Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.

Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити — мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.

Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон — не ведмідь. Може б, його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум’ям.

— Знаєте що, — сказав мисливець до коваля. — Я піду замість Ярини.

— Що ти говориш? — здивувався той. — Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.

— Він і дістане панну, — усміхнувся мисливець. — Я буду тією панною.

І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню — чим не панна? От тільки на голову лляного прядива накласти й віночок вчепити.

— Боже мій! — жахнувся посланець, котрий мав відпровадити офіру до змія. — Та ж дракон нас усіх тоді заб’є, коли викриє обман!

— Не вспіє викрити, — сказав юнак. — Ходімо.

І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.

Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло йому в очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.

Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.

Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м’ясцем. З цією п’янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.

На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар — і голова змія покотилася в підніжжя скель.

Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав із собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.

Як князь Корятович змія вбив

Прийшов до того замка, де жив Корятович, один верховинець Щефан, хоче говорити з самим князем, а більше ні з ким. А князь Корятович був чоловік щирий, нікому ні в чому не відмовляв. Чи дав щось біднякові, чи словом розрадив, а все поміг. Вийшов він і до бідного верховинця, попросту вбраний, як і слуги, а Щефан і в голову собі не бере, а питає його, чи довго чекати. Засміявся Корятович та й каже:

— Та то я князь!

Щефан поблід, що зараз йому голову зітнуть. Упав перед князем на коліна, відпрошується. А один слуга взяв Щефана за руку і каже: це такий князь, перед котрим простий чоловік не має падати на коліна.

Тоді Щефан просить:

— Всеможний князю! Кожної осені в наше село надлітає змій відкись із-за полонини і все ухопить дитину. Відносить Бог знає куди, а ще ані одна дитина не вернулася, хоч і великих хлопчиків брав. Так дорадилися люди, що лише ви один, пресвітлий князю, можете нашу біду відвернути.

Князь пообіцяв щось придумати, та нічого іншого не придумав, лише битися зі змієм. Дав собі учинити такий меч, що світ не бачив: величезний, гострий, світився, як сонце.

Прийшов Корятович у верховинське село, чекає день, два, місяць. Раз лиш чути — небо розступилося, і змій упав посеред села. Уже бачив, що князь його чекає.

— Чи не битися зі мною хочеш? — дивується змій.

— Та знаєш, що не миритися прийшов! — відповідає Корятович.

І стали битися.

Тяжко було на те дивитися, бо змій сапав із рота вогнем. А як відрубає Корятович якусь голову змієві, на тому місці чиняться дві. Мусили й верховинці помагати, хто косою, хто сокирою. Билися так із рана до вечора. Уже думали верховинці, що й самі погинуть і князь із ними, але раз увиділи, що Корятович посягнув мечем і відтяв змієві голову, а на тому місці дві не вчинилися. Це всіх збадьорило. Люди сміліше приступилися до змія, і Корятович повеселів. І знов князь стинає змієві голови — і вже ні на котрому місці дві не чинилися: якусь головну голову зрубав.

І так Корятович із верховинцями добив змія. На кавалки посікли тіло того і спалили на ватрі. Попіл вітер порозвіював по селу. А через день чи два у кожному городці коло тої хижі, відки змій крав дітей, стала рости косиця. А ще через два чи три дні з тої косиці коло кожної хижі ставалися хлопчик або дівчинка: що від котрої хижі було взято.

Що трапилося з витязем Миколою?

Не знати, в якому царстві, але був один цар. А він мав трьох доньок і славного витязя, котрого звали Миколою. Принцеси були дуже красні, й на них усі чатували, бо дуже хотіли заволодіти ними. Одної неділі цар із царицею пішли десь на гостину.

Шестиголовий змій використав той час, доки їх не було дома. Зайшов у палац і почав просити витязя Миколу — хай віддасть йому найстаршу принцесу. Витязь не хотів віддавати дівчину і виправдовувався тим, що без дозволу царя і цариці він не може вчинити таке, бо якби вчинив, його би наказали стратити. Але змій так умовляв, що витязь не витерпів — пішов, викликав принцесу зі світлиці й, коли вона вийшла, передав її змієві.

Незабаром прилетів і другий, дванадцятиголовий змій — просить собі середущу доньку. Микола знову довго сперечався, а потім таки вивів принцесу зі світлиці й передав її змієві.

Тоді з’явився третій змій, котрий мав двадцять чотири голови. І почав просити третю царську доньку. Витязь думав, що йому робити, та й зміркував так: якщо двох сестер уже забрали, то най беруть і третю! I викликав молодшу принцесу із світлиці і передав її змієві.

Цар із царицею вернулися додому — світлиці порожні. Де поділися їх доньки? Кого не питали, всі відповідали, що не знають. Цар і цариця не знаходили собі місця і доти дозвідувалися, доки не зрозуміли, що винен їх витязь, бо він мусив берегти принцес.