Диво - Загребельний Павло

Так її й прозвано Розсміяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелінда — це друга, а лиш третя була за Свято-.полком; ніхто не міг розібратися, в крутійстві польського владці, навіть єпископ з Мерзебурга Тітмар, який став учасником походу на Київ і однотовував кожний вичии Болеславів, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до постряжин, і той нічого не міг збагнути в заплутаності таємничого родившого життя Болеслава і не наважився подати імен дочок.

Ясна річ, ні Ситник, ні сам Ярослав не могли цього знати — бо а звідки?

А там погодя пізньою ніччю прискакали до Києва варяги з Еймуядом, і той пішов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, відірвав його від читання священної книги грецької, поклав до ніг князевих так, щоб падало світло від свічки, щось темне, кругле, страшне.

— Чи впізнаєш, князю?

Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертві окаянні очі Святополкові.

— Великий подвиг хоробрості звершили ми, — гордо мовив Еймунд. — Звелиш поховати брата з почестями?

— Подбай сам. А я молитимусь, — відповів Ярослав і відвернувся.

Еймунд міг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспіли до табору Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лісі, прозорому й збадьорливому. Розкішний чотиряпілковий намет князів, з високим Святополковим стягом угорі (на білому полі два схрещені золоті списи), стояв під розложистим дубом. Такі дуби посвячувалися колись богам, а цього Еймунд посвятив смерті, його люди, перебрані в таку саму одіж, як і в Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гілля над князевим наметом, прив'язали міцною вірьовкою верх намету і стяг, мовби для покрепи від бурі або вихору. Коли ввечері князь став трапезувати, Еймунд перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обійшов табір, просячи мило-стилю і видивляючись де що. А вночі, коли всі поснули, Еймунд з двома варягами підкралися до намету, перерубали вірьовку, дерево розпростало свої віти, підсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свічі всередині погасли, варяги кинулися в пітьму просто до княжого ложа, стали наносити удари. наосліп, але влучно й безжально. Потім з головою вбитого кинулися до втечі.

Все це міг би розповісти Еймунд князеві. Але нащо? Скальди, складуть про це сагу і співатимуть її довго й повсюди, і прославиться Еймунд ще більше, ніж досі, від князя ж йому потрібне золото, і він його матиме.

Дивно влаштоване княже вухо: воно чує тільки те, що. хочеться чути князеві. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних князів Бориса й Гліба, але тільки тепер, по смерті свого найзагрозливіщого суперника Святополка. Стало відомо Ярославу про чудеса у Вишгороді, де був похований Борис, і про знайдення тіла Глібового на річці Смядині. Обпалило вогнем палючим ногу варягові, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще одному варягові иокор-чило руки, бо хотів обіпертися об хрест на Борисовій могилі, потім з нічого спалахнув верх Вишгородської церкви святого Василія, і церква згоріла дощенту, але все її майно уціліло неторкане. Тіло ж Глібове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання воронню, збереглося нетлінно, і вночі над ним являвся стовп вогненний, мовби свіча палаюча, і спів ангельський чувся всім, хто йшов мимо, і пастухам, і ловчим людям...

Звичайно ж, убивця братів був Святополк, цей окаянний князь, що заради власного добра готов був запродати рідну землю чужинцям.; однак чудесні знаки з могил невинно замордованих князів уперто пов'язувалися з варягами, відомо ж було всім, :що варяги крутилися тільки в службі Ярославовій, тому й намірився він одіслати всі їхні дружини з Києва, а потім прикликав презвутера Ларивона, який замінював поки що єпископа, бо Анастас Корсунянин утік з Болеславом до Польщі та вже там і помер од глибоких старощів, і повідав про братів своїх мучеників. Перенесено було з Смядині тіло Глібове й поховане коло Бориса. Потім Ларивон зібрав увесь клір Київський і всіх попів, хресним ходом повів їх на Вишгород; Ярослав теж ішов з ними, відмовився від коня, всю цю далеку й їку путь витерпів, попри свою скалічену ногу, і після моління над невинно убієнними заклав князь дубову кліть на ісці згорілої церкви святого Василія а тим, щоб спорудити тут храм на честь Бориса й Гліба.

А в Києві все відбудовувалося після пожогу, який лютував "Тут при Болеславі й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав Київ під час нападу печенігів, тільки настигли трохи поправити церкви, як знов прийшов Болеслав, внов напустив печенігів на стольний город, поплюндрував церкву Богородиці кам'яну, погоріли всі дерев'яні храми, поруйновано церкви і тереми навіть; тепер Ярослав звелів лагодити без поквапу, бо вже впевнений був у довговічності свого кня-ювання, сам же намірився піти з жоною до Новгорода, щоб ам у соборі святої Софії охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром і проголосити майбутнім князем Новгородським, бо рід Ярославів мав тепер укорівитися по всіх руських землях. Добре відав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятинові. Але що мав діяти? Тяжкі літа незміренної боротьби навчили його не нехтувати спадщиниою мудрістю. Дедалі частіше згадував князя Володимира, розу-ї мів: треба робити все, як було. Нічого не порушувати, бо тоді завалиться все. Держава тримається усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землі своїм синам — роздавай і ти. Чужого не допускай. Сьогодні він порубає твої лодьї, як тоді Коснятин, а завтра наміриться зрубати й твою голову.

