Мобі Дік - Герман Мелвілл

нього не додивлявся, та коли трапиться така нагода, що він темної ночі стоятиме коло фальшборту й жодної душі не буде поблизу… Дивись, Фласк! - і він промовистим рухом обох рук показав униз, на воду.- Авжеж, так і зроблю! По-моєму, той Федаллах - то сам диявол, що перебрався людиною. Ти віриш отим байкам, ніби його нишком провели на «Пеквод»? Я тобі ще раз кажу: то сам диявол. А що ми його хвоста не бачимо, так це тільки тому, що він його ховає. Мабуть, змотує, як линву, і носить у кишені. Отуди к бісу! Я оце тільки тепер здогадався, чого він весь час просить клоччя, щоб запихати в носаки чобіт.

- Він і спить не роззуваючись, правда? У нього навіть койки нема, я сам бачив, як він ночами лежить на бухті змотаної линви.

- Певно, що на бухті,- а знаєш чому? Все через отой проклятий хвіст: він його, розумієш, теж змотує і кладе всередину в бухту.

- І чого то наш старий так подовгу сидить з ним та балакає?

- Мабуть, за щось домовляються чи торгуються.

- Торгуються? За що ж?

- Ну, бач, наш старий так уже заповзявся на того Білого Кита, отож диявол і норовить якось обшахрати його: виміняти в нього або срібного годинника, або душу, або ще щось за те, що віддасть йому в жертву Мобі Діка.

- Пхе! Ти смішки строїш, Стаб. Як же той Федаллах міг би це зробити?

- Не знаю, Фласк, але диявол - хлопчина не простий, а що вже хитрий, то не дай боже. Хіба ж не розказують, як він одного разу прийшов на старий флагманський корабель і, так по-диявольському невимушено та елегантно помахуючи хвостом, питає, чи вдома хазяїн. А старий адмірал саме був на кораблі - він і спитав, чого дияволові треба. Той подригав ратицями та й каже: «Мені потрібен Джон».- «А навіщо тобі Джон?» - питає адмірал. «Яке ваше діло! - скипів диявол.- Треба - і квит!» - «Ну, то забирай його». Їй же богу, Фласк, той Джон і незчувся, як диявол наслав на нього азіатську холеру. Щоб мені оцього кита проковтнути цілим, коли брешу. Та подивися: мабуть, уже готово, годі його в’язати. Рушаймо вже, тягнімо його до корабля.

- Я, здається, десь читав таку саму історію,- відказав Фласк, коли обидва вельботи нарешті рушили до «Пеквода», повільно буксируючи важезну тушу.- Тільки не пригадаю де.

- У «Трьох іспанцях»? У книжці про отих трьох горлорізів-«сольдадос»? Там ти її вичитав, еге? Мабуть, там.

- Та ні, я такої книжки ще й не бачив, хоча й чув про неї. Але скажи мені, Стаб: ти справді гадаєш, що той диявол, про котрого ти оце розказував,- це той самий, що тепер, як ти кажеш, пливе з нами на «Пекводі»?

- А чи я той самий чоловік, що вдвох із тобою вполював оцього кита? Хіба ж диявол не живе вічно? Хто коли чув, щоб диявол помер? І де ти бачив, щоб якийсь священик носив жалобу по дияволові? А якщо диявол дібрав ключика до адміральської каюти, то невже ти гадаєш, ніби він не зуміє пролізти в ілюмінатор? Скажіть-но, містере Фласк!

- То скільки ж, по-твоєму, років отому Федаллахові?

- Бачиш оту он грот-щоглу? - і Стаб показав рукою на судно.- Ну, то хай це буде одиниця. А тепер візьми всі обручі для барил, які лишень знайдуться в нашому трюмі, й поприв’язуй їх рядочком за тією щоглою замість нулів. То навіть і тоді ще й близько не матимеш повного числа Федаллахових літ. Та й усі бондарі на світі не змогли б зібрати стільки обручів, щоб вистачило на ті нулі.

- Але ти, Стаб, по-моєму, трохи перехвалився, коли казав, що скинеш Федаллаха за борт, як трапиться нагода. Бо коли він уже такий старий, як показують оті твої обручі, і коли він має жити вічно, то яке з того пуття, що ти викинеш його за борт?

- Ну, принаймні викупаю його як слід.

- Так він же вилізе назад.

- А я його знов у воду, і знов, і знов.

- А що, як він надумає викинути за борт тебе - та й зовсім утопити? Що тоді?

- Хай-но спробує! Я йому таких синців під очима наставлю, що він довгенько не наважиться поткнутися зі своєю пикою до адміралової каюти, та й на свою нижню палубу, де він живе, і на нашу верхню, де так любить шастати. Та ну його к бісу, Фласк, того диявола: ти думаєш, що я його боюся? Хто його взагалі боїться, крім отого старого небесного адмірала, що не сміє схопити його та закувати в подвійні кайдани, як він заслужив, а дозволяє йому викрадати людей! Ще й підписав з ним угоду, що підсмажуватиме для нього всіх тих, кого диявол викраде. Добрий мені хазяїн!

- То ти гадаєш, що Федаллах хоче викрасти капітана Ахава?

- Чи я так гадаю? Скоро сам побачиш, як воно буде. А поки що я збираюся пильно наглядати за ним, і коли помічу щось непевне, то візьму його за шкірку й скажу: «Слухай-но, Вельзевуле, не роби цього!» А як він почне костричитися, то я, їй же богу, залізу до нього в кишеню, витягну звідти хвіст, припну його до кабестана й крутитиму кабестан доти, доки не вирву того хвоста по саму ріпицю. А тоді, коли він побачить, як його обчикрижено, то втече світ за очі й навіть хвоста не могтиме підібгати, втікаючи.

- А що ж ти зробиш із тим відірваним хвостом?

- Що зроблю? Продам комусь на гарапник волів поганяти, коли вернемось додому, що ж іще?

- А це ти серйозно кажеш - і все оте, що набалакав мені щойно?

- Ну, серйозно не серйозно, а ми вже допливли.

З «Пеквода» їм загукали, щоб кита швартували до лівого борту, бо там уже приготовано для нього ланцюги та все необхідне, щоб його припинати.

- А що я тобі казав? - нагадав Стабові Фласк.- Так, зараз ми побачимо, що голова нашого кита висітиме навпроти пармацетникової.

Фласкові слова справдилися дуже скоро. Коли доти «Пеквод» дуже круто кренився в бік кашалотової голови,