Українська література » Класика » Золотий плуг - Гуменна Докія

Золотий плуг - Гуменна Докія

Читаємо онлайн Золотий плуг - Гуменна Докія

Вудила, псалії, гнуздечки, підхвістний ремінь, сідло, попруга, кнутовище — все це в малюнках, різьбах, інкрустаціях, вишиванках, нашитих аплікаціях. Всілякі звірі — олені, лосі, тигри, лиси і навіть зайці. Різні птахи — гуси, лебеді, фазани, півні, орли… Кінська збруя оздоблена всеможливими підвісками, пронизками, фігурками, півмісяцями, краплями, полум’яними язиками, хвилями, комами, оленячими чи турячими рогами, хрестиками, свастикою, спіралями, голівками тварин, розетками, пальметками, листочками, бруньками, квітами лататі… І все це або золотом на дереві, або таки золоте. Як такий вершник летів степом на коні, — було на що подивитися!

Але… де вони те золото брали? Хіба на Україні золото добувалось?

Микола може не сумніватися, чи все це правда, все оце, що він у своїх книжках читає. Таж ці золоті скарби заповнили Ермітаж, задокументовані так, як їх було знайдено в скитських могилах. Скитські царі виряджалися на той світ у всьому свойому розкішному спорядженні, із найближчими дружинниками, із кіньми, осідланими в золоту збрую. Доля не зовсім була іронічна до них: не все розграбували шукачі золотих скарбів. Деякі могили таки дочекалися, що їх відкрили вчені комісії нерушеними, хоч довго довелося чекати, еге, чи не двадцять чотири століття. Але проте дочекалися — і скитська слава знову засяяла на весь світ.

Чортомлик, Солоха, Велика Лепетиха, Баби… біля Никополя, нижче Запоріжжя? То це ж вони й суть ті царські могили, Геродотова "земля Ґеррос". Це він і є центр скитської держави на низу Дніпра від Дунаю до Дону? Держави Атея, що йому "іржання коней було миліше за гру на флейті…"

Кам’янське городище було справжньою твердинею, — розкривають теперішні досліди. Може то Атеєва столиця? Еге, то це щось на зразок Запорозької Січі? Еге-ге, то це виходить, що традиція укріпленого осередку на нижній течії Дніпра старіша за якесь там надцяте століття нашої ери? Ці "січі" там уже існують із скитських часів? А ось далі сказано, що після упадку Атеєвого степового царства це велике укріплене городище заникає, але натомість з’являється — у другому столітті до нашої ери — з двадцять малих укріплених місць (може краще сказати січей?) на нижній течії Дніпра. А що ж, і за козацьких часів не лише на Хортиці була січ, були й інші. Токмаківська, Микитинська, Чортомлицька, Підпільна, Базавлук…

То виходить, що перші "запорозькі козаки" були скити? Як же це повірити авторові цієї статті, що "нічого не залишили після себе скити, лише кілька слів у нашій мові"? Ця традиція, традиція запорозького козацтва — це нічого?

В Миколі одним духом завертілася центрофуґа думок, а від них пішли хвилями на всі боки інші. "… Це була родова організація вояків із вождем на чолі, з радою старшин, з народніми зборами рядових вояків. Влада вождя була велика, але обмежена зібранням війська, що могло й скинути царя, коли він діяв не так, як треба, і коли ним були незадоволені." Та стривай! Це ж, власне, й устрій Запорозької Січі! Чи це випадок, що й місце, й устрій такі подібні у скитів та запорожців? Мабуть то у цих місцях-січах ніколи не переводився, починаючи із скитських часів, дух військової демократії…

Та тут Миколині думки стали на одній крапці й замерзли. Чогось бракувало.

"Гіперборейки" не було в залі.

10

По правді сказати, тепер не легко зустрітися нам — і дуже добре, що не бачу його. Це була б якась крапка, після неї мусіло б початися щось нове.

Як же тепер зустрітися? Двоє людей сказали очима все, що мали, — ані перешкод, ані потреби говорити устами нема. Він був такий одвертий, як із самим собою.