Княгині сподобався намір Ярославів. Вона приїхала від Болеслава зовсім невпізнанною. М'яка, лагідна, добра, закохана в князя.

— Ти повинна родити мені дітей щороку,— зраділо сказав Ярослав, — тобі це личить, від цього ти стаєш мовби святою.

— Однаково на всі руські городи синів не народиш,— засміялася Ірина,— надто багато в тебе городів.

— Буде ще більше, — гордо пообіцяв Ярослав. За варягів у них виникла сутичка. Ірина вимагала лишити в служінні бодай невелику дружину, Ярослав напосівся відіслати геть усіх.

— Треба буде — прикличемо,— сказав твердо. Тоді княгиня виставила свою вимогу. Мовчала з часу приїзду.до Києва, але тепер нарешті не стерпіла.

— Якщо ж так, — сказала з холодністю, знайомою Ярославові з перших днів їхніх новгородських,— тоді вислухай і мене.

— Мов,— Ярослав гадав, що йдеться про якусь жіночу забаганку і вже готовий був виконати відразу, але почув зовсім несподіване.

— Не хочу більше бачити твого боярина на княжім дворі.

— Якого боярина? — здивувався князь.

— Цього... мокрого, що завжди гидко пітніє...

— Ситника?

— Не знаю, як зоветься, й не хочу відати.

— Та чим він тобі?

— Страшний чоловік.

— Він врятував мені життя, — сказав князь.

— Не хочу, щоб він був тут.

— Але ж це єдиний вірний мені чоловік.

— В тебе е жона.

— Не можу вволити твою волю, — твердо мовив Ярослав, — ти жона моя кохана, але справи державні стоять понад усе. Не ми покеровуемо справами, а вони — нами. Але обіцяю тобі, що не побачиш ти більше боярина Ситника перед свої очі.

— То вже ліпше, — зігхнула Ірина, — чого не бачиш, те для тебе не існує.

Вона не змінила холодного свого тону, і Ярослав уперше, здається, збагнув, якою жорстокою може бути жінка, а ще подумав, що, може, й ліпше навчитися жорстокості від жінки.

Вночі довго не спав, читав, ходив по горниці, потім звелів покликати Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собі груди під сорочкою, дивувався;

— Щось сталося, князю? Невже проспав?

— Нічого не сталося. Від сьогодні знай: приходитимеш до мене тільки вночі в справах. Щоб тебе на княжім дворі ніхто не бачне за денного світла. Збагнув?

— Так, князю.

— Іди спи.

— Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тільки ти не кажеш рабові своєму, князю.

— Сказано ж: нічого. Умовитися з тобою хотів. Йдемо в Новгород. Ти щоб був коло мене і щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?

— Ага, так.

— Іди.

Ситник нахилився, поцілував князеві руку, війнув на Ярослава гарячим духом спітаілого тіла. Ярослав стерпів. Все маєш терпіти в ім'я справ державних. Не ти — ними, а вони — тобою.

А потім сяяли свічі в новгородськім храмі Софії, сизо возно-сився дим з кадил над Ярославом, над його жоною і над си-ном-лервенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гриміли урочисті слова одягненого в золоті ризи Ларивона: "Хай продовжить бог твоє життя, розширить межі твоєї влади, прирече на безчестя і погибель твоїх недругів. Хай буде мир твоєму владичеству, і сонце спокою хай осяває підвладні тобі землі, і хай будуть понищені всі твої вороги, і хай дарує тобі необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив істинне ім'я його і підняв руку на його ворогів".

— Чи ж я тобі ворог, князю? — допитувався Коснятин глибокою ніччю, коли вже скінчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсірів на виду, постарів одразу, зійшла з нього відразу врода, пропало молодецтво.— Хіба ж не я першою тобі підпорою був у всьому, першою підпомогою?

Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумітися з Коснятином, знав, що доведеться бути навіть жорстоким, але що ж: бути володарем м'яким — річ шкідлива, переконався в цьому вже не раз і не двічі. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько — князь Володимир, як он польський князь Болеслав, — і тоді досягнеш великого і народ забуде про твою суворість і про жорстокість не згадає, а возвеличить тебе за високі діла.

— Родичі ми, — нагадав Коснятин, — маємо триматися один одного...

— Не стояли наші колиски під одною покрівлею, — сказав похмуро Ярослав,— а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син перший князь. Так велось від батька й діда-. Такий закон.

— Хіба ж мало земель? — Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді.— Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.

— Новгородська земля після Киева — найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.

— Забув ти, князю, про все,— зловісно мовив Коснятин,— забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.

— Твоя намова була, — спокійно нагадав Ярослав.