Золотий плуг - Гуменна Докія
Але про те каже їх свята книга, Зенд-Аве-ста. Вона оповідає про побут предків, що їхнім головним зайняттям було захопити чужий загін худоби, оборонити свої череди. Для оборони вони будували величезні доми-твердині, часом навіть на сім кілометрів у квадраті, щоб було куди заганяти свою худобу на випадок війни-сутички. Житла були у внутрішніх стінах. Такі доми звуться в Зенд-Авесті "квадратові вари", мабуть, це вони засипані в пісках Середньої Азії. Рід, що жив у такій "варі", звався вис, зовсім так, як і наше слов’янське весь — "село", та й слово всі. На чолі родової організації стояв пати, — чи то просто пастух чи той самий, що й наш батько.
У кожному віс, обгородженому мурами, був священний вогонь, атраван, мабуть, з того часу, як ще палеолітичні пращур-мисливці, переходячи з одного кочового табору до другого, несли з собою найбільшу святість, огонь. Та й у нас же ватрою зветься вогнище, розкладене в полі, в степу, в лісі, в дорозі...
Отже… Так мовив Заратустра. Два брати б’ються вічно й ніколи один одного не зборе. Ормузд і Аріман. Добро і зло. Осілі аріяни, парфяни, мідяни — добро. Кочові степовики — зло. В цій доктрині перського філософа й пророка Заратустри знайшло своє завершення почуття родовитого перса Дарія, коли він вважав своїм святим ділом поборювати отой ворожий кочовий степ, що не давав спокійно дихнути. Як же ж! Увесь цивілізований світ лежить біля ніг перської імперії, а з масаґетами та саками не справиться. Щоб поконати їх, цих аріманів, вершників степу, задумав він зайти ззаду і розгромити "саків, що за морем". Може то вони й були постійним резервом сили степовиків: людьми, причорноморським хлібом?
Так мовив Заратустра: два брати…
43
З ким Гаїні більш-менш добре, то це із Зіною. Зіна найкраще її розуміє, бо на собі зазнала, які болючі оці літературні тарапати. Їй також заливають сала за шкуру. Скільки раз чула Гаїна, як із бідної Зіни позаочі насміхаються язикаті поети! Але Зіна не зважає: вона своїми віршами бере боєм усі редакції. І це завзяття їх зближає. Гаїнине одного ґатунку, а Зінине іншого, настирливо-навратливе. Отож, Зіна крутиться "в колах", вона багато чого розповідає й Гаїні, багато такого, чого Гаїна не знала б ніколи.
Вона обурена, що друкують халтурні оповідання. Наївна, а ще близько там крутиться! Один просить, та не друкують, а другого самі просять. Каже Корінь — мусів аж псевдонім видумати, щоб два оповідання вмістити в одне число журнала, де він секретарює. Жовтневий збирає взяток аж із трьох мов, бо друкує кожне своє твориво російською, українською та жидівською. Не було вже, бач, кому дати переклад п’єси "Весілля" — і Зіна аж кипить. Чи не могла б цей переклад зробити вона? Певно, що ні! П’єса йде в кількох театрах великих міст і з кожної вистави Жовтневий дістане відсоток. Нехай пів відсотка, то й то вже досить, щоб мати власну дачу…
Десь оце недавно читала Гаїна в газеті вислів: "Капіталізм у роздрібненому сільському господарстві народжується щогодини, щохвилини". А це ж правда, і не лише в роздрібненому сільському господарстві. В кожному колективі, в кожному підприємстві, в кожній шпарі, — тільки він там підпільний. А найпишніше процвітає державний всесильний капіталізм. Вони всі говорять про комунізм, а Гаїна, як і соціялізму, так і комунізму ніде не бачить. Де він? Як і в інших колективах, у колективі письменників набундючились бюрократизм і вельможність. До вчора ще таких самих, як і ти, — сьогодні ані приступу. Бо вони при колесі державної бюрократичної машини. Довкола щохвилинно народжується захланність, — хто, що, скільки може урвати від цієї державної машини, що акумулює капітал. Скинули одних вельмож, то є другі. Капітал державний, але порядкують ним вони, як власністю.
А як скоро засвоюють вони ролю вельможі! Вчора Пташник був такий маленький, прохацький, запобіж-ливий. Сьогодні він зарозуміло копіює всі манери вчорашнього вельможі, тільки виходить це в нього стократ нахабніше.
Яка боротьба, глуха й прихована, завуальована гаслами про "чуйну пролетарську пильність", яке побоєвище діється в цім колективі! Воно прикривається зовсім іншими транспарантами, ніж дійсність за ними. Бо тут не можна це назвати клясовою боротьбою, хіба може зарванською. Щодо клясової білосніжности, то ж у Спілку письменників не прийняли нікого з біографічними плямами, — допустили лише батраків, незаможних селян та спадкоємних робітників, чи як там вони про себе набрехали в анкетах. Ну, ще уркаганів, які, до речі, дуже чваняться своїм стопроцентним уркаганським минулим. І нащо там ще якесь національне, коли єврей Ізя Бріцкер може краще представити українську духовість, ніж хоч який геніяльний селюк?
Коли ж вдуматися в той "ланцюжок", що про нього каже Зіна, то можна розшифрувати так: Бріцкер лестить Колобройді, а Колобройда виписує підвищені гонорари Хацкельсонові, братові Талабуна. Талабун же й настягав цих Бріцкерів-Шмульзонів. Талабуна притяг в українську літературу Пташник, зять Мікадовичів. А сам Мікадович, старший наймит, возсідає на троні… й тільки натискає ґудзички, щоб справно вертілись коліщатка машини державного капіталізму. Де ж тут "клясова пильність, чуйність"? То словесна потеруха, в дійсності ж іде процес виділення верхівки в касті літераторів, — не за ознакою талановитости, о ні! За прикметою зв’язків. І кожен цупко тримається того місця, куди пощастило допхатися, та не допускає другого хоч трохи причепитися до цього воза на ярмарку марноти...
