Золотий плуг - Гуменна Докія

Він тут найповнокровніший і найглибинніший: він і орач, і бог війни, і бог пастухів… А вже довкола віялом розходяться однобічні портрети — то якогось грецького забіяки Ареса, то завойовника-зверхника над підкореною місцевою людністю арія з касти брахманів… Чи ця історія Яра-Арія, часом не є історією розселення індоєвропейських племен на схід-захід, втілена в різноманітні міти? Але первісно вони — орачі, волами обробляють землю, воли в них святі, як і сонце, — яре, палюче, життєдайне сонце…

Добре, — питає себе здивований Микола, — але при чому тут його тема, причорноморські скити? Куди це занесла його непогамовна Уява? Десь аж у бронзову добу? Ось краще занотуй собі, що й скити залюбки брали собі це ім’я. Син царя Ідантирса звався Аріяпітес. Цар Аріянтас робив перелік скитів, до речі, дуже дотепно: кожен скит мав принести й кинути на купу стріл свою…

А Гаїна Сай ще й досі женихається з тим альбіносом. Про що можна так довго говорити?

47

Як то Гаїна зустрічатиме Новий рік? Ніяк. Її ж сахаються, мов зачумленої. Зустріла вчора одного такого... колись був друг-приятель. Це ж йому першому прийшла-сказала, яка біда скоїлася з батьками, коли влада вигнала їх із власної хати. Тоді співчував, а тепер побачив здалека — і перейшов на другий бік вулиці. З такими, як Гаїна, краще не вітатися... Одна ще Зіна є, ще хоче з тобою говорити.

Як зустрічатиме Новий рік Вродливий? Напевно, з тією чорнявою красунею, що оце кілька днів тому бачила Гаїна. Вибіг, як тільки заглядів її, і довго-довго вони ходили туди-сюди по фойє… Як уздріла Гаїна ту пару, так у ній все вмерло. Мрії, марення! Де ви поділися? Все стало на своєму місці, на вихідній точці. Куди там Гаїні!…

Доживати тобі в свойому бідному куточку, носити тавро безталанної невдахи. Ніщо не пробудить у тобі творчого вогню, бо природа наділила тебе такою плохою вдачею, а навколо гарчать собаки.

Ні, і не це! Іскра тліє й погасне, і ще ніколи не роз-палахкотілася вона в полум’я, що коло нього грілись би інші. Ось, що знесилює, стомлює. Ось, від чого вона, ще тільки прокинувшись, уже змучена. Ба навіть увісні душа її знає це без почувань і думок. Без дружнього тепла іскра гасне. А Гаїна не вірить у можливість такого особистого, їй належного і не випрошеного тепла. Вже не вірить, що й Вродливий міг би дати.

А проте от уже зараз за ним сумує, не вистачає його, — хоч би тих неввічливих, злих поглядів.

48

Не раз уже каявся Микола, що взяв собі таку важку тему, — але ж і відійти не може, бо щораз цікавіша.

Це якесь велетенське явище, розлегле на двох континентах, процес кількох тисячоліть. А причорноморські скити — один із кінцевих його епізодів. Вони споріднені з усіма народами на захід і схід. Чи не так?

А який хаос із цими скитами твориться в науковій літературі! Скільки поглядів — і одні одних заперечують. От і розбери щось у цій каші! Одні залічують їх до турано-монгольських зайд, другі вірять, що скитські леґенди про їх причорноморську автохтонність засновані на правдивій історичній дійсності. Треті ж вважають скитів прямими предками всіх європейських народів — тільки цей погляд уже застарілий… Ще недавно панувала настанова, що скити — іранці-завойовники мовою й культурою, та що вони прийшли з Ірану, підкорили місцеві старожитні племена, поробили їх підлеглими рабами, збирали з них данину, а самі поставали панівною верхівкою, аристократією. А взагалі, чужинці називали скитами всіх, хоч під цим іменем крилися різноманітні племена, зовсім не скитські...

Але ось і ще одна думка. Скити це просто скотарі, вершники. Не туранці вони й не іранці, а явище чисто тубільне, зросле на цьому самому ґрунті. Все більше на-плоджується в степовиків отар, черід та косяків, скотарям потрібно все більших просторів для випасу. Виділяється прошарок багатих власників-родів, вони потребують для охорони своїх багатств озброєних людей. І от навколо голови роду збирається загін вершників, що має охороняти своє, а як що до чого… то й загнати до своїх черід чуже. Ця озброєна ватага-дружина не тільки охороняє своє, а й нападає на сусідів. Що багатший скотар, що численніший рід, то більша дружина, складена з молодих хлопців цього ж таки роду. Ця дружина вже скуштувала смак воєнних сутичок та здобичі і без війни не може бути. Її справа — збройний наскок, розбій. Це вже професія. І от кілька таких степових князів, кожний маючи свою дружину, об’єднуються в конфедерацію та й пускаються у спільний воєнний похід, жадаючи здобичі та слави.

Це вершництво з природи своєї просторово аґре-сивне. От чому за скитських часів знаємо скитів і на Кубані, й на Обі, й у Заураллі, й на Алтаї, і на Дунаї, й у Семигороді, і на Райні… Для скитів терен необмежено розтяглий, бо він же не лан для хлібороба, а простір, сезоново заселений для випасу, або для грабіжницького наїзду на чуже добро. Що більший простір опановують вершники, то більший мають зиск. В цьому й пояснення евразійства скитів. Скитство — імперіялістичне. Держава скитів — держава вершників із центром на Україні і безмежно розтяглою територією. Теренові простори її — від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю.

