Мартін Іден - Джек Лондон

а проте він сидів і поблажливо посміхався. Він мовчав, і Бернард Хігінботем узяв віжки розмови в свої руки. Він, Бернард Хігінботем, теж домігся успіху в житті і гордий цим. Він сам вибився в люди. Ніхто не помагав йому. Він чесно виконував свій громадянський обов’язок і утримував велику родину. І доказ його працьовитості та здібностей - ось оця крамниця. Бернард Хігінботем любив свою крамницю, як декотрі чоловіки люблять своїх жінок. Він відкривав свою душу Мартінові, розповідаючи, скільки запалу й енергії спожила розбудова цієї крамниці. І в нього є й на майбутнє плани, амбітні плани. Околиця помітно росте. Така мала крамниця не може вже всіх обслуговувати. Якби в нього було більше приміщення, він міг би ввести різні поліпшення, щоб заощадити праці та коштів. І він це запевне зробить! Він докладе всіх сил, щоб купити сусідню ділянку й поставити ще один двоповерховий будинок. Нагору він пустить пожильців, а весь низ в обидвох будинках займе крамниця. У нього аж очі заблищали, коли він заговорив про нову вивіску, що простягнеться вздовж двох будинків.

Мартін майже не слухав його. Йому в голові безперервно дзвенів приспів: «Роботу ж було скінчено» - і заглушував балаканину Хігінботемову. Цей приспів доводив його до божевілля, і він спробував його збутися.

- Скільки, ти сказав, це коштуватиме? - раптом запитав він.

Хігінботем, захоплений блискучими перспективами майбутньої торгівлі, враз примовк. Він, власне, не сказав, скільки це коштуватиме. Але знав добре. Він не раз і не два робив підрахунки.

- Як на теперішні ціни на ліс,- сказав він,- це коштуватиме чотири тисячі.

- Разом з вивіскою?

- Ні, вона сюди не входить. Та коли буде будинок, додасться й вивіска.

- Ну, а земля?

- Ще три тисячі.

Хігінботем нахилився вперед, облизуючи пересохлі губи й нервово стискаючи пальці, поки Мартін заповнював чека. Коли чек опинився у нього в руках, він глянув на суму - сім тисяч доларів.

- Я... я не можу платити більше, як шість процентів,- пробурмотів він хрипко.

Мартін мало не розсміявся, але стримавсь і запитав:

- А скільки це було б?

- Стривай-но. Шість від ста... шість на сім... чотириста двадцять.

- Тобто тридцять п’ять доларів на місяць? Так?

Хігінботем хитнув головою.

- Тоді, якщо ти не заперечуєш, ми зробимо так.- Тут Мартін глянув на Гертруду.- Можеш лишити собі весь капітал, якщо виділиш тридцять п’ять доларів місячно на готування їжі, прання і взагалі хатнє господарство. Ці сім тисяч твої, якщо ти гарантуєш мені, що Гертруда буде вільна від важкої й брудної роботи. Згода?

Містер Хігінботем аж рота роззявив. Щоб його жінка була вільна від хатньої роботи?! Розкішний подарунок, виявляється, лише засіб позолотити таку гірку пілюлю. Щоб його дружина не працювала! Зі злості його аж заціпило.

- Ну, гаразд,- сказав Мартін,- тоді я сам щомісяця платитиму тридцять п’ять доларів, а...

Він простяг руку, щоб узяти чека. Але Бернард Хігінботем перший сягнув рукою.

- Я згоден! Згоден! - гукнув він.

Уже сідаючи в трамвай, Мартін відчув страшенну втому й огиду. Він глянув на лепувату вивіску.

- Свиня! - пробурмотів він.- Свиня! Яка свиня!

Коли «Мекінтошів місячник» умістив «Ворожку», прикрашену віньєтками Бертьє та двома гравюрами Вена, Герман фон Шмідт поспішився забути, що колись назвав цей вірш непристойним. Він усім розповідав, що вірша написано в честь його дружини й доклав зусиль, щоб звістка ця досягла вух газетного репортера, який не забарився до нього по інтерв’ю разом з фотографом та художником. Наслідком цього візиту була ціла сторінка в недільному додатку газети, заповнена фотографіями та ідеалізованими портретами Мерієн з силою інтимних подробиць з життя Мартіна Ідена і його сім’ї, а також повним текстом «Ворожки», передрукованим із спеціального дозволу місячника. На всю околицю це справило незвичайне враження: усі добрі господині пишалися знайомством з сестрою великого письменника, а ті, що не сподобилися ще цієї честі, спішили виправити свій недогляд. Герман фон Шмідт удоволено потирав руки у своїй майстерні і поклав закупити нового верстата з такої нагоди.

- Це краще від усякої реклами,- казав він дружині.- І нічого не коштує.

- То, може б, запросити його на обід? - запропонувала вона.

І Мартін прийшов на обід, і силкувався бути люб’язним з тілистим гуртовим різником, з його ще тілистішою дружиною - людьми поважними, що могли стати в пригоді молодому комерсантові, який тільки пробиває собі дорогу. Але залучити їх до своєї господи Герман фон Шмідт міг лише такою принадою, як його славетний шуряк. На цей гачок попався й головний на всьому узбережжі інспектор велосипедної компанії «Аса». До нього Германові фон Шмідту треба було підлеститися, щоб дістати собі представництво компанії в Окленді. Отже, Герман фон Шмідт побачив, що визнати Мартіна за родича дуже вигідно, хоч у душі ніяк не розумів, чому той став славетний. У нічній тиші, коли його дружина спала, він переглядав твори Мартінові і всякий раз доходив висновку, що тільки дурні можуть платити за них гроші.

Мартін чудово розумів усю цю ситуацію. Вигідно розвівшися на стільці, він пильно розглядав череп фон Шмідта й подумки годував його добрими потиличниками - ну й самовдоволена ж німецька морда! Одно тільки в ньому подобалось Мартінові. Хоч він був бідний і прагнув якнайшвидше розбагатіти, але все ж мав служницю, щоб звільнити Марієн від важкої хатньої роботи. Мартін перекинувся словом з головним інспектором велосипедної компанії, а по обіді одвів його вбік, разом з Германом, якому запевнив фінансову підтримку на устаткування зразкового велосипедного магазина в Окленді. Він пішов навіть далі в приватній розмові з Германом, порадив йому приглянутися ще й до автомобільного агенства та гаража, бо нема підстав сумніватися, щоб він і з цими підприємствами не впорався одночасно.

Прощаючися з братом, Мерієн із слізьми на очах обнімала його й шепотіла, як вона його любить і завжди любила. Правда, під кінець цих запевнень вона трохи затнулась, але прикрила своє збентеження ряснішими сльозами й поцілунками, немов просила Мартіна вибачити їй за той час, коли вона зневірилася у ньому і вмовляла його піти працювати.

- Ну, він ураз розтринькає всі свої гроші, це ясно,- звірявся ввечері Герман фон Шмідт своїй дружині.- Він трохи не сказився, коли я заговорив про відсотки, сказав, що йому