Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

Ніна глянула туди і побачила, що безтурботний сонячний пейзаж раптом змінився.

Піщані горби пустелі задиміли, закуріли, немов кратери вулкана. За хвилину неначе все ожило й закрутилось у жовтувато-сірому вихрі. Зловісний свист, ледве чутний, але загрозливий, як сичання гадюки, долинав з розбурханих пісків. Човники анемометрів стривожено заметушились. А втім, найважливіше було не те…

На обрії зі сходу сунула нестримна буро-чорна хмара. І з нею, пританцьовуючи, лійкою до землі, нісся бурий стовп.

— Що це? — тільки встигла прошепотіти Ніна.

— Смерч! — скоріше вгадала, ніж почула вона відповідь Алкада.

Стовп летів з шаленою швидкістю. Гудіння вітру знялось, як гомін юрби. Раптом засвистіли і знялись угору піски. Обнявши їх, замітаючи «хвостом» землю, хмара зрушилась на зелене селище.

І тоді заціпеніла Ніна побачила, як усе набігло на полігон і закрутилося в скаженому вирі.

— А-а!.. — закричала вона.

Все це сталося блискавично швидко, за якусь хвилину. Вуха ловили тривожні звуки. Зойк сирени, брязкіт чашечок анемометрів. Якесь тріщання. Гавкання Біма. І, нарешті, дикий крик юнака — на антені. Потім скажений посвист приглушив усе інше. У рот, у ніс набилося піску.

Рука Алкада, що стала міцною, немов залізо, потягла Ніну в глиб башти.

Все це сталося за якісь три хвилини.

Коли інженер зайшов до радіобудки полігона перевірити останні показання ВВЕС, на старенькому «заслуженому» годиннику Анатолія Сергійовича, з яким він пройшов усі фронти, було рівно пів на другу.

Після безсонної ночі і неясних тривог, а може, від п'янкого запаху квітів (дівчата понаставляли над ліжком цілий квітник!) у Анатолія Сергійовича боліла голова, була важка, сонна, млява… Чи, може, впливала спека?

Скрекотіло радіо. Моторні руки молодого радиста, якого кілька днів тому прислали з Сірчаного міста, записували в щоденник шифровані покази радіоприладів ВВЕС.

Станція плавала на висоті 1000 метрів, але її покірні радіоавтомати невтомно слали свої рапорти.

Електромагнітні хвилі пересилали вниз точні покази температури, тиску, вологості повітря, сили вітру. Все було нормально, спокійно, як і всі ці останні дні.

І раптом все ожило від якоїсь тривоги. Немов від протягу, задзвеніло скло відчиненого вікна. Хтось крикнув щось біля лебідки, що саме — Анатолій Сергійович не розчув, але інстинктивно кинувся до вікна.

Одного погляду на небо було досить, щоб зрозуміти все.

З величезною швидкістю над пустелею неслась жовто-бура хмара. З її центра звисав жадібний язик. Колихався, скручувався гадюкою, намагаючись злизати все, що зустріне на своєму шляху. Ось він торкнувся землі і з гулом, свистом, виттям затупцював на ній, сунучи на полігон.

— Ялинко! — крикнув у розпачі Анатолій Сергійович.

Адже вони з Гордієм тільки що тренувались на орнітостатах у повітрі. Тепер у хмарі пороху він побачив самітну кулю Ялинчиного стрибуна, що крутилась безпорадно, захоплена близьким смерчем.

— Що це? Анатолію Сергійовичу, гляньте!

Радист ще не бачив смерчу, але кликав начальника, занепокоєний, здивований.

Він записував нову висоту ВВЕС — вона знижувалась. Швидко падали на тій висоті барометричний тиск, температура. Різко знижувалась вологість повітря. Проте зростала швидкість вітру, наче там, угорі, казково хутко налетів ураган… Щодалі дужче натягався трос, що сполучав станцію з лебідкою.

— Це смерч! — прошепотів Анатолій Сергійович.

У розпачливій потребі щось робити, якось відвернути небезпеку він вискочив з будки. Пісок і порох набивались у ніздрі, в рот… Від страшного виття тремтіло повітря.

Людський зойк розлігся над землею. Звідкись загуркотіла, покотилась, як жива, залізна діжка. Але в гамі тривоги Катинського найбільше вразив звук, що немов розкраяв йому серце. Адже це кликала його занепокоєна ВВЕС. Це плакали, різко дзвонячи, її троси, сигналізуючи, що натяг дійшов крайніх меж.

Але спускати станцію було вже пізно. Та чи й варто спускати? Адже, потрапивши в смерч, наповнений газом балон міг тріснути…

Напруживши м'язи, Анатолій Сергійович все ж таки кинувся до лебідки. Вимахуючи руками, якісь люди на бігу кричали йому слова перестороги, бо він біг назустріч смерчові, що летів на лебідку.

Різкий вибух пролунав у повітрі. Шаленою силою

Анатолія Сергійовича раптом відкинуло вбік. Проте він встиг побачити: в тому місці, де кабель сходив з барабана, з'явилося синювате полум'я… Короткий тріск — і кабель перервався, розкинувши віялом іскри. Та лишався ще трос із найміцнішої сталі. Невже ж і він не витримає натиску урагану? Катинський спробував підвестись, але його знову звалило з ніг. Трос заскиглив ще жалісніше. Секунда, і він теж тріснув. Звільнена ВВЕС шугнула вгору, в невідоме…

Повз Катинського, пританцьовуючи, пронеслось деревце саксаулу, вирване з корінням. Смерч сунув з страшним свистом на межі полігона. В одну мить смерч, немов шийка якоїсь лійки, всмоктав величезний намет — літню їдальню робітників радгоспу, яку влаштували тільки вчора. Біле полотнище майнуло вгору, як борода казкового діда Чорномора.

І раптом усе заспокоїлось. Зникло, як страшне марево. Мов прокидаючись від сну, Анатолій Сергійович мляво глянув на годинник: стрілка показувала тридцять чотири хвилини на другу… Всього чотири хвилини минуло з того часу, як він зайшов до радіобудки. А все було розтрощене, розбите, і зірваний з якоря корабель десь шпурляла піщана буря.

— Анатолію Сергійовичу! Що ж робити?