Диво - Загребельний Павло

Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимі супротивники визирали, коли злізе він з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всіх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кінець там князеві, бо звір мовчки йшов на здиб, підвівшись на задні ноги, виріс мовби з-під землі просто коло князя, вже дихнув Ярославові в обличчя гарячим смородом смерті. Так само тоді не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру і вдарила з холодною несхибністю, і звір упав мало не на самого князя, аж тому довелося відскочити вбік, незграбно тягнучи свою покалічену ногу. Звелів на тому місці закласти город і назвати його своїм іменем. Місце Ярославової слави: Ярославль. Хіба що й отут звеліти вибудувати город або хоч сільце? Тоді, побивши в Суздалі волхвів, сказав народові: "Бог насилає за гріхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи іншу покару, а чоловік нічого не відає і не може". Зате сам завжди міг і пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.

Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: "Тричі киямяг бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лу-кавини братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанню, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі".

Але хто хоче жити, повинен перемагати.

Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.

Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.

— Зажди, — зупинив його князь, — взяти вепра на дрюка — і до Берестів.

— Дрючечок зламається, — вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.

— Новий вирубаємо. — Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою. — Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.

—— Ги-ги! —— реготнув блазень. — А хто ж понесе? Коні чи люди?

— Люди!

— Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.

— На тому ж місці, де ото патякаєш, — сказав майже урочисто Ярослав, — закладемо поселення людське.

— І назвемо Ярославець! — вихопився мерщій Бурмака.

— Ярославль-Київський, — змахнув своїм ножакою Ситник. — Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім'я твоє, княже!

— Веприще — ось як назвати, — сказав князь, — бо таки ка-банюра чималий.

— Хіба ж то кабан? — штурхнув чоботом вепра Бурмака. — Хіба це вепр? Так собі, веприк.

— То й назвемо село Веприк, — посміхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долоні:

— Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!

— Що мелеш, блазню! — закричав на нього Ситник. — Чи вже й зовсім з глузду з'їхав?

— А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! — взявся в боки блазень.

Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні страху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.

Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже .не було тоді йому впину.

Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм роботи своє діло, лаявся чорно.

Перевізники посміювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:

— Щоб тобі кістка поперек горла стала!

—.А приведіть-но його до мене, — звелів Ярослав. Бурмака не захотів іти до князя.

— Треба, то хай сам пришвендяє до мене, — викрикнув. — Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!

Ніколи б не стерпів Ярослав нагадування про його нещасні ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо:

— Хочеш до мене в службу?

— А хай тобі нечиста сила служить! — хапнув об казанок дерев'яною ложкою карлик. — Дурнем ти був, дурнем і зостанешся. Золота начіпляв на себе, як собака реп'яхів. Чоботи зелені. Чи з жаб'ячої шкіри їх пошили тобі лакизи?

— Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене, — пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.

— Підкупити хочеш Бурмаку? — закричав карлик. — Та не діждешся ж! Золота твого не стачить для моєї мудрості. Щоб ти подавився своїм золотом награбованим та накраденим!

Сміялися всі: перевізники, князеві люди, сам Ярослав. Князь подумав: отакий хай собі лає. Ніхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом виправдання: не вознісся в гордині, вислухуєш щодень слова хули. Ліпше самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, аніж ждати, поки прийде розумний і вкаже всім на твої справжні згрішення й переступи.

Так узяв з собою Бурмаку, приділив йому місце коло себе, назначив князівську одіж, князівський стіл, підкладали карликові на учтах шматки так само ласі, як і князеві, наливали Тих самих вин і медів у такі самі ковші, все той мав, як у князя, тільки з одною відміною: все трохи більше. І одяг більший, і взувачка, і прикраси, і ищатки за обідом, і ковші з напоями. Отак, маючи все мовби і князівське, карлик був ще більше осмішений від недотримання міри. А вже раз утративши міру, нізащо не міг її віднайти й у своїй мові: хоч що казав, усе те видавалося для довколишніх дурним і смішним. До Бурмачиних прокльонів всі звикли, тільки ті, що чули його вперше,— дивувалися вельми: дозволяв собі карлик такі слова про князя, такі вихватки, що іншому б на його місці давно стяли голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться світ!

Але Ярослав за ці тяжкі безмірно дванадцять літ упевнився твердо, що нічого задаром не дається, все треба найняти й купити: і воїнів, і прислужників, і хвалителів, і навіть хулителів. Він ніколи не був м'який на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас бачив, що хоч де ступнеш — треба платити.

Так було з Еймундовими наємцями ще тоді, в Новгороді, кели лаштувалися виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обіцяв правду, писану лиш для них,-окремішню, вигідну. І коли зійшовся з Святополком коло Любеча на Дніпрі, то хоч як похвалялися кияни Святополкові, хоч і називали глумливо новгородців плотниками, а Ярослава — кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавіє він за два літа!), та все ж розгромлені були нещадимо, не помогли їм і печеніги, прикликані Святополком. І коли сів у Києві Яімїслав, то щедро заплатив і варягам, і новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривні, а новгородцям усім теж по десять гривен. І дав їм грамоту, щоб по ній велися, гримали так, як написав їм.

Довго й не збирався Святополк, бо вже через два літа стояв під Києвом з печенігами, які йшли до нього, мов собака на посвист, ваблені обіцяними грабунками багатого стольного города. Еймунд порадив нарубати зеленого гілля й навтикати в городські вали, щоб не дати печенізьким стрілам залітати в Київ. Потім уже сам князь надумав послати на вали київських жінок у прикрасах, щоб звабити жадібних біармійців кинутися на приступ. Виблискували на сонці срібні й золоті наголовники, сяяли коштовні камені на вбранні, ще дужче сяяли красою своєю киянки, яким важко було й пошукати рівних вродою; розпалені печеніги кинулися на город, вони облягали Київ такою силою, що її ніколи ще й не бачено тут, але Ярослав намірився все ж дати їм бій, його намовляли до того варяги, обіцяючи вистояти, та й самі кияни воліли ліпше стати на бій, аніж мовчки ждати невідомого; всі городські ворота зачинено, крім двох: коло верхніх воріт став Еймунд з дружиною, а коло тих, що вели на Перевісище, — Ярослав на чолі киян. Печеніги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький і тісний прохід по кільканадцятеро, і їх відразу сікли на локшину воїни, що ждали ворога по цей бік. Але сила в печенігів була така велика, така страшна нетерплячка володіла всіма тими, хто напирав ззаду, що, врешті, прорвалися дикі степови-ки в перевісищанські ворота, відтіснили Ярославову дружину, самому князеві ввігнався ворожий спис у праве коліно, Ярослав насилу висмикнув з рани залізного наконечника, але не відступив, рубав ворога й далі своїм страшним мечем. Підоспіли до нього варяги, хтось спромігся зачинити ворота, печенігів, що продерлися до Києва, виловлювано по одному. Їх убивали на місці грабунку або насильства, які ті чинили вміло й швидко. В городі запалали церкви й доми, загорілася дерев'яна Софія, споруджена ще княгинею Ольгою для збереження святощів, привезених нею з Константинополя; Київ запалав увесь, пойнявся червоністю полум'я і чорнотою димів, страшне то було видовисько, але ще страшнішою була помста киян, які вийшли за міські брами і переслідували втікаючих печенігів аж до Сітомлі, сікли їх, топили в Ручаї, в Дніпрі, у.