, коли вона не може пройти повз неї? І сьогодні вирішено було туди не заглядати. Та й не могла проїхати. На зупинці під книгозбірнею зійшла. А цей — сидить і хоч би тобі що! Камінний.

І чого вчепилася мене ця пагуба?

25

… і що таке стать? Де межа між найдуховішими й найтвариннішими її проявами?

Що вона виробляє, ця Майя! Каже: це з кохання. Каже: вона мріяла про мене з першого погляду, як тільки побачила. Це вона впросила брата дати мені рекомендацію до партії, щоб якось… еге, втиснутися в моє життя. А що я не маю наміру більше в той дім заходити, то вона занадилася вчащати до мене. Я почав повертатись додому пізніше — і вона слідом за мною вдирається. "Годину тебе чекаю!" — Ну, що ти зробиш? Все це з кохання. А тепер вона вже навіть не чекає, вона приходить, коли хоче, вдирається вікном... Дуже просто, розбила шибку і потім цілу ніч не дала спати. Все це з кохання. І так — ніч-у-ніч. Де вона взяла цю садистичну звичку — годинами цокотіти ножем об склянку над самим вухом, як я вдаю, що сплю?..

26

Які сухі думки сьогодні! Це ж Гаїна зробила зусилля й пішла між люди, а не до книгозбірні. Бо читати не хоче вже, набридло це напруження, що скувало її останніми часами. Змарніла від цього всього, а чому? Нащо цей Пагуба їй, нащо вона йому? Може все це — вигадане від нудьги? Може.

Остогидла вже й роля спостерігача, що стоїть вище над тим, кого знемагають пристрасті. "Легка пристрасть збільшує розумові здібності, сильна притуплює їх" — каже Стендаль. Ну, і як не любити Стендаля?

"Що дужча нудьга звичайного щоденного життя, то сильніше діють отрути, які звуться вдячністю, захопленням, цікавістю. Небезпечно, коли спогади постійно і надто охоче вертаються до тієї самої людини. Так можна напевно опинитися на краю безодні…"

Це ж про неї! Стендаль говорить так, ніби це Гаїна сама про себе думає… А Гаїна збиралася заповнити цього зошита райдужним романом.