У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

У понеділок вранці на розі вулиць Пушкінської і Червонопрапорної люди знайшли спалений хлібний фургон. Мабуть, вночі хтось підпалив. Що сталося з довгою персоною — невідомо».

Роблячи поправку на час, мову й різницю в темпераментах, П. Нейштетера певною мірою можна вважати слобідською реінкарнацією Д. Хармса. Абсурдні побудови його оповідок, похмура іронія плюс відсутність рефлексії — усе нагадує атмосферу хармсівських «Случав» і славнозвісної «Старухи». А коли приглянемось до простоти наративу, то виявиться, що простота ця того ж ґатунку, що й у міщанських імпресіях М. Хвильового, формалістичних нюансах Леоніда Добичіна або міщансько-народницького О. Ремізова часів «Посолоні». Це своєрідне мистецтво для мистецтва, а не для конкурсів, оскільки позбавлене бажання подобатися. Хоч ниточка, що тягнеться в такому некокетливому мистецтві абсурду від М. Гоголя до М. Салтикова-Щедріна крізь прозу А. Бєлого й Ф. Сологуба — явище для сьогоднішньої «нової» літератури типове. Втім, за багатьма сучасними футуристами-постмодерністами нічого, окрім цієї старої та перевіреної традиції, не стоїть. Але П. Нейштетер, здається, нічого не приховує, хіба що нагадує про існування того ж В. Барки з «Душами содомітів» чи З. Бережана з «Повішеником»: «Коли проголошено вирок, його негайно вивели на місце страти й повісили. Коли ж, нарешті, його відрізали від шибениці, він голосно висякав носа. Потім немов би то він сказав, що він зовсім не той, кого б мали були повісити».

Як бачиться, література для П. Нейштетера — це уособлення життя, а також усесвітньої гармонії центрального опалення рідного міста Харкова. Тому, щоби здобути дещицю тепла, він зникає в літературі як у єдино можливій схованці. Усе це надає написаному особливого жанрового статусу: будь-який сюжет у його обробці стає притчею. На щастя, ця проза достатньо безумна, аби не бути солодкавою. Слобідський рай П. Нейштетера схожий на дурдом. На місцевий, відомий у світі дурдом, чи пак сумнозвісну Сабурову дачу, де перебувало безліч творчого люду: В. Гаршин, В. Хлєбніков, В. Сосюра. Що ж до пекла, то це персональне, так: своя гамівна сорочка ближча до тіла. Хоч при цьому варто говорити не про справжнє глибинне безумство, але, знову ж таки, про абсурдистську традицію:

«У Харкові з’явився знаний божевільний Іоанн Макогонн. Останній раз я його бачив у Львові. Він сидів під щоглою на горі Високий Замок, спиною спираючись на щоглу і задерши голову. Макогонн грав на жовтому тромбоні і дивився в небо. З півдня йшла дощова хмара.

Про те, що Макогонн у Харкові, я дізнався випадково. Я йшов на ринок. Переходячи місток, почув знайому какофонію. Під плакучою вербою, спираючись об неї спиною й задерши голову, сидів Іоанн Макогонн, грав на жовтому тромбоні й дивився у глибоке небо.

Вийшовши зі Львова, міста-в’язниці, Макогонн перетнув усю країну пішки й зупинився в нас, у засміченому міщанському районі біля смердючої річки Харків. Він сидить під вербою й дудить у дуду архангельську, тобто у тромбон. Вітав його Народний Малахій, випав учора, палко й зворушливо, і щось там ворушилось у воді.

Тим мостом, яким я йшов на ринок, місцеве населення ходить на макаронну фабрику купувати макарони».

