Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Гадаю, що мені більш ніколи не доведеться такого побачити, містере Холмсе. З півночі, півдня, сходу, заходу - звідусюди всі, хто мав би хоч одну руду волосинку на голові, зійшлися до Сіті за оголошенням. Усю Фліт-стріт заполонив рудоголовий натовп, а Попс-Корт виглядав, як крамарський візок із помаранчами. Мені ніколи й на думку не спадало, що в усій нашій країні є стільки рудих і всі вони зберуться тут через якесь одне оголошення. Тут були всі зразки рудого кольору - солом’яний, цитриновий, помаранчевий, цеглястий, глинястий, колір жовчі, колір шерсті ірландських сетерів; щоправда, як казав Сполдінґ, справжнього живого, полум’яно-рудого кольору там було не так уже й багато. Побачивши увесь цей натовп, я просто впав у відчай, але Сполдінґ і чути про це не схотів. Не знаю вже, як це йому вдалося, але він протискувався й проштовхувався крізь натовп так спритно, що ми швидко опинилися на сходах, які вели до контори. По сходах немовби текло два людські потоки - хтось піднімався, повен надії, хтось повертався засмучений... Ми протиснулися вперед і невдовзі опинилися в конторі.
- Надзвичайно цікава історія,- мовив Холмс, коли його клієнт зупинився, щоб освіжити пам’ять, нюхнувши добру порцію тютюну.- Продовжуйте, будь ласка, свою розповідь.
- У конторі не було нічого, крім двох дерев’яних стільців та ще соснового столу, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший за мене. Він кидав кілька слів кожному з відвідувачів, що підходили до нього, й щоразу знаходив якусь ваду й бракував їх. Напевно, зайняти те місце було не так уже й просто. Проте, коли ми підійшли до чоловічка, він зробився набагато привітнішим до мене, ніж до всіх інших, і, тільки-но ми увійшли, замкнув двері, щоб переговорити з нами сам на сам.
«Це містер Джейбз Вільсон,- сказав мій помічник,- і він хотів би посісти місце в Спілці».
«І він цілком гідний того,- відповів чоловічок.- Він підходить за всіма вимогами. Я й не пригадаю, коли ще бачив таке чудове волосся!»
Він ступив крок назад, схилив голову набік і роздивлявся на моє волосся так довго, що мені стало ніяково. Потім несподівано підскочив до мене, схопив мою руку й палко привітав з успіхом.
«Зволікати далі було б злочином,- мовив він,- і все-таки, сподіваюся, ви пробачите мені, якщо я вживу деякі застережні заходи».
Говорячи це, він вчепивсь у моє волосся й смиконув так, що я аж скрикнув з болю.
«У ваших очах сльози,- сказав він, пускаючи мене.- Тож усе як слід. Доводиться бути обережними: адже нас двічі обдурили з перукою і одного разу - з фарбою. А про витівки з шевською ваксою я можу розповісти вам таке, що ви й зовсім зневіритеся в людській натурі».
Він ступив до вікна й гукнув на весь голос, що місце зайняте. Знизу долинув стогін розчарування, натовп почав розпливатися в усі боки, аж поки довкола не залишилося жодного рудого, крім мене та наймача.
«Моє ім’я,- сказав він,- містер Дункан Росс, і я теж отримую пенсію з коштів нашого шляхетного добродійника. Чи одружені ви, містере Вільсоне? Чи маєте родину?»
Я відповів, що не маю.
«Боже мій,- сумно мовив він,- це ж так важливо! Як шкода чути це від вас! Наша Спілка, звичайно ж, повинна не тільки підтримувати рудих, а й сприяти їхньому розмноженню. Яке нещастя, що ви неодружені!»
Почувши таке, містере Холмсе, я засмутився, бо злякався, що не посяду місця, але той, подумавши кілька хвилин, врешті сказав, що все буде гаразд.
«Для будь-кого іншого,- пояснив він,- це було б фатальним, але людині з таким волоссям, як ваше, слід піти назустріч. Коли ви зможете взятися до виконання своїх нових обов’язків?»
«Не можу сказати,- мовив я,- адже я маю ще свої власні справи».
«Не хвилюйтеся, містере Вільсоне! - сказав Вінсент Сполдінґ.- Я впораюся з ними й без вас».
«З котрої й до котрої години я маю працювати?» - спитав я.
«З десятої до другої».
У позичкових касах найголовніша робота припадає на вечір, містере Холмсе, особливо в четвер і в п’ятницю - перед тим, як люди дістають платню; тож я й вирішив, що заробляти якусь дещицю ще й вранці було б непогано. Я знав, що помічник мій - людина певна і зможе в усьому мене заступити.
«Це мені цілком підходить,- сказав я.- А платня?»
«Чотири фунти на тиждень».
«А робота?»
«Робота суто номінальна».
«Що ви маєте на увазі - суто номінальна?»
«Увесь робочий час ви повинні перебувати в конторі чи принаймні в будинку, де вона міститься. Якщо ви в цей час кудись вийдете, то втратите місце. Заповіт на цьому особливо наполягає. Коли ви хоч один раз залишите контору в робочий час, це означатиме, що ви не виконали наших вимог».
«Якщо це лише чотири години на добу, то мені й на думку не спаде виходити з контори»,- сказав я.
«Візьміть це до уваги,- відповів містер Дункан Росс,- ніяких хвороб, справ чи ще чогось. Ви маєте увесь час перебувати на місці, інакше втратите посаду».
«А щодо роботи?»
«Вам треба буде переписувати Британську енциклопедію. У цій шафі - перший том. Чорнило, пера й вимочки ви повинні роздобути самі, а ми надаємо вам оцей стіл зі стільцем. Чи можете ви взятися до роботи завтра?»
«Звичайно»,- відповів я.
«Тоді до побачення, містере Джейбзе Вільсоне, й дозвольте мені ще раз привітати вас зі щасливим здобуттям такої важливої посади».
Він уклонився мені, й ми з помічником пішли; я не знав, що мені й подумати, що сказати,- так я зрадів своєму щастю.
Цілий день мені не виходила з думки ця історія, але під вечір я знову занепав духом: я майже переконав себе, що все це, напевно, якесь шахрайство, хоч і не міг здогадатися, якою може бути його мета. Здавалося неймовірним, що хтось міг зробити такий заповіт і що хтось ладен платити такі гроші за таку дурну роботу, як переписування Британської енциклопедії. Вінсент Сполдінґ як міг підбадьорював мене, але, лягаючи спати, я твердо вирішив відмовитися від