Скит зневажає працю біля землі. Він — вершник, що любить похизуватися своїм конем, своєю розкішною зброєю, прикрашеною золотом, кінською збруєю, пиш-. ною одежею. Все це він здобуває у війні. Кочування й жадоба наживи привели його до Туркестану, до Ірану, у давні культурні країни Закавказзя, в Асирію-Вавилонію, Палестину… Що це була велика потужна сила, варто лише згадати 614-й рік до нашої ери, коли скити зруйнували Ніневію, утвердилися на Закавказзі, заснували твердиню Саккиз, столицю Мадія...

Гарного предка відшукав ти собі, Миколо, їйбогу! Світовий розбишака. Та проте… я думаю, кожен англієць і француз хотів би мати таких предків. Ого, як би вони ними пишалися!

Тут Микола знов пригадує собі всі оті родовідні ле-ґенди, що явно доводять автохтонне походження скитів. Якщо тато Геракл залишив слід своєї стопи аж на камені, то як же не вірити леґенді?

Так гарну думку про автохтонне походження скитів безжально розбиває археологія. На підставі розкопів скитських могил усього обширу Скитії, вона виявляє, що скити в наших степах гарцювали вже в дев’ятому столітті до нашої ери, себто, вживаючи археологічної термінології, саме тоді з’являються ознаки скитської культури: зброя, кінське спорядження і звіриний стиль. Трохи раніш об’явились вони на Кубані, вже потім над Дніпром. А найбільшого розквіту й пишноти досягли вони у п’ятому-четвертому столітті до н. е. у царських могилах біля Никополя. Такі самі могили, тільки скромніші, розкидані на Київщині, Вінниччині, Кам’янеччині, на Полтавщині, Вороніжчині, на Дону…

Чи не болітиме голова від усіх оцих поглядів? І головне, сто років уже розв’язують це питання — чи скити наші предки? — та й досі ще не вирішили. Є прихильники одного і другого погляду, з найпереконливішими доказами. Микола може собі вибирати ту думку, яка йому ближча до серця, до почуття, до інтуїції. Тому він дуже уважно нотує собі твердження сучасної археології, що звіриний стиль розвинувся не де, як над Чорним морем. Мовляв, аналіза речей звіриного стилю на всьому обширі показала, що ориґінально походять вони звідси, а ті, що на Алтаї, в південному Сибіру тощо, — вже наслідування й поступовий відхід від початкових зразків. Що далі на схід, то ця "скитська тріяда" (зброя, кінське спорядження і звіриний стиль) щораз більше втрачає суцільність, а найповніше вона збережена тільки в Причорномор’ю…

49

О, Небо, яке тягучо-монотонне існування! Те, що здавалося з верхом цікавим, стає безбарвно-сірим, як тільки воно не змінюється іншими вражіннями. Як це сидіти на одному місці? Душа Гаїнина потребує зміни краєвиду, руху, їзди, а що цієї зміни нема, то їй видається все жахливо нудним. Життя само по собі вабливе й цікаве, але монотонія щоденности вбиває цю привабу. Так і з цим "Романом Синьої Панчохи". Монотонний став, нудний, і композиція його виразно млява. До кінця цього зошита Гаїна не дотягне.

Збагнути тільки! Яка вона бідна, — навіть і цю монотонно книгозбірні боїться втратити. Жах! Ці два дні Нового року книгозбірня буде закрита. І в такі дні Гаїна гостро відчуває, що їй нема куди подітися. Питала Зіну, де та буде зустрічати Новий рік. — На Марсі! — каже.

— На Марсі, то на Марсі, чи я до тебе з ножем до горла?

— Посиділа в Зіни Гаїна та й пішла, — вже більш і до неї не хоче. Але чому Зіна так сказала?

Таких, як Гаїна, є більше. Ось оцей безпритульник у обмотаних ганчірками черевиках, у пальті, що на спині розлазиться й показує обвислі шматки вати, підперезаний ремінцем, з давно неголеною щетиною на щоках. Він приходить рівно о дев’ятій, як відчиняється книгозбірня, а покидає залю за чверть до одинадцятої, аж як дзвонить останній сигнал і гаситься світло. Напевно, йде в якийсь куток під сходами, де йому дозволено ночувати. А Гаїна ж його знає! Він закінчив Інститут народньої освіти, чи пак не закінчив. Його за щось викинули з останнього курсу... Цікаво, що він читає? Мабуть, якусь ідеалістично-містичну філософію… А міг би викладати в середній школі. І чомусь користується тут даремним теплом...

"Чомусь"... Хто це каже?

50

Важлива новина! У місті Саккиз, в сучасному Кур-дистані, знайдено скарб. Скарб цей, за всіма ознаками, належав скитському цареві Мадієві. Чудові речі із золота, срібла, бронзи й кості. Золота пластина із священним деревом та фантастичними тваринами, золота пряжка із зображенням лева й грифона, два браслети з качками й левом, уламок золотої обкладки піхов меча із зображенням антилопи-сайги, три уламки бронзових поясів, заповнені фігурами биків… А найцікавіша й найкраща річ у цьому скарбі — золотий пояс, вкритий пггудерним взором. Ніби гілля, а поміж ним позаплутувані спокійні олені та баранці… Були там ще аси-рійські речі, мабуть, воєнні трофеї…

Скарб цей правно належиться йому, Миколі Мадієві. Це ж його спадщина. І кому б його подарувати, того золотого пояса? Думав-думав, і не знайшов нікого іншого, крім Гаїни Сай.

51

Мир на душі. Нехай всі вони бавляться, танцюють, веселяться — Гаїна ось зустріла Новий рік працею. А тепер лягає спати. Мир на душі!

Найвища любов, що поглинає і живить одночасно, — любов до красного письменства.