А втім не зовсім так, бо все це робив свідомо, якщо не сказати — навмисне. І що хотів сповістити цим?

Лиш вийшла Гаїна в фойє (коли це було? Вчора? Позавчора?), як вибіг і він, шукаючи очима, де вона. А, вона розглядає виставку старих видань і Гравюр, присвячених старовинному Києву… Вибіг і другий раз — чи вона ще тут? Став із викликом чи запитом так, що Гаїна не могла його не побачити, ані обминути. "Люблю, а ти?" — "Так, і дуже!"

От, що було сказано. І тепер не впізнавати одне одного — неглузд і образа. Впізнавати й очима говорити далі?

Теж неглузд. Якоїсь крапки не вистачає. Як Гаїна мав повестися? Як поведеться він? Це Гаїну турбує.

11

— Ти… ти її знаєш? — здивовано скинув Микола очима на Василя, коли вони проходили повз університетську бордову колонаду і Василь привітався із "гіперборейкою". Вона йшла назустріч їм, у свойому незмінному картатому пальті, з поглядом, устромленим десь за обрій, не знати, чи й помітила Василів легкий уклін.

— Знаю… — недбало відказав Василь. — А що?

— Я не думав… — почав був бурмотати Микола, бо йому дуже кортіло почути щось більше. Зрештою: — Хто це?

Василь навіть не знав, що відповісти на таке питання. Це правда, що Гаїна Сай кінчала в одному році з ним літературний факультет, але якщо Василь тепер завідує школою на Львівській, то що нині робить вона? Він ніколи майже й словом не перекинувся з нею, а тепер то й поготів... Ну, ще пам’ятає, що вона щось там надрукувала, щось із нею трапилось — неприємна історія… Чи то куркулька, чи то репресовані родичі... Словом, із підмоченою репутацією. А що?

Гіперборейка — і куркулька! Несполучно! Образ куркульки в Миколиному уявленні в’язався із широкою, огрядною тіткою в квітчастій хустці. Абож із другим, сучаснішим: у спідниці з мішка, підтикана, великі порепані руки, чорна хустка над самим лобом, мітла в руці… Що ж має спільного Ляодіка, оця струнка й легка хода, уся ця сильветка тонкої лозини, з куркулькою?

— А що? — втретє перепитав Василь.

— Дуже цікава.

— Цікава? — недовірливо глянув на Миколу Василь.

— Надзвичайно! Цей різьблений профіль, цей виточений зарис уст, чи то химерний, чи то суворий… Цей погляд фіялкових очей у сполуці з русявою авреолею волосся...

— Та прокинься! — на всю вулицю розреготався Василь. — Суха, як тараня, очі — риб’ячі, безброва. Що цікавого знайшов ти в ній? Скільки я її знаю, — така сама миршава, бліда й апатична. Ну, кого може зацікавити така зануда?

От, як по різному можна бачити одне й те ж! А Миколі вона ввижається ідеалом вроди. Якби не було банально, він би порівняв її з античною камеєю. І невже ніхто, крім нього, ніколи не побачив її краси?

— За моїх студентських часів ніхто ніколи на неї не глянув, нецікава нікому була ця Сай.

— Це її прізвище? — аж спинився Микола. — Прізвище її Сай? — аж скрикнув.

— Гаїна Сай. Може яка твоя родичка? — кпинливо подивився Василь на спантеличеного новиною Миколу.

— Не раджу... Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай!

Та зчудовання Миколине було зовсім іншого характеру, сказати б "академічного". Може для Василя це було звичайнісіньке прізвище, але Микола знав: Саї — скитська назва племени, що Геродот звав Царськими скитами. Це ті, що вважали всі інші племена своїми рабами. Дряпіжні вершники, що ходили походами на Закавказзя, Передню Азію й навіть добігали до Єгипту, що повалили Асирію й Вавилонію… і ця бліда дівчина! Володарі необмеженої в просторах імперії від Дунаю й Карпат до Алтаю, пострах цивілізованого осілого світу, — війна, грабіж, здобич рабів, захват табунів, золота й килимів, — і ось нащадок. Саї поставали самі хліборобами, оселянилися, вони куркулі!

