Диво - Загребельний Павло

Мстислав мав норов веселий, за-біяцький, сам часто ходив на своїх сусідів, посилав своїх воїв на службу до ромейських імператорів — мовляв, здобудете собі слави й багатств, а князеві вашому теж дещицю. Коли в Південній Італії спалахнуло велике повстання на чолі з багатим купцем Мелесом, то на подавления повсталих під руку візантійському катепану Василію Аргіросу дав кількасот своїх воїв і Мстислав; Мелес був розбитий, і вже б, певно, й кінець з тим повстанням, якби не новий германський імператор Генріх та не римський папа, поставлений Генріхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася повстанча армія, пішла на візантійські твердині, захопила більшу частину Апулії. Імператор Василій довершував розгром Болгарського царства, війська в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, і ще одна його дружина помандрувала за море і влилася в військо катепана Василія Бойоаннеса. Діялося це саме того року, коли Ярослав пішов на Брест, сподіваючись на свою угоду з імператором Генріхом. А в Генріха був клопіт і з Болеславом і не менший — з Італією. Він був переконаний, що Італія повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було пов'язано. Вінчався там у Павії залізною короною на імператора. Там же, в Павії, напали на нього забіяцькі італійці, рятуючись, він вистрибнув з вікна палацу і пошкодив ногу. Його прозвано відтоді Генріхом Калікою, не злюбив Італії, але й віддавати нікому не збирався. Тепер, вважаючи, що Київський князь послав своїх воїв на підкрепу ворожих йому ромеїв до Італії, Генріх не тільки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до Болеслава в його безчесному поході на Київ. Не знав імператор германський, що то воїни Мстиславові, бо Руська земля велика і важко в ній добрати ладу.

І ось поки Ярослав у трудах і крові здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невідомій далечі, схильний до гніву і любовних розваг, самозаконний володар Тмутаракані, до якої, здається, не дотягнувся й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадці не мав упокорювати брата старшого так само, як і молодшого Судислава, що тишком-нишком сидів у своєму Пскові.

Та ось уповз у нічну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославові звоєць березової кори, відступив у темнощі.

— Що то? — поспитав Ярослав, наставляючи звоєць під світло свічки.

— Грамотка від Коснятина.

— Що-о? Як то — від Коснятина?

— Не знаю. Перехопив на путі.

— Де?

— На Волзі.

— Довгі руки маєш. Кому грамотка?

— Князеві Мстиславу.

— Читав?

— Розібрав, хоч і важко.

— Ніяк не навчишся.

— Важко.

— Що писано?

— Прочитай, князю.

Ярослав розгорнув бересту. Впізнав тверду руку Коснятинову. Сидіння в порубі на хлібі й воді ще не забрало, бач, сил. Літери були круглі, великі, складалися в безжальні слова:

"Розправився Ярослав з братією. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?"

Не став дочитувати, глянув на Ситника.

— Що порадиш?

Той м'явся-терся.

— Кажи.

— Князю, — майже жалібно мовив Ситник, — нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму?

— Хіба? — здивувався князь. — А мені здавалося, що ти підказуєш.

— Тільки Ларивон спроможен на таке. його слухаєш.

— Не Ларивона — бога, — суворо промовив Ярослав, — що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содіяне чудо-творінням...

— Яким же? — швидко спитав Ситник."

— Не знаю. Тобі знати.

— Розпеченим залізом? — так само швидко поспитав боярин.

— Не знаю.

—Коснятин багатий чоловік, — зітхнув Ситний — підкупив, мабуть, усіх у Ростові. Кому вірити?

— Хвалився ж своїми людьми!

— Хто встоїть перед пінязем? — знову зітхнув Ситник.

— Переведи його деінде, — сказав князь, — ще. далі. В Муром.

— Ага, так.

Страшне то було діло: князювання над усією землею. Скільки розбив він ворогів, скільки відбудував городів і церков, скільки разів одкривав житниці княжі для голодних, навчав темних, водив праведні суди, карав здирців, але ніхто цього не помічав, не співано про нього пісень, як про князя Володимира, не виходили в нього такі пишні учти, як у отця-небіжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсонні, відчував, як старіє не роками, а днями, ще відчував, ніби не мудрішає, а поступово ніби дуріє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, відчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна ніч на сліпуючого або вода на того, хто не вміє плавати. ,0так стоїш і розпихаєш руками дві водяні стіни. Зступляться — згинув. Не даси їм зімкнутися над тобою — лишишся людиною мудрою.

