Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

— Далі я проб'ю оболонку! — відрубав Катинський.

— А не влучите у вітряки? — збентежено знизав плечима пілот.

— О, цього не бійтесь. Тільки шкода… — прошепотів Катинський.

Сум забринів у його голосі. Адже це було нелегко — поранити свою ВВЕС! Від вагання на момент захололо серце. Здавалося, воно спинилось. Але вихід був логічний, підказаний умовами. ВВЕС треба було затримати.

Мотор загув несамовито. Вони попливли вгору.

Інженер поквапливо глянув униз: жовті піски були досить зручним ліжком для його ВВЕС.

Стало видно червоні груди і блискучі крильця.

Очі Анатолія Сергійовича вп'ялись в оболонку дирижабля, що підпливала під літак. Інженер вийняв першу гранату, вишукуючи очима, куди її кинути. Так, треба вразити передню частину газосховища. Тоді ВВЕС падатиме на свої груди, а це буде не так небезпечно для приладів і вітряків.

На момент Катинському пригадався старий млин. Як це було давно! Забуті дні посилали йому привіт… І, гірко усміхнувшись, Анатолій Сергійович замахнувся і кинув гранату вниз. Потім ще одну…

Вибухи розірвали оболонки. Вони не запалили ВВЕС, бо суміш водню з гелієм була вогнетривка. Вони тільки зробили рани на тілі вітростанції.

Незабаром ВВЕС почала тихенько знижуватись. Газ виходив з її прострелених легенів. Ялинка в кабіні нотувала зниження: 1020, 1000, 900. Вона чула вибухи, але ще нічого не розуміла.

Незабаром закурились верхів'я барханів. Їх почав збивати хвіст троса. Нарешті бархан прийняв ВВЕС у свої піщані обійми. Летюча станція повільно занурилась у видолинок між двома горбами. Хмара піску сховала її з очей.

Ніна ледве не побила Алкада, коли під час смерчу він замкнув її в своїй кімнаті.

Перемагаючи бурю, вона поривалася все ж таки бігти на вітровий полігон до своїх, до дяді Толі. Відчуття небезпеки завжди штовхало її вперед. Сидіти на місці в той момент було просто нестерпно! Але ключ від дверей зник у кишені Алкада, сьогодні зовсім неслухняного, упертого і незвично мовчазного!

— Нікуди ти не підеш! Нічого ти не допоможеш, тільки сама десь загинеш!

Це тільки він і промовив і, заклавши руки в кишені, став нерухомо біля дверей на варті.

Даремно гарячкувала дівчина, називала його боягузом, дурником, вимагала випустити її цієї ж хвилини. Алкад немов занімів, закам'янівши біля дверей.

Так минуло кілька хвилин, поки нарешті все почало стихати й заспокоюватись.

Хтось тривожно постукав у двері.

— Алкаде! Ти тут?

Алкад впустив збентежену матір.

Завжди стримана, вона рвучким рухом на момент притисла до грудей голову сина:

— Я так боялась, чи не сталося чого з вами! Таке лихо! Все пошкоджене. Антена смерчографа зникла зовсім. І хлопець розбився. ВВЕС знесло…

— ВВЕС знесло? — скрикнула Ніна, відштовхнула Алкада і вибігла з хати.

— Піди з нею! — сказала мати зніяковілому Алкадові.

Алкад наздогнав Ніну на майданчику метеорологічної станції, де було повно слідів страшної гості.

Буря порвала сітки нефоскопів,[7] попсувала проводи, розкидала відра дощомірів, розметала куски металу і попсувала квітник, засипала чашечки квітів їдким червонястим порохом.

Ніна бігла вперед, не звертаючи ні на що уваги: звістка про аварію ВВЕС вкрай збентежила її.

Зірвало ВВЕС!.. Дівчина уявляла собі, як мусив переживати це дядя Толя! Якось, коли вона робила одну з перших моделей вітрячка, злива зірвала вітряне колесо. Ніна й досі не могла забути цих забруднених, розкиданих у калюжі крилець…

А ВВЕС — не іграшка ж, не модель! На полігоні було порожньо. В радіорубці порався незнайомий юнак. Електролебідка стояла мертва, як непотрібна котушка, коли з неї змотали нитку до кінця.

Старий садівник, якого діти зустріли, розповів, що збираються летіти навздогін ВВЕС.

Ніна побігла до аеродрому так швидко, що Алкад ледве встигав за нею. Купа щебеню, якихось уламків перетяла стежку до аеродрому. Ще раз недобрим словом згадавши смерч, Ніна полізла вбік — навпростець до червонястого квадрата аеродрому. Тим часом звідти почулось рокотання пропелера, і сірий поштовий літак перед самим носом дівчини пурхнув угору.

Добігши до аеродрому, Ніна і Алкад дізналися, що Катинський з Ялинкою вилетіли раніше, вже хвилин з двадцять тому. Казали, ніби вони полетіли на захід в напрямі вітру.

Вилетіли! Без неї! На несміливе зауваження Алкада, що її все одно не взяли б, вона вибухнула докорами. Сьогодні вони помінялись ролями: Алкад мовчав, а Ніна стала надто балакучою, почала вичитувати Алкадові: це через нього вона сиділа, як дурень, замкнена в кімнаті. Коли він такий боягуз і лякається всяких там «відьом пустелі», так нехай принаймні не розписується за неї. Вона ніколи не боялась ніяких бур, гроз тощо. І навіть смерч не такий уже й страшний! Адже гірше й страшніше було сидіти отак у цілковитій невідомості, що там саме з ВВЕС, з дядею Толею. А тепер доведеться ще помучитись, поки дізнається, чи піймали нарешті втікачку…

Алкад мовчав. Ніна навіть не могла ніколи й подумати, що він може так довго мовчати, і це дратувало її ще більше. Так, гримаючи на Алкада, Ніна поверталася з ним на полігон. Там зібралося вже мало не все населення Зеленого селища, обговорюючи події. Ніна