У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Філіппо Томмазо Марінетті
Звісно, можна пробачити природне почуття страху при усвідомленні «страшних» перспектив знищення колишніх непохитних ідолів, чиї імена забирали для своїх гасел численні анархічні осередки Минувшини у 1920—30-их роках. Принаймні останнім часом, за якихось два десятки років, всі звикли до тих «перевбирань», «перевиборів» та інших патологічних явищ в усіх сферах нашого існування. Придивились було як до досвіду світової олігархії, так і до наслідків творчих експериментів тієї останньої: постання і розвал більшовицьких осередків світу. Отже, виходячи з логічних висновків, зроблених на підставі досвіду минулих поколінь, мусимо філософськи осмислювати «страшну» втрату тих колишніх ідолів.
Отже, глибинними чинниками, що несамохіть впливали на дезорієнтовану «революційну» масу 1920-их років — вже після загибелі наших визвольних змагань 1917—20-их років — зокрема в масі української інтеліґенції, були ідеї футуризму, і це було перше, до чого, власне, інтеліґенція звернулась після усвідомлення своїх втрат. Пояснюється все це тим, що через певні умови всі наступні пошуки «своєї правди» органічно приводили до розуміння футуризму як чергової стадії на шляху до виборення Нацією власного права на Майбутнє. Це був віднайдений стиль буття, викликаний внутрішніми потребами поступу, а саме: необхідністю відродження власних культурних традицій як міцного підґрунтя національній ідеології. Взагалі футуризм, за А. Тойнбі, являє собою соціяльну форму крайнього відчаю. «Перша спроба втекти від дійсности — це повернутися обличчям до свого Минулого», — зазначає сей британський історик.
На перший позір такі висловлювання не викличуть ніяких заперечень з боку упередженого загалу — тим більш, що негайне «повернення до витоків» і є бажаним для того, хто культурних надбань власного народу просто-таки «не спостерігає». Але мають підступну рацію вже ті «культурники», що, пропонуючи, як це було у 1990-их роках, друкувати сьогодні «хоч би й „Майн Кампф“» А. Гітлера, кажуть про те, що великого розголосу ця подія не набуде. Так, не набуде, але ж викличе зазвичай гістеричну реакцію в «проґресивних» колах, яка й відверне на деякий час загальну увагу від поступу п’ятої колони сіоністсько- московського наповнення!
З іншого боку, мовивши про те, що футуризм являє собою процес свідомого розвитку нації в усіх галузях нашого життя, роздивимось ближче на його «теоретичне» обличчя. У політичному значенні за тим же А. Тойнбі, футуризм закликає до розпуску всіх існуючих об’єднань, партій і сект, ліквідації клясів, а також знищення традиційних установ. З уваги на такі радикальні моменти, творцям майбутньої Загірньої комуни в 1920—30-их роках ніби як мусило ходити про знищення інородного щодо України тоталітарного організму влади, чи не так? «Фашистські» ідеї футуриста Ф. Т. Марінетті щодо надлюдини майбутнього були опозиційно сприйняті російськими футуристами, які влаштували обструкцію італійському гостю, але використали його ідею для втілення власного образу «будетлянина». Хоч, застерігаючи від анархістських «крайнощів» щодо знищення інституту держави, А. Тойнбі доводить, що як «революція умів» таке суспільне перевтілення може статися без будь-яких «зовнішніх» показників руйнації. «Я не відкидаю ідолів, — значив свого часу Ф. Ніцше, — я лише натягаю в їх присутності рукавички».
У царині культури клясичним проявом футуризму, як початку «революції», завжди було проведення Акту Спалення Книг. Цим грішили як російські футуристи, які скидали Пушкіна з корабля історії, так і українські, на кшталт М. Семенка, який, хоч на словах, але «палив свій Кобзар». Згадаймо, як згодом цими ж ідеями був наснажений російський письменник В. Шаламов, який свою першу лекцію з історії літератури збирався розпочати (слідом за відомим лікарем Парацельсом) з розпалювання великого вогнища, де згоріли б усі колишні підручники. До речі, цим самим займався свого часу і засновник китайської універсальної держави імператор Цінь Шихуанзі, і сірійський халіф Омар, і турецький сучасник А. Гітлера, президент Мустафа Кемаль Ататюрк.
При цій розмові саме бажанням «натягти рукавички» охоплений автор сих рядків, доводячи різницю між поданими вище футуристичними ідеалами та сучасними анархістськими теоріями, а також наближенням того першого до українського ґрунту. Знати, що на кожній стадії свого розвитку тим надбанням, як суспільно-політичного, так і соціокультурного наповнення, суспільство завше завдячувало власній інтеліґенції, яка й оперувала теоріями подальшого Розквіту. І тому природно, що, маючи певний проґрес у таких сферах, що забезпечують існування справжнім можновладцям, інтеліґенція «не бачить» подальшого зв’язку між конкретним «споживацьким» поступом і розвитком вже згаданих «інтеліґентських» теорій. Таким чином, цей «прошарок» щоразу просто винищувався — до появи нових футуристичних «бунтарів».
Саме так сталося в Україні 1920—30-их років, де футуризм, як можливу предтечу майбутнього розквіту Нації, було, по суті, зліквідовано лідером офіційної «Нової Ґенерації» М. Семенком, який, занісши бацилю російського «футуризму» в Україну (після свого запізнання з цим рухом на виступах В. Маяковського), повернув футуристичний потяг на марксистські рейки. Починаючи з «літературних дискусій» і духовного плекання ідей націонал-більшовізму, життєва теорія футуризму не набула своєї сили також через те, що залізна рука Москви просто не допустила б існування будь-якої, не номенклятурної «ідеології» державотворчого характеру, крім тих, що були штучно накинуті нею Україні. Проте, навіть на той початковий період виходу фашистських теорій футуризму, в Україні існувало певне коло мистців, котрі звертались до проблеми націоналізму саме під гаслами розбудови «офіційного», культурного футуризму. «Я хочу довести, — вказував свого часу один із містичних „фундаторів“ українського футуризму, — що націоналістичний ухил „митців“ „Нової Ґенерації“ не є випадковим, а виходить із суті футуристичного напрямку в мистецтві, того напрямку, що, як і фашизм, базується в кожній країні виключно на націоналістичних підвалинах». Насправді це писав К. Буревій у червні 1930-го року в статті «Фашизм і футуризм», а в квітні того ж року на процесі проти СВУ— СУМ підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відверто відповів: «Я називаю себе фашистом, розуміючи фашизм, як диктатуру націоналізму».
Соціяльний плакат невідомого художника. 1930 рік
Пізніше, вже перебуваючи під реальною загрозою