Лежала постійно на підставці в Ярослава подарована йому Коснятином у день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тоді, як уже сів уперше на київськім столі, яемало подивувався тому, що закладки зроблено було Коснятином на тих місцях "Книги царів", де йшлося про царя Соломона,— чи то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, здається, не вмів той по-грецькому. Тоді перечитував кількаразово уподобані слова: "Тож дай слузі свойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добром і лихом; бо хто ж зможе правити сим величезним народом?"

Але чим далі, тим більше знаходив відповідних слів до подій, які відбувалися навколо нього, відбувалися з ним самим і його князюванням, і все те в місцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв і не він, а вища воля вказала, куди покласти здоблені емаллю платівки.

Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усі багатства церкви Богородиці Болеславові, вітав прихід польського владці до Києва, втік потім з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до Києва, і той умер на чужині: "Священикові ж Абіятарові повелів цар: іди ув Анот, свій хутір, бо й ти заробив смерть. Та сьогодні тебе не страчу, бо ти носив скриню господню перед моїм отцем Давидом, і все, що витерпів отець мій, терпів і ти з ним".

Поставити на місце Абіятара Анастаса, а на місце царя Давида — князя Володимира — і все збігається.

Про Святополка:

"І рече йому цар: зроби так, як він промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Иоаб пролив безвинно. І нехай господь оберне кров його на його голову, бо він убив двох таких, що були безвинні й лучші його..."

Иоаб — то Святополк, а два безвинно вбиті — Борис і Гліб. Збігається.

Про Брячислава:

"Коли ж ізвідси вийдеш, хоч би поза потік Кедров, так зараз—знай се — мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову".

На Судомирі так і сказано було Брячиславу. Збігається.

Про самого Коснятина:

"Так певно, як живе господь, що укріпив мене й посадив на престолі батька мого Давида, та по своїй обіцянці устроїв мені дом: сьогодні буде страчений Адонія. І дав цар Соломон наказ Банеї, і вбив його той, і вмер він".

Адонія — Коснятии. Банея ж — боярин Ситник. Збігається.

І ще безліч разів, як і в Соломона: "І повелів цар Банеї; він вийшов і стратив його, н тон умер".

Де взявся Ситник? І нащо він? Чи послухатися слід було княгиню в її гидливості до пітливого боярина?

Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі. Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі. Переповісти все казане святим ие надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякі чуда, але це було чи не найбільше.

Між людьми пішов поговір, що волх — святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.

Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З'явилися знамення ва небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.

Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.

— Святий? — князь навіть не здивувався. — Як то?

Але Ситник був переляканий навсправжки.

— Дивись на мене, князю. Поглянь меиі в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: евятни.

— А ти?

— Не знаю. Вперше в житті не знаю.

— Святому не місце серед людей, — спокійно сказав Ярослав, — нащо його до них пускати?

— Ага, так, — Ситник умирав од задухи. — То що ж?

— Сказано тобі.

— Ага, так...

— Іди...

Той щез, а князь пішов до молитви.

В порубі — незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, тв ве бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й нб сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і віддані завобтгливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) — і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.

Опріч того коли відбираєш волю в ішішх" здається тобі. що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, ие розбираючи,, вивні воии чи ні. Але відміряно завжди кожному — лиш на одного. Від народження до смерті.

Згодом спитав Ситника:

— Де святий?

— Тут, у Києві.

— Де?

— Там, де слід. У порубі.

— Приведеш крийома до мене. На Берести.

— Але ж тут нема порубу! — Ситник був трохи ображений:

як то так ие мати на князівському дворі порубу?

— Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.

— Ага, так. Обох?

— Хто там ще?

— Отрок з ним.

— Отрока пристав на послугу святому.

— Втече, — сказав Ситник, — Як тільки випущу з порубу — втече.

— Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?

— Тож я, князю.

— Всі люди однакові.

— Але ж ти, князю...

— І князь — чоловік.