Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

На мій подив і радість, там усе було як слід. Стіл був уже готовий для роботи, і містер Дункан Росс чекав, коли я візьмуся до неї. Він звелів мені розпочати з літери «А» й пішов, проте часом заходив до мене подивитися, чи все гаразд. О другій годині він попрощався зі мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, й зачинив за мною двері контори.

Так тривало щодня, містере Холмсе, і в суботу наймач вийняв і поклав на стіл чотири золоті соверени - мою тижневу платню. Так само було й другого тижня, і третього. Щоранку я приходив туди о десятій, і щодня виходив звідти о другій. Згодом містер Дункан Росс почав заглядати до мене лише раз на день, а потім і взагалі перестав з’являтися. Але ж, звичайно, я й подумати не міг вийти кудись із кімнати, бо не знав, коли саме він може зайти; а що посада моя була вигідна й цілком мене влаштовувала, я не хотів ризикувати нею.

Так проминуло вісім тижнів; я переписав статті про Абатів, Армію, Артилерію, Архітектуру, Аттику й сподівався невдовзі перейти до літери «Б». Я накупив багато паперу й заповнив своєю писаниною всю полицю. Аж раптом усе це скінчилося.

- Скінчилося?

- Так, сер. Саме сьогодні вранці. Я прийшов на роботу, як і завжди, о десятій годині, але двері було зачинено й замкнено, й на них посередині було прибито шматочок картону. Ось він, подивіться самі.

І він простяг нам шматочок картону завбільшки з аркуш записника. Там було написано:

Спілку рудих розпущено

9 жовтня 1890 року

Ми з Шерлоком Холмсом довго роздивлялись на це коротке оголошення, тоді поглянули на засмучене обличчя нашого клієнта; смішне в цій пригоді переважило для нас усе інше, й ми обидва розреготалися.

- Не бачу тут нічого смішного! - скрикнув клієнт, почервонівши по саме своє вогнисте волосся.- Якщо ви не здатні ні до чого, крім смішок із мене, я піду до когось іншого!

- Ні, ні! - вигукнув Холмс, знову садовлячи його в крісло, з якого той щойно підхопився.- Я нізащо не хотів би відмовлятися від вашої справи. Вона надихає мене своєю незвичайністю. Прошу вибачення, але в ній справді є щось кумедне... То що ви зробили, коли знайшли на дверях оце оголошення?

- Я був приголомшений, сер. Я не знав, що робити. Звернувся до всіх навколишніх контор, але там ніхто нічого не знав. Тоді я пішов до господаря будинку, що мешкав на нижньому поверсі, й спитав, чи не знає він, що сталося зі Спілкою рудих. Той відповів, що ніколи нічого про неї не чув. Тоді я запитав про містера Дункана Росса. Він сказав, що вперше чує таке ім’я.

«Це джентльмен з четвертого помешкання»,- пояснив я.

«Рудий?»

«Так».

«То його звуть Вільям Моріс,- мовив він.- Це судочинець, що тимчасово наймав у мене кімнату, поки для нього не підшукають іншу. Він виїхав учора».

«Де я можу знайти його?»

«У новій конторі. Він залишив мені адресу. Ось: Кінґ-Едвард-стріт, 17, біля собору Святого Павла».

Я поїхав за цією адресою, містере Холмсе, але там була протезна майстерня й ніхто не чув ані про містера Вільяма Моріса, ані про містера Дункана Росса.

- І що ви зробили далі? - спитав Холмс.

- Я повернувся додому, на площу Сакс-Кобурґ, і порадивсь із своїм помічником. Та він нічим не міг мені зарадити. Сказав лише, що треба почекати, може, мене повідомлять поштою. Але мені це не до душі, містере Холмсе. Я не хочу відступати без бою; тож коли почув, що ви можете дати пораду бідній людині, яка потребує допомоги, вирушив просто-таки до вас.

- І дуже мудро вчинили,- мовив Холмс.- Прецікава з вами сталася історія, і я щасливий, що можу за неї взятися. З того, що ви розповіли мені, я зрозумів, що справа ця серйозніша, ніж здається спершу.

- Авжеж, надто серйозна! - сказав містер Джейбз Вільсон.- Адже я втратив чотири фунти на тиждень.

- Щодо вас особисто,- зауважив Холмс,- то вам нема за що дорікати цій незвичайній Спілці. Навпаки, ви заробили, як я пам’ятаю, понад тридцять фунтів, не кажучи вже про те, що набули знань про різні речі, які починаються з літери «А». Тож ви тут нічого не втратили.

- Так, сер. Але мені хотілося б розшукати їх, дізнатися, хто вони такі й навіщо так пожартували з мене, якщо тільки це жарт. Проте ця витівка коштувала їм недешево - аж тридцять два фунти.

- Що ж, спробуємо все це пояснити вам. Однак спершу - кілька запитань до вас, містере Вільсоне. Оцей ваш помічник,- той, що першим показав вам оголошення... чи давно він у вас працює?

- До того часу працював десь із місяць.

- Як він прийшов до вас?

- За оголошенням.

- Він один відгукнувся на нього?

- Ні, десь із дванадцятеро.

- Чому ви обрали саме його?

- Бо він меткіший і не просив великої платні.

- Лише половину, так?

- Так.

- Який він із себе, цей Вінсент Сполдінґ?

- Невеличкий, кремезний, дуже жвавий. Ані волосинки на обличчі, хоч має років з тридцять. На чолі в нього біла цятка від кислоти.

Холмс схвильовано випростався в кріслі.

- Так я й гадав,- мовив він.- А чи не помітили ви у нього в вухах дірочок від сережок?

- Так, сер. Він казав мені, що це зробила йому якась циганка, коли він був ще малим.

- Гм! - сказав Холмс і замислено поринув глибше в крісло.- Він і досі у вас?

- Так, сер, я тільки-но його бачив.

- Чи добре він працював, поки вас не було?

- Не можу поскаржитися, сер. Щоправда, вранці в мене роботи небагато.

- Чудово, містере Вільсоне. За день чи два я буду радий повідомити вас про все. Сьогодні субота, тож сподіваюся, що в понеділок ми