Цікаво, що історії П. Нейштетера (навіть найскромніші його мініатюри) завжди мають якусь пуанту. Це справді важить, оскільки більшість із них, як завважувалось вище, починаються як дурнуваті притчі. Але тут, на щастя, замість нудотної притчової моралі слідує художній кунштюк. Автор ніби жаліє читача, не навантажуючи свою похідну розкладачку жадними філософськими смислами: будистськими чи неокантіянськими. Загалом цим писанням важко підібрати пристойне стилістичне визначення: театр абсурду? магічний реалізм? історичний деконструктивізм? Безперечно, це атавізм 1920-их років — періоду, коли література розміщувалась між епосом і анекдотом. Проте саме він, а не, скажімо, поезія C. Жадана, визначатиме автентичний стиль Харкова в історії постколоніяльної культури. Це романтизм без фігури «героя», що нагадує пізню прозу Гофмана. І важить при цьому лише контраст між людиною і тиском «романтичних» обставин, коли вони перемагають. Тому, прорисовуючи у власних оповідках свій персональний інферн, П. Нейштетер намагається зафіксувати час. Вимальовується ж образ «святкового» безчасся:

«Річниця незалежности; на майдані Свободи — свято. Вечірній святковий концерт. Світять зорі й ліхтарі.

Над майданом, прикриваючи пам’ятник Леніну, висить на дроті великий ілюмінований фотопортрет синьої вівчарки з цигаркою. Собака вдягнутий у білий светр, чорний циліндр і чорні чоботи. Хвіст зав’язаний подвійним вузлом. Біле кашне обіймає собачу шию шляхетно й делікатно.

Завершує виступ Микола Кухлап, гуморист з Києва. Собака примружує ліве око й починає пильно оглядати веселий напівнатовп на майдані. Хвіст сам собою розв’язується й починає ворушитися. З портрета на майдан мовчки стрибає рудий гавкіт.

Обтерханий лисявий конферансьє оголошує „Чорнобривці“. На естраду сходить широкий чоловік — соліст заріжного ресторану „Висока ваза“, розтуляє рота. З черева чоловіка виє роздовбаний тенор.

Собачий хвіст знову в’яжеться у вузол. Сам собака з’їдає ілюмінацію і йде з портрета відпочивати, полишивши циліндр і чоботи. Ленін бере портрет під пахву і еміґрує до Москви. На майдані лишається голий зусібіч постамент в оточенні імперських будівель. Він скиглить, ніби від зубного болю. Його скиглення разом з виттям роздовбаного тенору лине у чернясте небо. Ялини слухають. Свято триває».

Едвард Стріха: містифікація у Задзеркаллі

Я зауважую, що у всіх мистецтвах, і особливо в мистецтві письменницькому, прагнення зробити якусь приємність непомітно заступає прагнення накинути публіці бажаний образ автора.

Поль Валері

«І смерть і сміх…» Цей рядок з поетової «Партвивіски», його чергової сатири на літературну «казенщину» та сліпе наслідування чужих, переважно російських зразків у літературі. Відредаґована ж назва була самою історією, що просто і влучно, за наказом Часу, поміняла слова місцями, чітко визначивши ціну тому явищу, що насмілилось з’явитися в українській радянській літературі під іменем Пародії.

Отже, Едвард Стріха, Нахтеборенг, Орлінський… Продовжуючи надалі низку цих псевдонімів однієї людини, ризикуємо загубити її саму в історичному пляні, оскільки з огляду на неоковирність імен можна лише здогадуватись про умови існування та праці письменника, котрому доводилось одягати ці маски. Саме «існування» та «праці», бо терміни «життя» і «творчість» під ту пору були взаємовиключні. «Це був час, коли були спалені „Вальдшнепи“ М. Хвильового і розгромлено Вапліте, а опозиційні течії української літератури мусили переходити до Езопової мови. Одним з провідних майстрів Езоповоі мови й стає Стріха», — значив Ю. Лавріненко.

Доба конструкції

Треба комусь орудувати біля електричного вентилятора, бо хутко нічим буде дихати.

Е. Стріха

У жовтні 1927-го року лідер українських футуристів Михайль Семенко одержує один за одним два листи, з яких довідується, що окрім нього, «15 років працюючого