Мартін Іден - Джек Лондон

- Забудьте й простіть! - палко вигукнула вона.- Я весь час кохала вас. І ось я знову у ваших обіймах.

- А я тепер, як обачний крамар, геть усе кладу на терези. Оце й ваше кохання теж хочу зважити й скласти йому справжню ціну.

Вона звільнилася з його обіймів, випросталась у кріслі й подивилась на нього довгим пильним поглядом. Хотіла була щось сказати, але завагалась і передумала.

- Бачите, я собі це так уявляю,- провадив Мартін.- Ще ось недавно ніхто з-поза мого кола не хотів мене знати, а я ж був такий самий, як і тепер. Усі мої твори було написано ще тоді, але нікому, хто читав їх, вони не подобалися. Навпаки, за те, що я писав їх, на мене дивилися зневажливо, так наче я робив щось ганебне. Усі кричали: ставай на роботу.

Рут ворухнулася заперечливо.

- Так, так, усі, крім вас,- мовив він далі: - Ви казали саме про «посаду». Простацьке слово «робота», як і всі мої писання, ображало ваші почуття. Для вас воно брутальне. Але запевняю вас, що для мене воно було не менш брутальне, коли кожен силкувався нав’язати мені ту роботу, як ото грішника навертають на путь спасенну. Та повернімось до суті. Коли вийшли мої книжки і публіка визнала мене, ваші почуття раптом змінилися. Кілька місяців тому ви відмовилися одружитися з Мартіном Іденом, хоч усі його твори було вже написано. Тоді ваше кохання було не досить сильне задля цього. Але тепер воно враз стало сильнішим. І я нічим іншим не можу це пояснити, як тільки своїм друком та славою. У даному разі я не кажу про свої гонорари, хоч на зміну думки у ваших батьків вони, безперечно, справили враження. Звісно, все це не дуже тішить мою гордість. Але найгірше - те, що ви підірвали мою віру в Кохання, святе Кохання! Чи вже ж і кохання таке матеріальне, що треба живити його друком та славою? А щось на те скидається. Я стільки думав про це, що мені аж голова йде обертом.

- Бідна голівонька! - Рут ніжно провела рукою по його волоссю.- Хай вона більше не йде обертом. Почнім усе спочатку, заново. Я ж весь цей час вас кохала. Правда, я була слабодуха, що скорилася маминій волі. Мені не слід було слухати її. Але ви так часто говорили мені про вибачливість до людських слабостей. Будьте ж вибачливі й до мене. Я завинила, визнаю. Простіть же мене!

- Я вже простив,- нетерпляче вигукнув Мартін.- Легко прощати, коли прощати нічого. Ви не вчинили нічого такого, щоб вас треба було прощати. Кожен робить так, як сумління йому підказує. Так само я міг би просити у вас вибачення, що не шукав посади.

- Я бажала вам добра! - протестувала Рут.- Я не могла не бажати вам добра, бо кохала вас!

- То так, але, бажаючи мені добра, ви трохи не занапастили мене. Так, так.- Він стримав її спробу заперечити.- Ви трохи не занапастили моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ви хотіли й мене примусити боятися життя. Ви прагнули замкнути мене в тісну клітку, нав’язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя.- Мартін бачив, що в Рут наростає протест.- Вульгарність - нехай цілком щира, та все ж вульгарність - це основа всієї буржуазної культури та витонченості. І ви хотіли мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль і класові забобони...- Він сумно похитав головою.- Ви навіть тепер не розумієте того, що я кажу. В моїх словах ви не бачите того змісту, якого я їм надаю. Для вас усе це чиста фантазія. А для мене це життєва правда. В найкращому разі мої слова вас дивують і бавлять, що от якийсь неотесаний хлопець, ледве з бруду виборсавшись, насмілюється судити ваш клас і закидати йому вульгарність.

Рут знесилено схилила голову йому на плече, а тілом її знову перебігло нервове тремтіння. Мартін з хвилину чекав відповідь, а тоді провадив далі:

- А тепер ви хочете відродити наше кохання, хочете, щоб ми побралися. Вам мене треба. Ну, а якби на мої книжки не звернуто уваги,- я б однаково лишився тим, ким є. І ви тоді не прийшли б до мене. Це всі ті чортові книжки...

- Не кажіть так,- перебила його Рут.

Її зауваження вразило Мартіна. Він прикро засміявся.

- Отож-бо! - сказав він.- У найкритичніший момент, коли на карті чи не все ваше щастя, ви так само, як і раніш, боїтесь життя і навіть гострішого слова.

Рут збагнула, що її зауваження було справді наївне, але все ж, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почулася ображеною.

Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в розпучливі думки, а він замислився над своїм розвіяним коханням. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи насправді не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, що створила його уява, яскравий, світлий дух, що він його оспівував у любовних поезіях. Справжню міщанську Рут з усіма її міщанськими хибами й безнадійним баластом міщанської психології - цієї Рут він ніколи не кохав.

Раптом вона заговорила:

- Багато з того, що ви сказали, правда. Я справді боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати сильніше. Я кохаю вас за те, ким ви є, ким ви були раніше, кохаю навіть за те, як ви стали самим собою. Я кохаю вас за те, що ви не схожі на людей мого класу, за ваші погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти, я таки певна. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти їх. Дарма що ви курите й лаєтесь, я й за ці звички кохатиму вас, бо це теж якась частка вас самих. Я ще багато чого можу навчитися. За ці ось десять хвилин я вже чимало навчилася. Вже те, що я зважилась прийти сюди, доводить, що я дечого навчилася. О Мартіне!..

Вона заридала й пригорнулась до нього всім тілом.