Диво - Загребельний Павло
Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості — була темна кривавість, чорва задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.
— Забув ти, князю,— піднімаючи голос, уже гримів Коснятин, — як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні...
— Не бреши про підложниць, — підвищив і собі голос Ярослав, — була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!
— Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються...
— Про що мовиш? — Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: — Про яке братовбивство?
— Гліба вбив хто? — хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. — Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?
— Які варяги? — Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.— Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені — вже зроблені.
— Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! — гукнув Коснятин.
— Тихо! — засичав Ярослав.— Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?
— На тебе, — з ненавистю промовив Коснятин.
— Не відав я нічого. Вперше від тебе...
— Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса — всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.
— Це ти його вбив, — сумнівів у Ярослава тепер не було, — убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати...
—— А хоч би й так? — зловтішне відітхнув Коснятин. — Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.
— Повіриш моєму слову, — думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. — Ще повіриш.
— Погрожуєш? Прикличеш .свою гридь, звелиш мене вхопити? — Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.
— Повіриш, — повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.— Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, —йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.
— Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, — спокійно молвив князь.
— Ага, так!..— зраділо сказав Ситник, потираючи руки. — Чого ж стоїш? Роби, що велять.
— А вже, — весело глянув на нього боярин.
— Як то? Хто дозволив?
— Здогадався сам.
— Підслухував?
— Само почулося.
— То все знаєш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
— Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай :один чоловік — з тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
— Куди дінемо посадника? — спитав князь.
—А в поруб, — весело мовив Ситник, — на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.
— В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола...
— Заберемо до Києва.
— Нащо ворог під боком?
— Так у порубі ж...
— Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.
— Мудро придумав, князю...
— А відправ його ще сьогодні вночі. — Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги.— Забити його в колодку, дати міцну й вірну— сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо — понад сподівання — колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.
— Ага, так! — кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.
— Іди! — повелів Ярослав.
Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.
Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе—лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і... нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.
Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо — це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власні заслуги й високі якості, а за те, що схаменувся по смерті от-цевій і виказує повсякдень шанування князеві Володимиру, якого Ларивон любив безмірно, бо покійний князь підняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромей-ські землі, навчив усього, поставив у своїй дворовій церкві на Берестах — хіба ж мало було, щоб молити довічно бога за князя Володимира?
Так і ділив свої турботи й дозвілля поміж справами духу з Ларивоном спільно і потаємними справами державними, якими звірявся лиш з Ситником. І Ситник неоціненну прислугу робив князеві.
Малий князь Володимир занедужав, Ірина побоялася вирушати з ним у дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убієнним безвинно Борисові й Глібу, то вирішено було, що княгиня позостанеться на довший час у Новгороді, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгороді Ситник не мовив нічого, а в Києві, в одну з нічних сходок своїх з князем, сказав:
— Прознав я дещо про Шуйцю-ігуменю.
— Хто просив? — Ярослав не дозволяв Ситникові втручатися в справи княжі, родинні й особисті, боярин знав це і дотримувався заборони, але тепер чомусь порушив.— Що там нанюшив?
— Дочку має.
— Що?
— Дочку має, — Ситник, видно, боявся казати далі, та Ярослав і не хотів од нього більше чути нічого.
— Іди собі, — сказав неласкаве.
Ситник вислизнув з горниці, а князь гірко всміхнувся: і ця таїться від нього. Стала між ними держава — і вже нема ні тих ночей у задощеному лісі, ні темного нуртування крові, ні світіння її духмяного тіла. Дочка... Чия? Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала? Ні тоді, ні цього разу, коли не збоявся й Ірини в Новгороді, подався в Задалля, мовби оглянути околиці, а сам знов прибився до жіночого монастиря, до ігумені Марії-Шуйці, і здавалося їм тоді, що все оживає знов, усе повертається, стають вони молодшими і чистими в своїй близькості, так ніби нічого й не сталося за цей час. І промовчала. Нічого не сказала. Навіть натяку не було. А він квапився, не мав часу на розпитування, не мав тепер часу ні на що. Не вільний був ані в своєму часі, ані в діяннях. Та й хто вільний? Навіть бог — всеблагий і всемогутній — може бути самим тільки богом і ніким іншим, отже, й він обмежений у своїх діях,— то' яка ж мова про князя?
Поки Ярослав був у Києві, племінник його Брячислав вирвався зненацька з свого Полоцька, пішов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон княгиню Ірину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути жертвою наїздців, і мерщій утік до свого родового гнізда. Але Ярослав мав тепер під рукою Ситника, а в Ситника були скрізь вірні люди; він одержував вісті без прогайки, минулися часи, коли князь дізнавався про все в свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгороді, а Ярослав, узявши військо таке, що тисячами лічити не було чого, швидким ходом пішов йому на-впереріз і наздогнав зрадливого племінника на річці Судомир, розбив у короткім бою, примусив заключити союз, сказав:
— Будь зі мною един. Не караю тебе тільки в пам'ять моєї матері, а твоєї баби княгині Рогніди. Але це вже востаннє. Затям.
Був у Новгороді, був у Шуйці, вчинив їй допит за дочку, але не довідався нічого.
— Не слухай брехень, княже, — сказала Шуйця,
— А коли то така брехня, що в ній міститься правда?
— Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов їхав од неї ні з чим, завжди їхав од неї так, лишалося щось у ній таке, чого не візьмеш, тягло потім його до неї ще й ще, якийсь бісівський приворіт був у цій молодій жінці, господи, господи...
Старший брат Мстислав сидів до часу в своїй далекій Тму-таракані спокійно. Саме тоді, як між Ярославом і Святополком вибухла сутичка за київський стіл, Мстислав разом з ромей-ським військом пішов на хозарів, які докучали і йому, і роме-ям; імператори константинопольські називали його Твоє Вели-кородство, слали щоразу коштовні дарунки: прикрашені перлами золоті хрести, золоті скриньки з священними мощами, сардонікові чаші й кришталеві кубки, прикрашені дорогою емаллю астропелеки, для князевого одягу, барвисті влатії й готові шати з царських комір.
