Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
Витязь помчав до замку, взяв із собою повно грошей і втік із дому. Скачучи на коні, він забрався у велику хащу. А в тій хащі було так темно, що ледве видів небо. Тяжко, наосліп пробирався крізь гущавину й натрапив на печеру, що вела під землю. Зійшов із коня та думає:
— Мені вже однаково треба пропадати, ліпше спущуся на той світ.
Заходить у печеру і рушає углиб. Іде, іде, вже пройшов немало, коли чує — щось застогнало-зайойкало, і так дуже, аж земля порепалася. Та витязь Микола спокійно йшов далі й добрався до одної мідяної хащі. Посеред неї він увидів красний мідяний замок, який обертався на качачій лапці. Нараз йому хтось гойкнув:
— Гей, Миколо, витязю наш славний, що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?
— Я тебе тут глядаю, принцесо! — відповідає витязь.
Старша царівна попросила Миколу зайти, та мідяний замок крутився так швидко, що ніяк було до нього приступити. Тоді вона порадила:
— Під замком є мідяний прут, візьми його в руку, вдар по замкові, і він не буде вертітися.
Так і сталося. Витязь хльоснув мідяним прутом по замкові — й той одразу перестав вертітися. Микола зайшов до старшої принцеси і звідав, де її чоловік.
— Пішов із слугами орати, — відповіла царівна. — А поле звідси за шість миль. Коли мій чоловік рушає додому, то дає знак довбнею — мече її наперед, і довбня падає у замок через комин.
Тільки вони закінчили бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, ухопив ту довбню й жбурнув її на шість миль ще далі від того місця, де стояв зміїсько. Прийшов змій додому, але страшенно був сердитий, що мусив так здалеку нести довбню на плечі. І звідає принцесу:
— Скажи лиш, жоно, хто тут є сильніший за мене? Хто посмів сюди прийти?
— То витязь Микола, — відповідає старша царська донька.
— Ну, має щастя, бо якби хтось інший, то нараз би йому був кінець! Ходи, Миколо, — гукнув змій, — поцілуймося. А ти, жоно, швидко вари галушки з олова та поливку з міді!
Змій викотив дві бочки вина. Хотів налити, але витязь підняв цілу бочку і випив її всю за одним разом.
Увидів то змій і каже Миколі:
— Гей, виджу, ти — великий хлоп! Будемо битися з тобою чи боротися-розщибатися? Що собі вибереш?
— Вибираю те, до чого тобі дяка, — відповів Микола.
Змій мав охоту боротися і так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до колін. Але Микола вискочив із ями, схопив змія і вдарив ним так, що той застряг у землі до самої шиї. Тоді змій почав просити Миколу, хай подарує йому життя. А витязь відповів:
— Я тебе відпущу, але кажи, що то може бути: я вже був сюди на півдорозі й нараз чую — в хащах щось зайойкало, айбо так страшно, що аж земля порепалася. Що то було і чому воно так страшно йойкало?
— Того я тобі не можу сказати, але як підеш далі, то мій старший брат, дванадцятяголовий змій, може, щось і знає.
І Микола знову подався в дорогу. Ішов він, ішов і добрався до срібної хащі. Посеред тої хащі увидів срібний замок, котрий обертався на курячій лапці. А у тому замку жила середуща принцеса. Як тільки вона увиділа витязя, то одразу крикнула згори:
— Здоров, Миколо! Що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?
— Я тебе тут глядаю, царівно, — відповів витязь.
— То підіймися в замок, — покликала вона.
— Як мені піднятися, коли замок крутиться так швидко, що я й брами не виджу?
— Під замком, — поясняла середуща донька, — лежить срібний прут. Візьми його, удар по замкові, і він не буде вертітися. Перед тобою відкриється брама і ти вийдеш до мене нагору.
Так сталося. Микола стьобнув срібним прутом по замкові — і той одразу перестав вертітися. Відкрилася брама, і він піднявся в замок. Зайшов до середущої царівни, привітався з нею і звідає:
— А де твій чоловік?
— Пішов зі слугами косити. А поле звідси за дванадцять миль. Коли мій чоловік збирається додому, то поперед себе мече довбнею, і вона все падає у замок через комин.
Тільки вони закінчили свою бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, схопив довбню і як жбурнув нею, то вона полетіла ще на дванадцять миль далі від того місця, де саме стояв змій. Найшов зміїсько довбню, звалив на плече і поніс додому, але у ньому так кипіло, що мало не тріснув. Дома звідає жону:
— Що то за легінь, котрий жбурнув назад мою довбню?
— То, милий чоловіче, наш витязь Микола.
— Ну, хлопче, виходь, — покликав його змій. — Якби то був хтось інший, нараз би йому настав кінець! Але тебе не буду чіпати. Ану, жіночко, звари нам на вечерю срібних галушок.
Вечеря була готова, витязь сів до столу, а змій приніс три бочки вина. Почав шукати цівку, аби натягнути вина. Та Микола схопив цілу бочку, підняв її і доти держав коло рота, доки всю не випив.
Увидів то господар і каже:
— Гей-гей, ти й справді витязь! Іди зі мною в сад прогулятися.
Микола радо вийшов з ним у сад. Там стояла змієва стодола. І каже змій:
— Ну, Миколо, спробуй — чи годен би ти мою стодолу копнути ногою, аби вона розсипалася.
— Спершу спробуй сам, — відповів Микола.
Змій ударив ногою в стодолу, аж з неї всі дошки посилалися. А як ударив витязь, то вона одразу розсипалася на порох. Тоді змій покликав Миколу боротися. Він так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до попереку. Але витязь вискочив, вхопив обіруч змія і як вдарив ним, то змієві лиш голови стирчали з-під землі. На змія зі страху нараз напала гикавка, і він почав просити-благати — най витязь дарує йому життя. На те Микола каже:
— Я тебе відпущу, як ти мені скажеш одне діло. Коли я йшов сюди, то чув, як щось зайойкало, але так страшно, що аж земля порепалася. Що то могло бути й чому