Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Розділ XVIII
АВСТРАЛІЙСЬКІ АЛЬПИ
Величезний бар’єр перетинав шлях на південний схід. Це був ланцюг Австралійських Альп, могутній мур, що його хвилястий гребінь простягався на тисячу п’ятсот миль і ставав на заваді хмарам, підносячись на чотири тисячі футів.
Небо насупилось, і сонячне проміння ледь пробивалось крізь шар згущених випарів. Отже спека не турбувала мандрівників, проте через чималу нерівність грунту їхати було важко. Степ дедалі рясніше здіймався горбками. Тут і там попадались узгірки, порослі зеленими камедними деревцями. За ними виднілись чітко окреслені узвишшя - перші відноги Альп. Дорога безперервно йшла вгору, це відчувалося передовсім з ходи биків. Вони голосно пихкали, м’язи в них на ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть, ярмо раз у раз рипіло під вагою фургона. Він тріщав од несподіваних поштовхів. Айртон, хоч який був спритний, не завжди міг їх уникнути. Мандрівниці сприймали все це спокійно й весело.
Джон Манглс з двома матросами їхали попереду в кількох сотнях кроків, обстежуючи дорогу. Вони вишукували найзручніші проходи або скорше фарватери, бо фургон рухався поміж цими горбами, наче корабель у бурхливому морі серед рифів. Завдання нелегке, часом ще й небезпечне. Подеколи Вільсонові доводилось сокирою прокладати шлях крізь зарості чагарника. Глинистий вологий грунт тікав з-під ніг. Дорога подовжувалася через численні обминки непереборних перешкод: гранітних скель, глибоких ярів, непевних лагун. Тому до вечора просунулись лише на півградуса довготи. Заночували біля обніжжя Альп на березі річечки Кобонгра, край долинки, порослої високими кущами, що звеселяли око ясно-червоним листячком.
- Нелегко нам буде подолати ці гори,- мовив Гленарван, дивлячись на обриси гірського пасма, які розпливались у вечорових сутінках.- Альпи! Сама ця назва змушує замислитись.
- Не треба брати все на віру, мій любий Гленарване,- озвався Паганель.- Не уявляйте собі, що ви маєте перетинати всю Швейцарію. В Австралії є Піренеї, Альпи, Голубі гори, як в Європі і Америці, але все в мініатюрі. Це доводить тільки вбогість вигадки в наших географів і обмеженість словника власних назв.
- Отже, ці Австралійські Альпи...- почала Гелена.
- Цяцькові гори,- підхопив Паганель,- ми й незчуємось, як перейдемо їх.
- Кажіть лише за себе,- мовив майор.- Тільки неуважна людина може перехопитися через гірський кряж і не помітити цього.
- Неуважна! - вигукнув Паганель.- Ні, я вже більше не такий! Хай посвідчать наші дами. Хіба ж я, відтоді як ступив на цей суходіл, не додержую своєї обіцянки? Хоч раз в чомусь завинив? Хоч раз мені трапилось схибити?
- Ні, пане Паганелю,- сказала Мері Грант.- Тепер ви найдосконаліший з усіх людей.
- Навіть занадто досконалий,- докинула сміючись Гелена.- Ваша неуважність дуже вам пасувала.
- Ваша правда,- жваво підхопив учений.- Не маючи жодної вади, я стану такий, як усі. Однак сподіваюсь, незабаром мені випаде утнути щось таке знов, і це вас усіх добре насмішить. Бачите, коли я ні в чому не помиляюсь, мені здається, що я зраджую самого себе.
Назавтра, 9 січня, всупереч запевненням довірливого географа, маленький загін на превелику силу долав верховинні переходи Австралійських Альп. Доводилось просуватись навмання, заглиблюватись у вузькі ущелини, котрі часом не мали виходу.
Айртон опинився б, певна річ, у великій скруті, коли б ва якусь годину подорожі перед ними не вигулькнула несподівано на гірській стежці жалюгідна корчма.
- Достобіса! - скрикнув Паганель.- Тримаючи шинок у такому місці, не дуже-то забагатієш! Кому й навіщо він тут здався?
- Та хоч би й нам, аби ми могли розпитатись, як їхати далі,- відповів Гленарван.- Ходімо туди!
Гленарван і Айртон увійшли до корчми з вивіскою «Bush Inn» 81 над дверима. Господар, грубий чолов’яга з огидливим обличчям, усім своїм виглядом давав наздогад, що він сам - головний споживач джину, бренді й віскі у своєму шинку. Звичайно до нього заходили тільки подорожні скватери й пастухи, які переганяли через гори худобу.
На всі питання цей звірогляд відповідав дуже неприязно, та все ж таки його скупих слів було досить, щоб Айртон з’ясував, якої дороги йому треба держатися. Гленарван віддячив шинкареві за його поради кількома монетами й хотів уже піти, коли його увагу привернуло оголошення на стіні. Колоніальна поліція повідомляла про втечу каторжників з Пертської в’язниці та про призначення нагороди в сто фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.
- Безперечно, цього негідника слід повісити,- сказав Гленарван боцманові.
- І насамперед - піймати! - відповів Айртон.- Сто фунтів стерлінгів - чималенькі гроші! Він їх не вартий.
- Як на мене, то й цей шинкар - людина непевна, хоч він і наліпив повідомлення,- додав Гленарзан.
- І мені так здається,- озвався Айртон.
Гленарван укупі з боцманом повернулися до фургона. Загін попрямував туди, де дорога уривалась і далі на Люкновський перевал вів покручений вузький прохід, що перетинав навскіс гірський кряж. Стали сходити на гору.
Сходження було важке. Не раз жінки й їхні супутники мусили покидати фургона й коней та ступати на землю. Доводилось підтримувати важкий фургон, то штовхати його, то придержувати на небезпечних схилах, розпрягати биків на крутих заворотах, підкладати під колеса гальма, аби повіз не покотився назад. Частенько Айртон підпрягав у поміч бикам коней, котрі й без того потомилися дертися вгору.
Через надмірну втому чи з якоїсь іншої причини, але того дня згинув один кінь. Він раптом упав, хоч ніщо перед тим не віщувало такого лиха. То був кінь Мюльреді. Він хотів його підвести і тоді побачив - тварина мертва.
Айртон оглянув коня, що простягся на землі, й, здавалось, не міг збагнути, чого сталася ця нагла смерть.
- Напевно, в коня луснули якісь судини,- висловив припущення Гленарван.
- Очевидно, так,- підтримав його Айртон.
- Бери мого коня, Мюльреді,- сказав Гленарван,- а я сяду у фургон до дружини.
Мюльреді послухався, і маленький загін рушив далі у нелегку путь, покинувши крукам на поживу мертвого коня.
Пасмо Австралійських Альп не надто широке, його підніжжя
