Діти капітана Гранта - Жуль Верн

10 січня мандрівники досягли найвищої точки перевалу на висоті двох тисяч футів. Вони опинились на відкритій галявині, відкіля погляд осягав широкий краєвид: на півночі вдалині - непорушну блискучу гладінь озера Омео і водяних птахів, що цяточками мріли над нею, а ще далі - широкі луки Муррею; на півдні розстилались в усій незайманій красі зеленаві килими Джінсленду, його золотодайні землі, високі гаї. Природа ще необмежено панувала тут над своїми багатствами, над бистриною рік та велетенськими деревами, котрих дотепер не торкалась сокира, і скватери - поки що вони селилися там зрідка,- не наважувались ставати з нею до герцю. Здавалося, ланцюг Альпійських гір розмежовує дві зовсім різні країни, і серед них одна зберегла всю свою первобутність.

Сонце саме стояло на вечірньому прузі, й під його промінням, що просочувалось крізь багряні хмарки, округа Муррей грала яскравими барвами, в той час як Джінсленд, заслонений, немов муром, високим гірським гребенем, поринув у глибокий присмерк; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Разючий контраст між північною і південною стороною глибоко відчули, стоячи між ними, мандрівники, і невиразне хвилювання пойняло їх, коли вони дивились на цей сливе незнаний край, котрий мали перейти аж до дальніх меж провінції Вікторія.

Переночували на тій самій половині й ранком почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Раптом сипнув страшенний град, і всі мусили шукати захистку під скелями. З грозового неба падали не градини, а цілі шматки криги завширшки з долоню, і падали так навально, наче їх кидали з пращі. Кілька крижин дошкульно влучили в Паганеля та Роберта, і вони також похопилися мерщій у схованку. Фургон в кількох місцях було побито на решето, та хтозна, чи встояв би й міцний дах проти гострих крижин, які врізалися навіть у стовбури дерев. Довелося перечікувати що дивовижну зливу, аби не наразити себе на небезпеку. За годину град минув, і загін знову вирушив у дорогу відложистими кам’янистими стежками, слизькими від струмків розталих крижинок.

Надвечір фургон, доволі розхитаний, з розладнаними частинами, але ще міцний і тривкий на своїх дерев’яних кружалах, спускався останніми відногами Альп серед високих самітніх смерек. Гірський прохід вивів мандрівників до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо здолавши Альпійський кряж, мандрівники стали табором на ніч у долині.

12 січня маленький загін, охоплений неослабним запалом, вирушив на світанку в дальшу путь. Кожному хотілось якнайшвидше дійти мети, тобто добутися до того місця на березі Тихого океану, де розбилась «Британія». Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду.

Айртон уперто наполягав, аби Гленарван не гаявся й швидше посилав наказа «Дунканові» прибути на узбережжя, де яхта стане в пригоді під час розшуків. На думку Айртона, годилося скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна. Пізніше зв’язатися з «Дунканом» буде важче, бо бракуватиме прямого сполучення зі столицею.

Боцман, здавалось, радив слушно. Паганель погоджувався з ним. Він додав, що за подібних обставин яхта справді дуже придасться, до того ж, проминувши шлях на Люкноу, вони вже не зможуть дістатися до столиці.

Гленарван вагався і напевно послав би гінця з наказом, чого вперто домагався Айртон, якби проти цього не повстав рішуче майор. Він зазначив, що Айртон конче повинен залишитися з експедицією, бо він добре знає околиці узбережжя, і коли, випадком, вони натраплять на сліди Гаррі Гранта, то саме боцман і спроможний їх вистежити, як ніхто інший; врешті, лише він може вказати місце, де загинула «Британія». Коротко кажучи, майор наполягав, щоб подорож тривала без жодних змін. Він здобув однодумця в особі Джона Манглса, який цілком поділяв майорові міркування. Молодий капітан зауважив навіть, що розпорядження Гленарвана легше передати на «Дункан» з Туфолдської затоки, ніж посилати гінця звідсіля за двісті миль крізь дикий незвіданий край. Ця думка взяла гору. Ухвалили утриматися від будь-яких заходів, поки не дістануться до затоки Туфолда. Мак-Наббс запримітив розчарування на Айртоновому виду, проте змовчав і, як завжди, залишив ці спостереження при собі.

Рівнини від підніжжя Альп простягались ледь-ледь похило на схід. Одноманітність краєвиду вряди-годи порушували гайки мімоз і евкаліптів або камедних дерев, та ще рясніли кущі «гастролобіум грандіфлорум», рослини з яскравими квітами. Часто дорогу перетинали невеликі річечки або скорше ручаї, геть зарослі обабіч дрібним комишем і орхідеями. Мандрівники переходили їх убрід. Далеко попереду, угледівши людей, дрохви й казуари кидалися врозтіч, а кенгуру стрибали й стрибали через купи чагарів, немов пружинові паяци. Але мисливцям і на думку не спадало полювати, та й не варто було завдавати зайвої роботи коням.

До того ж над рівниною нависла жарка задуха. Повітря було вщерть насичене електрикою. Це відчували і тварини, і люди. Всі мовчки посувалися вперед, отупілі зі спеки й утоми, тільки Айртон подеколи погукував на присталих биків.

Години зо дві пополудні мандрівники їхали крізь дивний ліс папороті, що викликав би загальний захват, коли б люди так не потомилися. Ці деревуваті рослини, заввишки до тридцяти футів, буяли квітами. Коні й вершники вільно проїжджали попід звислим додолу гіллям, і лише інколи в кого-небудь брязкало коліщатко остроги, торкаючись твердих стовбурів. Під непорушними величезними парасолями панувала прохолода, і на неї ніхто не ремствував. Жак Паганель, бурхливо виявляючи, своїм звичаєм, почуття, кілька разів голосно й задоволено зітхнув, сполохавши зграї папуг і какаду, котрі зняли оглушливе стрекотіння.

Географ радісно й захоплено вигукував на весь голос, милуючись природою, коли раптом всі побачили, що він похитнувся у сідлі й повалився разом з конем на землю. Невже в нього запаморочилася голова, чи, ще гірше, він зомлів од спеки й задухи?

До нього одразу підбігли.

- Паганелю! Паганелю! Що вам сталось? - закричав Гленарван.

- А те сталось, що я позбувся коня,- відповів Паганель, вивільняючи ноги із стремен.

- Невже? Ваш кінь?..

- Згинув, немов його грім побив, як і кінь Мюльреді. Гленарван, Джон Манглс, Вільсон уважно оглянули тварину. Паганель не помилився: коняка нагло сконала.

- Дивно,- мовив Джон Манглс.

- Надзвичайно дивно,- пробурмотів майор.

Це нове лихо дуже стурбувало Гленарвана. Адже в цій пустизні коней дістати ніде! Коли це справді пошесть - як