Зіна все це розказує Гаїні, а сама також із усієї сили намагається вчепитися до воза. Коли дадуть по одній руці, хапається другою... Проте, Гаїна Зіні вдячна. Коли б не Зіна, Гаїна нічого, взагалі, не розуміла б у тій позакулісній веремії.
44
Кажуть, душа людини в очах. Микола дивиться на стиск уст Гаїни Сай і думає інакше. Він сказав би — в стискові уст.
Мабуть, ця гіперборейка не знає, що її спостерігають у цю хвилину. Вона надто зосереджена в собі. І це дає Миколі змогу перевірити себе. Що таке в ній, який дар таїться, — так бо впливає на Миколину працездатність? Уста в неї вирізані солодко — як сказати інакше? Але не в тім річ. Рішучість і твердість вирізьбили цей злам погамованої, схованої в собі пристрасті. Ця людина за що б не бралася, береться з запалом, ажіотажем.
І то, мабуть, оцей багатогранний вираз не допускає того легкого знайомства, що на нього Микола був пустився раз колись із великою поразкою. З нею не заговориш так легко, як із ким іншим. Навколо неї невидна стіна, це Микола тепер бачить. Не міг ніколи її переступити.
А воно й добре, що так. Що сказав би парторг, якби побачив, що Микола плутається з "клясово чужим елементом" та ще й "куркулькою"? Щоб здійснити мрію наукової кар’єри, доведеться ще не раз петляти у реальному житті.
45
Найкраще дзеркало — очі чоловіків. Гаїну обходить тільки одне дзеркало, очі Пагуби. Гаїна запитала: Скажи! Вона заглянула в ті глибини, куди не кожному дозволено зазирати. Вродливий тричі міняв свій вираз впродовж короткої миті. Байдужий. Уважно-воскрес-лий. Так! Сірі в нього очі, сірі, не жовті. І глибокі. І це він не всім показує.
Але на одну мить Гаїна змусила його відслонити тайники душі, він відповів на її запитання. О, це хвилює, як… Це хвилює, як темна травнева ніч у вишневому білоцвітному саду.
І так весь час, мов на терезах. То він шукав був місця в залі зовсім близько від Гаїни. Як на зло, вона сідала тоді геть-геть далі. Тоді він почав займати зовсім інші позиції. Потім… те його признавання, що на нього Гаїна так дико-здивовано відповіла. Він зовсім відвернувся. Поки вона ось сьогодні не вернула його сумною відвертістю.
На нього, виявляється, впливають її погляди, як вогонь на віск. З ним можна б робити все, що захочеш, якби не її нелукавість. Або — оте признавання в фойє. І знову він образився. І знову мусіла Гаїна терпіти кару.
Немилість тривала до того пам’ятного вечора, як на очах у нього до Гаїни підійшов отой білявий аспірант. Довго вони розмовляли й сміялися, а боковим зором Гаїні видно було, що Вродливий забув, де він і що робить — дивиться. А чи не те саме з Гаїною? Як побачила, що він із якоюсь дівчиною розмовляє, — розганяється "привернути"…
46
Вона так захоплена розмовою з тим альбіносом, аспірантиком Інституту літературознавства, що й не помітила, як безцеремонно вивчав її Микола. Сай! Ось перед тобою жива, нерозбризнута крапля іраномовности придніпрових скитів. Перське "кшая", "ксай" також означає "князь", "цар".
Судячи по тій невеликій кількості особистих імен та окремих слів, що дійшли до нас від скитів з-над Дніпра, мовознавці гадають, що вони були іраномовні. Це не означає, одначе, що вони говорили по-перському, як сьогодні в Ірані, ні! Мова їх була ближча до мови старовинного збірника священних гімнів Зенд-Авеста — і Микола додає від себе — мабуть, до мови масаґетів та закаспійських саків… Це ж десь там була казкова країна Айр’янем-Веджо, батьківщина усіх оцих арії в, ба навіть і самого Заратустри.
Та й знову сідає нащадок скитського царя Мадія на випробуваного коня, Уяву, й навскач об’їжджає свої просторні володіння, від Брітанських островів до Гімалаїв, від Алтаю до Дунаю й ще далі, до Райну, до Мадярщини, до Балкан. Цим разом, замість гасла сак, сакс чи сак’я, узяв він інше — арій. Озовися, хто тут арій!
Найперші озвалися "скити-орої", чи по-нашому орачі з-над Дніпра, ті, що споконвіку орали цю землю, хлібороби. Та не самі, а з богом своїм Яром, богом весни, запліднення й сонця в образі могутнього бика. Згодом цей Яр перетворився на красного леґеня Ярила, а зрештою став.усім відомим Юраєм, Юрієм… святим Юром…
З Брітанських островів Ярові відгукнувся той, що назвав орну землю арабль, а один нарід свій навіть іменем цього бога — айриші. Стародавня назва Ірляндії — Erie, Irie. Їм відлунювали грецькі острови, де орачі звуться орої.
Тут де не взявся Арій, скитський і грецький бог війни, як пряме заперечення думки, що арії були хліборобами. Він б’ється, аби битися. Йому приносять у жертву людей. Символ його меч. Войовничі народи — його діти.
Микола спинився, подумав. Як тут погодити? Аджеж і в Індії арій і шляхетний — синоніми, а це значить, що ці арії — завойовники, не просто собі орачі-хлібороби?
Здається, що найповніший у цім облітанім уявою обширі міт Арія-Яра-Юрія над Дніпром.