— Дякую за інформацію, — так само глузливо відказав Василеві Микола. — Ти, мабуть, знаєш, що я останню весну ходжу попід цими колонами, що в мене є наречена, що ми з Надією поберемося та й будемо вчителювати собі потихеньку. А ще не вадить тобі знати, що я працюю над дипломною працею про скитів і що Саї та Мадії може й справді три тисячі років тому були якоюсь ріднею.

І справді! Що йому ця "Ляодіка"? Як у музеї чи на екрані бачиш красу, що до неї ніколи рука не доторкнеться, досягти не може. Якщо він і спостерігає її, то виходить це поза його волею, якось стихійно. Це ж просто випадок, що вона опинилась у полі його зору.

12

Коли Гаїна читає Стендаля, він глибоко проходить їй у душу, і від суму, що гніздиться поміж Стендалевими рядками, Гаїна плаче. А власне, плаче вона від свого суму, тільки Стендаль будить його.

Не треба розпускатися, — умовляє сама себе. — Я ж уже зовсім порозумнішала. Той підкреслює, що не хоче переходити межі, яка за поглядом, а то й погляду не подарує.

Чи варто передумувати, — як сів, де сів, глянув чи по глянув? Не варто, а варт запам’ятати, що мій звичайний тонус сумний, — і тоді я розумніша. В щасливому тонусі я дурнішаю і будую фантастичні пляни, що їм ніколи не здійснитися. Ну, дурна ж стаю! Не знаходжу тоді душевного затишку.

Чи зрозуміє хто цей неглузд?

13

Скити — дуже туманне, розпливчасте поняття. Все, що на північ від Чорного моря, в уяві греків було Скитією. Алеж Геродот, хоч начислює з десяток племен, та проте робить загальний поділ на номадів, напівкочових-напівосілих і осілих хліборобів. Чи справді вони прикочували з Азії, чи іранці, а чи може чистокровні індоєвропейські автохтони Причорномор’я? Тільки як же це так, щоб індоєвропейці та були номадами, мисливцями за людськими скальпами?

І хоч Микола ще тільки входить у тему, а йому малюється картина зовсім не така. Це ж у цій євразійській безмежно розлогій рівнині, починаючи з часів льодовикових, кочують племена мисливців. Де ж ті сучасники льодовика поділися? Пішли із згасанням льодовика за оленем на північ? Та не всі. Вимерли? Та чому? Звіра в цих степах не переводилося ніколи. Як вимерли мамути, то ще були олені, тури, ведмеді, вовки, лиси, зайці... Коротше: людність не замінювалася іншою, змінився спосіб життя. Люди вже не йшли за отарами, куди ті поведуть. Навпаки, отари й череди йшли туди, куди переганяли їх пастухи. Шукаючи все нових випасів для своїх черід і косяків, настухи й пересувалися по розтяглому від Карпат до Кавказу й далі степу. Це все було споконвіку їхнє, річ була тільки в тому, які племена потиснуть другі, які займуть череди своїх сусідів та яка з того зчиниться бійка. На Миколину думку, то що за різниця між словами скотар і скит? Може це й є значіння цього слова, що об нього розбивають собі лоби вже ціле століття вчені? То, мабуть, скити — як звали їх греки, саки — як звалися вони у персів, аскгу-заї — як були вони відомі в Передній Азії та Месопотамії, чи ашкеназ — як називала їх Біблія, все це однаково шкіряники, люди, що мають справу із шкірою, скотом… І може це слово старовинніше за тих людей, що жили в Північному Причорномор’ю? Може було воно в обігу вже тоді, як розселялися індоєвропейські племена, бо чого це у греків воно означає шкіру, а на далеких Британських островах навіть є нарід, що й досі зве себе скотами?

Ну, це стосується скитів конярів-вершників, майстрів блискавичного переходу з одного місця на друге, нехай… А є ще ж осілі, — безкінні, прикріплені до своєї землі, вони орють волами, як у старовинній Месопотамії…

Так переварює Микола скитську тему.

Дипломна праця посувалася, росла змістовно й обсягом.

Відгуки про книгу Золотий плуг - Гуменна Докія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: