Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

— Стривай, Ніно, — продовжував Алкад. — Це зовсім недовга історія. Я грався сам у кибитці з собачам, коли раптом з пустелі налетів смерч. Я пам'ятаю тільки метушню, крик. З шумом щось упало на кибитку. Притиснувши собача до себе, я відчув, що ми кудись летимо, потім я втратив свідомість… Нас віднесло з кибиткою в сипучий бархан, і я тільки якимсь дивом не вбився. Після того я довго боявся «відьом пустелі». І досі, треба сказати, їх недолюблюю.

— Бідненький! — співчутливо сказала Ніна. — Тобі жити б не в Кара-Кумах, а в скляному місті, такому собі місті, де не буває ні вітрів, ані смерчів. Під скляним ковпаком!

Лихо! Вона глумилася з нього, ця дівчина, подібна до хлопчиська! Алкад почервонів, ображений. Чудна, вона думає, що він не зміг би відповісти теж… ущіпливо. А може б і справді не зміг! Ця вітер-дівчина, прилетівши до пустелі, за короткий час навчилась поводитися з ним, як з дурним хлопчиськом. А він ще… (коли б вона тільки знала!) ночами писав про неї вірші!

— Ну чого дивишся, як ображений баранець? Треба до діла братись!

Алкад покірно взявся до геометрії. «Піфагорові штанці», ще раз розшифровані Ніною, були подолані, незважаючи на спеку.

… А все ж таки припікає! Навіть додому йти ліньки!

Ніна забрала книжки і позирала на Алкада, вже втихомирена, без посмішки. Розморені спекою очі дивилися просто сонно.

Жовтий Бім, зовсім понурий, насилу підвівся, як хворий, і поплентався до басейну. За хвилину почулось його жадібне хлептання.

— Яка воно температура?

— Ти не йди! Прогляньмо показники. І я тобі покажу нові прилади. Знаєш, ми цими днями зробили дещо нове.

Алкад і Ніна вийшли на майданчик метеорологічної станції. Гаряче повітря струменіло перед очима, переливалось, як поверхня води. В його струмках скриньки з приладами гойдались, мов баржі на воді.

Діти зійшли нагору. Човники анемометрів бігли теж ліниво, наче й вітер приспала мертва спека. Він ніби й не курів пісками, пустеля лежала жовта, спокійна, непорушна. Яскравими барвами зелені, квітів, будинків мерехтіло на сонці зелене селище. Закинута високо-високо, спокійно висіла в повітрі ВВЕС, невтомно працюючи швидкохідними крилами. Недалеко від неї літали дві крилаті комашки: то Ялинка привчала Гордія Семеновича до роботи на стрибунах.

Засмаглий юнак, співробітник метеорологічної станції, порався біля тільки що поставленої, але ще необладнаної антени. Вона була чудна, незвичайна, ця антена. Такої і Нінці бачити не доводилось. Це був ніби великий вітряк з чотирма лопатями, що обертався на вертикальній осі. Лопаті були з дротів, схожі на арфи з срібними струнами. Нижче стояла якась чотирикутна скринька.

— Що то таке? — так і підскочила Ніна. Кожен механізм, всякий невідомий їй прилад завжди викликав непереможне бажання помацати його, оглянути кожну частинку.

— Це спеціальний радіокомпас, — сказав. Алкад. — Наша новина: смерчограф. Це прилад, який реєструє найменші зміни в електростатичному полі нашої атмосфери. А вже давно виявлено тісний зв'язок між цими змінами і різними атмосферними явищами: бурями, повенями, зливами і, нарешті, смерчами.

Юнак надів на руки й ноги гаки і поліз нагору до «арф» антени.

— Ага, — сказала Ніна, — розумію! Ви хочете по цих електричних сигналах дізнатись про наближення всяких приємних, а найбільше — неприємних гостей. Давно пора, а то називаються «метеорологи», а не вміють точно встановити, коли може з'явитись «відьма пустелі»!

— Ну, от! — розвів руками Алкад. — «Не вміють»! Та тут наші вчені просто мало працювали над цим! Станція ваша здебільшого працює на висоті 1500–2000 метрів, саме там, куди «відьми» не залітають. Для цієї висоти наші метеорологи виміряли більше — найточніші дані про швидкості вітрів… про їхні зміни. Ми тут вимірюємо все найточніше. Ми рахуємо дощові краплі, «міряємо» сонячне сяйво. Навіть тепло, яке вночі випромінює земля. Ми простежуємо шляхи хмар, ми вивчаємо космічне проміння. Ми…

— «Ми! Ми!» Ну і що там такого! — недбало урвала Ніна Алкадову тираду. — Перевіряти ви перевіряєте, а от вперед не заглядаєте далі свого носа…

— Ти чудно дивишся на речі, — нарешті розсердився «тихенький» Алкад. — Коли б ми не перевіряли і не завбачали наперед швидкостей вітрів, ваша ВВЕС не змогла б працювати.

— Подумаєш, що такого, а появи смерчів не можете точно визначити!

— Та ти ж тільки-що чула. Я казав…

— Ви будете колись отак рахувати краплі, а якась стихія цюкне вас по голові!

— Що? Хіба ти не знаєш? Я ж казав, ми…

— Знову — «ми»?

Алкад сердитий, розчервонілий, нарешті замовк. Він зрозумів, що потрапив у «пастку», що Ніна просто дратує його. Адже неприхований глум ховався в її іронічно звужених карих очах, задерикуватий ніс зморщився від усмішки. А він іще сперечався, махав руками, запаленів… Але досить! Годі вже бути об'єктом для глузувань оцього дівчиська! Алкад круто відступив:

— Доволі! Я зрозумів. Ти завжди глумишся з мене!

— Що з тобою? — раптом зніяковіла Ніна. — Я…

— Доволі! Я не такий дурненький, як ти думаєш! У твоїх очах я — завжди торохтійка, нюня, баба…

— Ти збожеволів, Алкад! — закричала Ніна. — На тебе, як і на Біма, впливає спека!

Ніби у відповідь, почулось тужливе виття Біма, що, приплентавшись за Алкадом, стояв тепер на сходах башти.

Ніна заливчасто засміялась, але раптом глянула на Алкада і змовкла.

Почувши виття собаки, Алкад побіг до краю башти і розширеними очима дивився кудись, на піщаний обрій.

— Дивись… Курить. Він!